nam.kiev.uaŸроблеми... · УДК 082 ББК 60 П – 78 Проблеми самоідентифікації сучасного українського сус-пільства

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ

ЦЕНТР ПЕРСПЕКТИВНИХСОЦІАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

МІНІСТЕРСТВА ПРАЦІ ТА СОЦІАЛЬНОЇПОЛІТИКИ УКРАЇНИ ТА НАН УКРАЇНИ

ПРОБЛЕМИСАМОІДЕНТИФІКАЦІЇ

СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГОСУСПІЛЬСТВА: ПОЛІТИЧНІ,

ЕКОНОМІЧНІ, СОЦІАЛЬНІТА КУЛЬТУРНІ АСПЕКТИ

МАТЕРІАЛИ НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ

Київ 2009

УДК 082ББК 60П – 78

Проблеми самоідентифікації сучасного українського сус-пільства: політичні, економічні, соціальні та культурні аспекти. –К.: Національна академія управління, 2009. – 252 с.

ISBN 978 – 966 – 8406 – 39 – 3

У збірнику представлені матеріали учасників науково-практичної конферен-ції «Проблеми самоідентифікації сучасного українського суспільства: політичні,економічні, соціальні та культурні аспекти», проведеної 16 травня 2008 р., Націо-нальною академією управління та Центром перспективних соціальних дослід-жень Міністерства праці та соціальної політики України та НАН України, а такожжурналу «Актуальні проблеми економіки».

Редакційна колегія: Буряк Л.І, к. іст. н.Єрмошенко М.М., д. екон. н.Єрохін С.А., д. екон. н.Ільчук Л.І., к. політ. н.Осічнюк Ю.В., д. філос. н.

Рекомендовано до друку вченою радою ВНЗ «Національна академія управ-ління» (протокол №6 від 29.08.2008 р.) та вченою радою Центру перспективнихсоціальних досліджень Міністерства праці та соціальної політики України та НАНУкраїни (протокол №10 від 26.09.2008 р.).

Упорядник: Буряк Л.І., к. іст. н., завідувач кафедри суспільних наук Національної академії управління.

УДК 082ББК 60П – 78

© Національна академія управління, 2009

ISBN 978 – 966 – 8406 – 39 – 3

Розповсюдження та тиражуваннябез офіційного дозволу НАУ

заборонено

ЗМІСТ

Пленарне засідання

Ільчук Л.І. Самоідентифікаця особистості: проблеми, рівні, теоре-тичний аспект ...................................................................................Архиєпсикоп Переяслав-Хмельницький Димитрій (Рудюк)Роль Православної Церкви у формуванні української самоідентич-ності .................................................................................................Шейх Ахмед Тамім Сохранение самобытности национальныхменьшинств Украины как один из аспектов построения полноцен-ного гражданского общества ...........................................................Головащенко С.І. Релігійний аспект європейської ідентичностіУкраїни як проблема ........................................................................Архиєпископ Ігор (Ісіченко) Молитва як чинник самоідентифіка-ції .....................................................................................................Єпископ Віталій Скомаровський Визначення людини та її ключо-вих потреб в енцикліці папи Бенедикта ХVІ «Spe salvi» .....................Осічнюк Ю.В. Мировоззренческие аспекты идентификации лич-ности ................................................................................................Смолянюк В.Ф. Національні інтереси України як основа суспільноїсамоідентифікації .............................................................................Протоієрей Діонісій Мартишин Політика в житті християнина ......

Духовна, історична, культурна спадщина та проблемисамоідентифікації: історія та сучасність

Білаш А. Українська еліта: історія і сучасність .................................Сіротова А.Д. Роль літераторів та інтелектуальної еліти у форму-ванні ідентичності: центральноєвропейський досвід .......................Бойко О.П. Менталітет як соціокультурний феномен ......................Арутюнов В.Х. Парадокси самоідентифікації в контексті глобалі-зації ..................................................................................................Жадько К.В. Європейська ідентичність та українська самосвідо-мість .................................................................................................Сандул Г. Еволюція патріотизморозуміння в контексті формуваннянаціональної самоідентифікації (на прикладі України, США, Росії) ..Корх О.М., Глотов Б.Б. Міфічне моделювання української іден-тичності ............................................................................................Стуканов С. Ім'я «Україна» як знаряддя саморозуміння та самоіден-тифікації українців ................................................................................

ÇÌ²ÑÒ

3

7

7

12

16

21

25

31

34

4248

54

5760

63

66

68

72

75

Проблеми самоідентифікації сучасного українського суспільства: політичні, економічні, соціальні та культурні аспекти

4

Черникова О. Чинники сучасної національної української самоіден-тифікації ...............................................................................................Желінський В. Західноукраїнська та центральноукраїнська етнічнаментальність: спільне і різне ............................................................Іваник Ю. Українці в сучасному культурному просторі ....................Стряпко І.О. Національна ідентичність населення Закарпаттяв 20-30-х рр. ХХ століття ...................................................................Назаренко Т.В. Українська національна культура: проблеми таперспективи розвитку в сучасному суспільстві ................................Павлишин О.В. Культурологічні знання як передумова національ-ної самоідентифікації .......................................................................Шкіренко О.В. Духовні цінності, які визначають життя людини .......Хміль Т.В. Українське рідновірство як екологічний вимір націо-нальної свідомості ...........................................................................Присухін С.І. Папа Римський Іван Павло ІІ та Україна .....................Луньова О.К. Реінтегруюча сутність чинника перерваного духов-ного досвіду (на прикладі Українського Подунав`я) ..........................Гончаревський В.Е. Наукова спадщина вітчизняної історичноїдумки в рецепціях сучасної української історіографії .......................Гайдоба Г.В. Історико-правовий аналіз впливу нормативно-пра-вового забезпечення статусу української мови на розбудову укра-їнської державності в роки Української революції ............................Привалко Т.В. Роль історичних джерел у справі духовного відрод-ження української нації .....................................................................Сікорська З.С. Культура мови – культура свідомості ......................Міняйло Р.В., Сабадуха В.О. Соціально-психологічна еволюціяукраїнської людини крізь призму концепції ієрархії сутнісних сил(на матеріалі поеми «Куміада» Павла Глазового) .............................Павловська А. Поема Івана Франка «Мойсей» як чинник національ-ної ідентичності ....................................................................................Ментю М. Сергій Параджанов у світлі українського кінематографу ...Чайка Я. Кам`янець-Подільський – місто семи культур ...................Буряк Л.І. Українська наукова історична еліта: проблемисамоідентифікації у контексті культурно-національноговідродження ХІХ – початку ХХ ст. ......................................................

Державно-національна, політична, соціальната економічна самоідентифікації

Болюбах В.В. Проблема самоідентифікації особистості в транс-формаційному суспільстві ................................................................

78

8487

90

93

9698

101104

107

109

112

115117

120

123126128

131

137

Білоус В.С. Кооперативно-кластерна система самоорганізації тасамоуправління як чинник самоідентифікації особистості ...............Федів Ю.О. Державно-національна самоідентифікація: системацінностей і пріоритетів у вітчизняній та світовій практиці ..................Кисіль Ю.М. Становлення української держави-нації, нації-етносуяк чинник векторальності самоідентифікаціних процесів при забез-печенні національної та соціальної безпеки України ........................Карлова В.В. Формування національної ідентичності громадянУкраїни: стан, тенденції розвитку .....................................................Чернолясов Р.І. Категорія національно-державної ідентичності якпродукт самоідентифікації особистості: визначення, структурніелементи, тенденції розвитку ..........................................................Скворцов В.В. Європейська самоідентифікація України і модельконтролю над воєнною організацією держави .................................Лисенко Ю.В. Соціальний аспект самоідентифікації сучасного ук-раїнського суспільства .....................................................................Кротюк С.Ф. Євроатлантична інтеграція України та радянська спад-щина .....................................................................................................Камінська Л.Ф. Соціокультурні виміри глобалізації ........................Баровська А. Функції державної інформаційної політики в контекстіформування національної ідентичності ...............................................Кривобок Ю.В. Мова політичної реклами як засіб національної са-моідентифікації ................................................................................Лисенко С.В. Соціальні стандарти в системі цінностей і пріорите-тів державно-національної самоідентифікації в Україні ....................Ротар Д.А. Боротьба з рейдерством як необхідний економічнийаспект самоідентифікації сучасного українського суспільства .........Кулинич Ю.М. Реформування податкової системи як економічнийаспект самоідентифікації сучасного українського суспільства .........Сухіна В.Ф. Вплив освіти на самоідентифікацію студентства в Ук-раїні .................................................................................................Глеба О. Сім`я як основний інститут соціальної самоідентифікації .....Горошко О.І. Гендерна самоідентифікація у віртуальному просто-рі: перенесення «старого багажу» у нову соціальну реальність? ......Нікітіна І.В. Гендерні стереотипи та професійна самореалізаціяособистості майбутнього фахівця ....................................................Плечко С.П. Гендерна самоідентифікація: стереотипи, тенденції,механізми реалізації ........................................................................Галанець О.В. Забезпечення рівних прав жінок і чоловіків та рів-них можливостей їх реалізації в Україні ............................................

ÇÌ²ÑÒ

5

141

143146

154

158

160

166

168171

174

177

180

183

186

188191

193

196

199

202

Черняк Д.С. Гендерні ролі очима студентської молоді ...................Ткачук К.В. Самоідентифікація молоді в сучасному українськомусуспільстві ........................................................................................Демченко М.Г. Мислення як основа етико-психологічної самоіден-тифікації молоді ....................................................................................Тарасюк О.П. Проблеми молодіжної самоідентифікації у сучасно-му просторі ......................................................................................Набруско І.Ю. Практики і цінності молоді в епоху трансформації:спроби самоідентифікації ................................................................

Етикет і комунікація у контексті самоідентифікації

Василевська Т.Е. Громадянськість як чеснота державного служ-бовця ...............................................................................................Голубкова А.С. Професійна етика педагога ...................................Дерев'янко Т.М. Етична кодексова культура у контексті українсь-кої самоідентифікації .......................................................................Кундеревич О.В. Інтегральність сучасної етики: статус, принципи,форми ..............................................................................................Кучера Т.М. Соціокультурні аспекти самоідентифікації українсько-го суспільства ..................................................................................Машкова І.М. Етика відповідальності в контексті ринкових перетво-рень в Україні .......................................................................................Нападиста В.Г. Криза моралі в сучасному світі: ризики та перспек-тиви ......................................................................................................Пітякова Т.С. Культура як визначальний чинник національної само-ідентифікації .........................................................................................Ситніченко Л.А. Свобода і справедливість у ландшафтах українсь-кої самоідентифікації .........................................................................Ярош Л.О. Інформованість і духовність особистості .......................Маковська М.В. Аретологія Аристотеля та етика бізнесу ...............Клімчук М.М. Етика відповідальності в контексті глобальних викли-ків сучасності .....................................................................................


6

205

208

211

214

216

220222

224

228

230

232

234

236

239242245

248

ÏËÅÍÀÐÍÅ ÇÀÑ²ÄÀÍÍß

7

САМОІДЕНТИФІКАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ:ПРОБЛЕМИ РІВНІ, ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

Проблема самодентифікації особистості традиційно розгляда-лася представниками цілого ряду психологічних та політологічнихнапрямів науки. Вона тісно пов'язана із світовідчуттям особистості,з поведінкою у соціумі, і відповідно з проблемою особистісногорозвитку та взаємовідносин.

З іншого боку, самоідентифікація тісно пов'язана із соціальнимистереотипами. Це своєрідний місток між особистістю, індивідуаль-ністю та соціальним станом. У зв'язку з цим доцільно розглядатипроблеми самоідетифікації через кластерну модель свідомості, декожний кластер є своєрідною антеною, що працює і «на прийом», і«на передачу». Ця особливість дозволяє досліджувати макросо-ціальні резонанси певних структур свідомості. Ідентифікації визна-чаються як уподібнення, ототожнення з ким-небудь, чим-небудь,встановлення тотожності об'єктів на основі їх певних ознак [2, 179].

Під самоідентифікацією розуміється наявність особистісного са-мовираження й упевненості у психологічному, рольовому та со-ціальному середовищі, ототожнення себе певною соціальною гру-пою, образом, архетипом (наприклад, я – інженер; я – батько; я –чоловік) [2, 367]. Самоідентифікація тісно пов'язана з мораллю. Од-нієї з найбільш значимих мотивацій виконання моральних норм абодотримання взятих на себе зобов'язань є збереження свого іденти-фікаційного статусу.

Слово офіцера, слово дворянина, чесне купецьке слово – прик-лади таких ситуацій. Якщо я не виконаю цього, отже, я несправжній

Л.І. Ільчук*

*к.політ.н., доцент, директор Центру перспективних соціальних досліджень Міністерства праці тасоціальної політики України та НАН України.

ПЛЕНАРНЕ ЗАСІДАННЯ

офіцер (дворянин, купець, жінка, офіцер), інші не будуть відносити-ся до мене як до справжнього офіцера (купця, жінки...), і сам я небуду почувати себе досить впевнено.

Будь-яке пряме твердження, що безпосередньо визначає само-індентифікацию, пропонується називати позитивною ідентифіка-цією. Наприклад: «я – інженер»; «я – українець», «я – студент НАУ».Будь-яке пряме заперечення такої ідентифікації – негативноюідентифікацією. Наприклад: «я – не робітник»; «я – не українець»; «я– не дівчина»; «я – не студент НАУ».

Виходячи із кластерної моделі свідомості та враховуючинавчальну мету цієї статі, доцільно запропонувати певні рівнісамоідентифікації:

- соціально-професійний рівень визначається твердженнями:я – інженер; я – професор; я – багатий; я – шановний громадянин.Наприклад, я – професор (це твердження означає, що я викладаю,що я головніший за асистента або простого викладача, що я маюпевний статус у своєму середовищі і можу розраховувати на відпо-відне ставлення і привілеї;

- сімейно-клановий рівень визначається твердженнями: я –мати; я – донька; я – дядько; я – член родини (клану, племені);

- національно-територіальний рівень: я – українець; я – селя-нин; я – росіянин;

- релігійно-ідеологічний: я – православний; я – мусульманин; я– комуніст; я – атеїст; я – іудей; я – фундаменталіст; я – демократ; я– пацифіст. Цей рівень ідентифікації визначає ставлення до будь-якої релігійної або ідеологічної групи і пов'язаної з нею системоюцінностей;

- еволюційно-видовий: я – людина. Цей рівень сомоідентифі-кації, на перший погляд, банальний, однак, еволюційно-видоваідентифікація тісно пов'язана з архетипами та «еволюційною па-м'яттю» [4]. У первісних культурах її утворюють прямі твердженнясамоідентифікації, пов'язані з релігійним і сімейно-клановим рівня-ми: я – орел; я – лев; я – вовк. У західній культурі такі асоціативнізв'язки не є важливими, однак у деяких ситуаціях і станах свідомостівони також відіграють свою роль. Потрібно зазначити, що сама дек-ларація «я – людина» має набагато більше навантаження, ніж прос-то належність до біологічного виду;

- статевий рівень ідентифікації: я – чоловік; я – жінка. У цихтвердженнях відображені різні аспекти – від побутових (я – жінка,


8

тому я готую обід, перу і шию), до дуже глибоких архетипних рівнів.Статева ідентифікація – один із найглибших рівнів, його дослід-ження може дати винятково цінну інформацію про несвідому скла-дову особистості. Дослідженням статевої ідентифікації займаєтьсяпсихоаналіз [1; 2, 462; 3].

Межі усіх рівнів розмиті, існують зони, обумовлені двома сусідні-ми рівнями. Рівні самоідентифікації утворюють єдину галографічнукартину. Жоден рівень жорстко не обмежений певними рамками.Доступ конкретної людини до даного рівня самоідентифікації можебути різним. Для багатьох народів Сходу найважливішу роль відіг-рає сімейно-клановий рівень. Звичайно, для кожної особистості ви-значені унікальні особливості структури самоідентифікації, але в ці-лому можна простежити і загальні закономірності, які дозволяютьз`ясувати, що відбувається, якщо структура самоідентифікації наодному із рівнів зазнала змін, яким чином можна використовуватицю модель для роботи з конкретними особистісними і соціальнимипроблемами.

Останнім часом стало модним говорити про «духовну кризу» вУкраїні та державах СНД і необхідності «відродження духовності».Але чи можемо ми називати те, що відбувається в сьогоденні в Ук-раїні духовною кризою? Поняття «криза» на побутовому рівні озна-чає те, що якийсь час тому назад ситуація була набагато кращою.Чи можна стверджувати, що скажімо, у 1935 р. або в 1985 р. сус-пільство було набагато більш привернене до духовних цінностей тазацікавлене в духовних пошуках? Варто зазначити, що це тверд-ження є досить сумнівним.

Сучасну соціально-психологічну ситуацію, у якій опинилися мі-льйони громадян колишнього СРСР, у тому числі й України, можнаохарактеризувати як кризу самоідентифікації.

Безумовно, цю проблему потрібно вирішувати і її можна виріши-ти певними способами, а саме: за допомогою способів, що зміню-ють свідомість; побудувати нові «екрани» в тій же сфері, тобто зро-бити вигляд, що нічого не відбулося, і намагатися жити, дотримую-чись старих моделей, пристосувавши їх до ситуації, що склалася;«розчинити» межі самоідентифікації і злитися у більш гармонійнуструктуру; перенести значну частину енергії на інший рівень само-ідентифікації.

Перший спосіб, широко розповсюджений на рівні соціуму,сприяє підтримці стабільності структури самоідентифікації (наприк-


9

лад, досить часто вживання алкоголю або наркотиків у суспільствізберігає сформовану структуру ідентифікацій і сприяє тому, що лю-ди не прагнуть її змінювати, навіть якщо ця структура зовсім для нихнеорганічна). Другий і третій способи мають дискурсивний харак-тер і можуть бути обговорені в подальших наукових дискусіях.

Коротко зупинимося на четвертому способі. Що відбувається,якщо руйнується або сильно змінюється один із рівнів самоіденти-фікації? Ця ситуація характерна для українського суспільства, щопереживало серйозну перебудову в 90-х роках ХХ ст. Ще вчора ябув інженером (науковим співробітником, офіцером), сьогодні ябезробітний, або, як і раніше, науковий співробітник, але вже беззарплати, без роботи, без відповідної поваги і без вічуття цінностітого, що я роблю.

Що робить людина в цій ситуації : починає пити, намагається забудь-яку ціну не звертати увагу на те, що відбувається. В країнах За-ходу, де соціально-професійна ідентифікація досить значима, люди,які втратили роботу, часто впадають у глибоку депресію, деякі про-довжують ранком «ходити на роботу», щоб родина і сусіди ні про щоне здогадалися; другий варіант – знайти винного (уряд, колеги, на-чальство) і нескінченно його лаяти, не намагаючись реально змінитисвою ситуацію; третій варіант (найбільш конструктивний, але незавжди можливий) – спробувати терміново знайти таку ж роботу зтаким же соціальним статусом. У вищенаведених випадках людинанамагається залишитися в межах сформованої моделі самоіденти-фікації. На жаль, в період економічної кризи такий варіант нереаль-ний. Спробуйте в Україні знайти високооплачувану роботу за фахомастрономові або фізикові – теоретикові, навіть якщо це доктор наук,у минулому відома, шановна і забезпечена людина.

Таким чином, у період кризи сталих соціальних і економічних від-носин акценти можуть зміщуватися на інші рівні самоідентифікації.З цієї точки зору легко пояснюється підвищений інтерес частинисуспільства до свого національного статусу. Те, що ще кілька роківназад не привертало особливої уваги, раптом стало настільки важ-ливим, що почалися національні війни і «парад суверенітетів». Хочаочевидно, що і те, і інше не принесло і не могло принести будь-якихекономічних вигод. Підвищений інтерес до релігійних об'єднань,«парад церковних суверенітетів» і різні суперечності на цьому ґрунтінайчастіше переходили в Україні на рівень бійок і бурхливих судо-вих розглядів.


10

Дійсно, якщо людина звикла жорстко ідентифікувати себе як ін-женера, громадянина великої держави і на цій основі визначати своїцінності, поведінку, стосунки з оточуючими, а тепер більше цьогоробити не може, то найпростіший шлях – знайти нові способи іден-тифікації.

Криза самоідентифікації автоматично породжує катастрофу мо-ральних цінностей, які з нею пов'язані. Якщо моральні цінності по-єднані не з внутрішнім духовним досвідом, а з відповідною іденти-фікацією, то настане майже повний моральний вакуум, який будешвидко заміщений новою структурою самоідентифікації.

Таким чином, криза самоідентифікації призводить до розшару-вання в суспільстві. Вона пов'язана з перебудовою внутрішньоїструктури окремих верств. Зазначимо, що ієрархічний поділ сус-пільства вимагає більш жорсткої самоідентифікації. Для порівнян-ня: у СРСР існувало 22 звання в армії і 5 наукових звань, у США –близько 10 звань в армії і 1 наукове. Тобто, отримавши ступінь док-тора, американець може цілком «розслабитися» щодо своєї науко-вої ідентифікації і зайнятися роботою. Вище, ніж доктор, звань уженемає. В Україні та інших державах СНД кандидат наук має багатопростору для подальшої роботи щодо наступного зростання, і «роз-слабитися» може тільки академік.

Чим більший рівень кризи самоідентифікації, тим складніше ви-будувати гармонійну картину, що її поєднує на різних рівнях. Склад-но знайти внутрішній баланс і гармонійно поднати в собі і бізнесме-на, і людину духовну з яскравим сприйняттям навколишнього світу.Але якщо в Європі і США такі підходи вже намітилися, а основи ве-дення бізнесу сформували певний моральний кодекс, близький дозагальнолюдських духовних принципів (не вбивай, не обманюй,вкладай гроші в добродійність, будь солідарним), то в сучасній Ук-раїні та державах СНДдо цього ще далеко. Різке розшарування при-звело до того, що людина – або бізнесмен, або людина духовна.Втриматися посередині можливо, але дуже нелегко. Принципи ве-дення бізнесу в багатьох сферах свідомо мають на увазі обман, ха-барі, погрози. Як свідчить практика реального політичного життя,людина переживає (звичайно досить багато) криз самоідентифіка-ції, причому ці кризи можуть торкатися одного або декілька її рівнів.Криза самоідентифікації призводить до кризи моралі і моральнихцінностей, які з нею пов'язані. Одним із способів вирішення кризисамоідентифікації є спрямування енергії на її інший рівень.


11

Традиційно стабільність і універсальність самоідентифікації всуспільстві забезпечувалася ритуалами. За різкої відмови від ри-туалів або їхньої формалізації (як це відбулося в сучасному сус-пільстві) утворюється своєрідний «вакуум» самоідентифікації. Саметакий період переживає сьогодні українське суспільство та україн-ський соціум.

1. Брайн Д. Психология Фрейда и постфрейдисты. – 1997.2. Головатий М.Ф., Панасик М.Б. Соціальна політика і соціальна робота: Терміно-

логічно-понятійний словник. – К.: МАУП, 2005.3. Зейгарник. Теории личности в зарубежной психологии. – М.: Изд-во Московс-

кого университета, 1982.4. Яценко Н.Е. Толковый словарь общественноведческих терминов. – М., 1999.

РОЛЬ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ У ФОРМУВАННІУКРАЇНСЬКОЇ САМОІДЕНТИЧНОСТІ

Дане питання, яке я хотів би порушити перед вами здавалося, бне є чимось новим. Дуже часто доводиться чути різні висловлюван-ня, думки з цього приводу. Українська Православна Церква протя-гом свого більш як тисячолітнього існування дійсно впливала, вихо-вувала душу нашого народу, формувала його світоглядні цінності.Хтось цю роль сьогодні повністю заперечує. Та ще й не дай Божепотрапити такому висловлюванню у якийсь державний документ,на зразок Конституції. У нас сьогодні свобода віросповідань, свобо-да думок, а тут Православ'я з його пережитками…. Інші думаютьтеж саме, однак не можуть вслух заперечувати духовно-історичнуроль у житті українського народу Православної Церкви, бо ж самівийшли колись з того ж самого коріння києво-руського православ-ного світогляду. І дійсно, чи можемо ми сьогодні не тільки думати,але й говорити про те, що Православна Церква мала неабиякийвплив на формування українського народу та його самоідентичнос-ті?


12

Архиєпископ Димитрій (Рудюк)*

*ректор Київської Православної Богословської Академії, архиєпископ Переяслав-Хмельницький

(Українська Православна Церква Київського Патріархату)

Тут хотів би розпочати з того, що Церква є таємним продовжен-ням життя Христа, Втіленого Слова, і тому вона ніколи не може бутивузьконаціональною, як і не може бути широкоінтернаціональною.Як і Сам Христос – вона наднаціональна і вселенська. Внаслідокцього кожний народ, переживаючи на свій особливий лад істини, якіпроповідуються Церквою, накладає на них власний відбиток. Щодоукраїнського народу – це вірно, так як і по щодо будь-якого іншогонароду. Дійсно, кожна нація має своє особливе покликання. Най-більш повно це може відобразитися у самоутвердженні і збере-женні самоідентичності через Церкву. Тому для того, щоб знати ду-шу кожного народу, необхідно знати справжню українську духов-ність, духовну традицію українського народу, дух, який насичує і жи-вотворить українську дійсність і який врешті-решт формує все жит-тя і світогляд українця. Носієм цього духу від початків християнствана теренах нашої держави була Православна Церква. І якщо ми сьо-годні говоримо про конфесійну толерантність і мир, то ми не повин-ні заперечувати цього правдивого історичного факту.

Духом, що оживляє суспільство, є Церква, і тому у Данила Заточ-ника читаємо: «Не море попихає кораблі, але вітри. Не вогонь тво-рить розкалення залізу, а надув міцний». Десь приблизно так самопро цей животворчий елемент, тобто Церкву, сказав Григорій Ско-ворода: «Не стебло з віттям – є колос, не його солома, не плевели,не верхня шкірка, що одягає зерно, колос – це сама сила, яка виро-щує зерно стебло солому, тіло зерна». Коли цей дух, тобто самуЦеркву, покидає народ, так як це силоміць сталося під час комуно-більшовицького режиму, то тоді пропадає і розкладається все ви-диме, всі установи, все життя держави стає схожим на паралітика,якщо воно не живиться тими істинами, які проповідував Христос іЙого Церква. Народ без своєї Церкви – це те ж , що і храм без мо-литви, хай навіть він і стане найціннішою пам'яткою світового зна-чення.

У старій Україні так не було. Бо держава як тіло з часів рівноапос-тольних Ольги і Володимира дбала про свій дух – Церкву. ТодіЦерква Православна мала всі засоби впливати на свій народ і пле-кати його, оберігати від задумів супротивної сили. На жаль, сьогод-ні у своєму державному українському домобудівництві ми не спира-ємось на дух і традицію тієї князівської епохи Київської Руси-Украї-ни, яку історики охарактеризували досягненням найвищою святос-ті. Ми блукаємо стежками вигаданих «путів арієвих», збираємо і


13

плекаємо трипільські горщечки, на них відшукуємо християнськийсимвол хреста і будуємо якісь еклектичні ідеї, знову граємося і ко-хаємося в багатобожжі, навздогін цьому всьому проповідуючи незнати яку українську національну ідею. А варто було б заглянути нев трипільський горщечок, а в як тисячолітню історію нашої києво-руської державності, щоб переконатися в тому, що там зоставсянаш справжній дух, там виплекана душа нашого народу.

Такий народ був здатний народжувати великих мужів із держав-ницьким і глибинним масштабом мислення. В «Слові про Закон іБлагодать» митрополита Київського Іларіона знаходимо досить ці-каву характеристику князю Володимиру Великому: «Сей славнийвід славних родився, благородний від благородних, каган наш Во-лодимир… мужеством і розумом успіваючи… землю свою научи му-жеством і розумом». Тут ми бачимо, якими прикметами нагородже-ний великим руським богословом просвітитель держави нашої Во-лодимир Великий: благородністю, мужністю і розумом. Тут слушнобуло б зауважити, що в народі нашому ця уява про таку керівнуверству не вмирала аж до тих часів, які ми звикли називати часами«великорусского владичества» на наших землях. Так у ХVІІІ століттіу «Правильнику Рафаїла Заборовського» митрополита Київськогодля учнів Києво-Могилянської академії зазначається, що майбутнічлени правлячої, світської і навіть духовної верстви України маютьбути не «тупоумні», не «плути», мають бути і «прекрасної мораль-ності» інакше не принесуть вони ніякої користі ні «вітчизні, ні Церк-ві».

Православна Церква як суспільна інституція в Київській державідбала про моральний стан народу, навчала його і виховувала нахристиянських цінностях. Дух святості і шляхетності панував у всьо-му. Недарма відносини в Київській Русі-Україні між державою іцерквою пізніше охарактеризували історики як гармонійні, такі, щоперебували в стані симфонії. Тому така ситуація дає змогу Данилу«ігумену землі руської» і паломнику біля Гробу Господнього молити-ся за князів і княгинь руських, поминати правителів і весь Богомблагословенний народ.

Православна Церква Київської Руси-України мала неабиякийвплив і на формування суспільної свідомості, стала в повному розу-мінні цього слова фундатором усіх задумів і починань наших слав-них пращурів. А все це почалося ще від апостола Андрія Первозва-ного, який з пророцтва свого святого «подал описаніє всіх духовних


14

украшеній церкви нашея». Із цього опису постала Церква Право-славна в землях наших. «Так преднаписал Андрій Святий, святий жеВладимир як Соломон премудрий, все тоє преднаписаніє ділом со-вершил». Вся традиція, наша ідентичність і коріння, світ Київської, апотім Козацької Руси і аж до сьогодні був той «світ єже духом води-мий» по горах Київських, який створив у своїй уяві богонатхненийапостол Андрій. Цей світ довершували наші рівноапостоли, при-множували князі. З думок тих, які тлумачили і переписували ускрипторіях Десятинної церкви та Софії Київської книги, тих, яківласне розуміли книжний розум, були людьми книжними, з думкипреподобного Феодосія Печерського про марноту тлінного, мате-ріального і про велич небесного – виріс наш національний духовнийпалладіум – Києво-Печерська Лавра, виросла Свята Софія з її вра-жаючими мозаїками і фресками, інші храми, монастирі, богослов-ські центри, які відіграли величезну роль у формувані моралі і куль-тури нашої нації. І як продовженння: з думок Петра Конашевича Са-гайдачного, Галшки Гулевичівни, святителя Петра Могили посталаКиївська Академія. Всі ці творчі задуми можна було творити і реалі-зовувати тільки з Православною Церквою.

Православна Церква в Київській Русі-Україні сформувала своє-рідну філософія життя, яку Володимир Мономах назвав мудрістю«страху Божого». Ця філософія була сформована у тодішніх перли-нах нашої церковної писемності, тримала у вічній напрузі дух тодіш-ньої державної еліти і була зібрана у різних «Грамотицях», «Поуче-ніях», «Словах», «Ізборниках» і «Патериках». Символи, слова і обра-зи, зосереджені в цій києво-руській літературі були знаряддяммасової сугестії і творенням національної душі та самоідентичностіукраїнського народу.

У часи нашої бездержавності і здавалося б безнадійного розпут-тя, безправності і гніту, особливо духовного, Православна ЦеркваУкраїнська стає на захист знедоленого народу. У відповідь на словаБенедикта Гербеста про нібито «дурну Русь» ми чуємо слова захис-ту від православного полеміста Герасима Смотрицького, якийзвертає увагу на образи національної гідности українського народуі просить князя Олександра Констянтиновича Острозького:«…завжди перед очима мати також страх і позір того, що ясно наро-див і світло живив, і керував із добророзум'ям юністю твоєю і бага-тьом по різних сторонах світу доброго приклада давав, а особливотого, що у правовір'ї невідступно та незмінно чудово сяяв». Якби ми


15

сьогодні мислили такими категоріями, як київські та староукраїнсь-кої книжники і намагалися хоча б на крихітку виконати заповіт Ярос-лава Мудрого, чи хоча б вчитуватися у «Поученіє» Володимира Мо-номаха, то не блукали б ми по бездоріжжю невизначеності і ідей чу-жих не приймали б, а самі б їх продукували іншим у настанову.

Завжди перед нами стояло питання: чому так сталося з нами, щоми потрапили в тенета бездуховності, розпусти і морального зане-паду? Де ми загубили святість київського княжого періоду? Коли миперестали слухатися Церкви? Коли ми забули про Бога? Нам можевідповісти на це питання Іван Вишенський: «Прєлєсть – це єстьвмісто істини лож содержати і сію нудитися, не сий сущую, яко су-щую показати». Отож коли ми правду Божу підмінили так званимилюдськими моральними цінностями і до цього часу це сповідуємо,то ще довго нам прийдеться товктися на місці.

Ми будемо єдиними тоді, коли в Україні постане єдина ПоміснаПравославна Церква. Я не хотів би, щоб цієї, інколи вже заїждженоїтеми, боялися ті, хто говорить про міжконфесійний мир в Україні.Єдина Українська Православна Церква вирішить велику кількістьпроблем і цей мир буде ще більш стійкішим, аніж сьогодні.

СОХРАНЕНИЕ САМОБЫТНОСТИ НАЦИОНАЛЬНИЫХМЕНЬШИНСТВ УКРАИНЫ КАК ОДИН ИЗ АСПЕКТОВ

ПОСТРОЕНИЯ ПОЛНОЦЕННОГО ГРАЖДАНСОКГООБЩЕСТВА

Введение. Как и многие современные государства, Украинаявляется многонациональной и многоконфессиональной страной.Это связано не только с миграционными процессами, происходя-щими в современном мире, но и особенностями географическогоположения Украины и её исторического развития. Население тер-ритории Украины, изменяясь по своей структуре в различные пе-


16

Шейх Ахмед Тамим*

*Председатель Духовного управления мусульман Украины, Президент Исламского университе-та, муфтий Украины

риоды истории, никогда не было моноэтничным. На сегодняшнийдень национальные меньшинства составляют около 20% её насе-ления, четверть от этого количества составляют представители эт-носов, традиционно исповедующих Ислам. К этим этносам отно-сятся татары, азербайджанцы, турки-месхетинцы, узбеки, таджи-ки, казахи, народности Северного Кавказа и Дагестана, уйгуры,туркмены и др. Некоторые из этих народностей проживают на тер-ритории Украины уже несколько столетий. О том, что татарские об-щины постоянно и компактно проживали во многих городах Украи-ны, свидетельствуют сохранившиеся мечети в Днепропетровске иНиколаеве.

Нынешняя структура населения Украины во многом сформиро-валась в советский период. Несмотря на то, что национальная по-литика в Советском Союзе во многом носила интернациональныйхарактер и была направлена на ассимиляцию и денационализа-цию, люди не забыли своих корней и сумели сохранить не толькосвою культуру, но и Веру.

Внутренняя политика советского режима исключала межнацио-нальные конфликты. То, что народности, населяющие Украину,имели общее историческое прошлое, несмотря на культурные раз-личия, позволило избежать конфликтов после распада СоветскогоСоюза и обретения Украиной независимости. Украина оказалась вчисле тех государств, которые избежали серьезных межэтническихконфликтов постсоветского периода.

Проблема сохранения самобытности нацменьшинствУкраины мусульманского вероисповедания. Проблема сохра-нения самобытности культур и народов, важность правильной на-циональной политики с новой силой встала в контексте глобализа-ции. С одной стороны, усилилось стремление сохранить культур-ную идентичность в связи с тенденцией к культурному нивелирова-нию, как одной из черт глобализации. С другой – террористическаядеятельность экстремистов, извращающих Ислам и использующихего для обоснования своих злодеяний, привела к тому, что запад-ный мир, плохо знающий и понимающий Ислам, начал восприни-мать проблему терроризма как проблему Ислама. На мусульманстали смотреть, как на опасность и угрозу. Это вызвало напряже-ние не только во внешней политике и взаимоотношениях госу-дарств, но и проблемы внутри государств с многонациональным имногоконфессиональным населением.


17

Без сомнения, религия является одной из составляющих культу-ры. Национальное и культурное развитие меньшинств Украины, ис-поведующих Ислам, невозможно без предоставления им возмож-ности удовлетворять свои религиозные потребности. Однако, не-смотря на задекларированный принцип демократического разви-тия, построения гражданского общества, где гарантированы куль-турные права меньшинств, украинские мусульмане фактически ли-шены таких прав. На мусульман смотрят с подозрением и опаской,избегая общения с ними и всячески затягивая решение конкретныхпроблем. На них смотрят не как на часть общества и полноценныхграждан, а как на чужеродный элемент и пришельцев. Как у чинов-ников, так и у большинства обычных граждан Ислам ассоциируетсяв основном с иммигрантами и сюжетами СМИ, далекими от реалийжизни украинских мусульман. Поэтому проблема самоидентифи-кации мусульман как части украинского общества приобретаетособое значение. Эти люди живут в Украине бок о бок с людьмидругих конфессий, их дети ходят в те же школы и университеты,служат в армии, платят налоги, принимают участие в общественнойжизни страны. Они живут в Украине в течение многих поколений, иестественно чувствуют общность исторической судьбы с другимичленами общества и чувствуют ответственность за будущее нашейстраны. Они хотят жить в здоровом обществе и процветающем го-сударстве и вносить свой вклад в построение такого общества. Нокак эти люди чувствуют себя, когда государство с одной сторонызаявляет о гарантиях прав меньшинств, а фактически относится кним, как к гражданам второго сорта? Может ли общество быть со-лидарным и сплоченным, если одна его часть чувствует себя ущем-ленной и ясно видит это, сравнивая свое положение с другими?Мусульмане годами не могут добиться выделения участков длястроительства мечети. Если участок и предлагают, то на окраинеили за пределами города. Получается, что они как чужие. Когда за-ключенные в тюрьмах просят имама навестить их, то получают от-вет от начальства тюрьмы, что отведенное время уже занято други-ми конфессиями. Годами затягивается выделение участков накладбищах, а когда выделяют участок, то часть все равно забира-ют. Если женщина носит платок, её часто не принимают на работу,несмотря на хорошее образование.

Серьезные опасения вызывает рост расизма и ксенофобии в Ук-раине, на который обратили внимание даже международные орга-


18

низации. Так, по данным исследования, проведенного Институтомразвития семьи и молодежи. «50% молодежи выступает за запретвъезда иностранных студентов в Украину для получения образова-ния или работы»; «Молодежь в возрасте 14–35 лет фиксирует, чтоне хочет жить рядом с алкоголиками, больными СПИДом. С нимиже в один ряд ставятся цыгане, мусульмане, евреи». В Днепропет-ровске лидер одной из деструктивных сект в своем выступлении,кроме того, что прямо оскорблял мусульман и Ислам, сказал, чтоне хочет видеть в городе «гомосексуалистов и мусульман». И этопри том, что Ислам запрещает и употребление спиртного, и поло-вую распущенность, и гомосексуализм! Вместо того чтобы видетьв мусульманах партнеров для решения этих острых социальныхпроблем, их ставят на одну доску с алкоголиками и лицами с извра-щенным половым поведением.

Поэтому возникает вопрос: как мусульмане могут интегриро-ваться в общество, если само общество воспринимает их какчужаков?

Пути преодоления проблемы. Где же корень проблемы и ка-ковы пути ее решения? Только неразумный не понимает опасностьтакой ситуации. Разве мы не видим, глядя на других, что всегдаесть желающие использовать разные проблемы общества для раз-вития противостояния в собственных интересах?

К сожалению, корень проблемы – это непонимание со стороныобщества и государства нашей религии. Отсюда страх и беспо-мощность, неспособность видеть в мусульманах партнеров дляразвития диалога и решения многих проблем, которые затрагива-ют всех нас. Это непонимание происходит из-за невежества даже всамых основных вопросах нашего вероучения. Вместо объектив-ной оценки нашей религии, истории и культуры до сих пор смотрятна мусульман через призму устаревших стереотипов, представле-ний из литературы и СМИ. И пока ситуация в этой области не сдви-нется с места, не будет ни справедливого отношения к мусульма-нам, ни реального обеспечения прав национальных меньшинств,ни стабильного и здорового общества.

Духовное управление мусульман Украины с начала своего обра-зования одним из главных направлений своей деятельности опре-делило религиозное просвещение. Мы видим свою задачу нетолько в том, чтобы дать религиозные знания украинским мусуль-манам, но и донести до общества правдивую информацию о нашей


19

религии, используя все доступные нам средства. Духовное управ-ление мусульман Украины основало Исламский университет, ис-следовательский центр и издательство. Стремясь сохранитькультурное многообразие мусульманского сообществаУкраины, а также донести знания об Исламе до людей различныхнациональностей, мы выпускаем материалы на многих языках:русском, украинском, узбекском, таджикском, татарском, азер-байджанском, турецком, арабском, фарси, урду, английском,французском и др. Это и печатная продукция, видео-, аудиомате-риалы, а также мультиязычный интернет-сайт. Наши материалыизвестны и распространяются не только в Украине, но и странахСНГ и дальнего зарубежья, а диплом нашего университета признанна международном уровне. Еженедельная телепрограмма «Мина-рет» выходит на государственном телеканале. Трансляция осу-ществляется через эфирно-кабельную сеть, спутник и Интернет, еёсмотрят по всему миру.

Мы всегда уделяли особое внимание идеологическому проти-водействию распространения экстремистских идей на терри-тории Украины и имели открытую позицию для взаимодействия стеми, кто понимает значение и остроту этой проблемы. Это под-тверждает наше активное участие в инициативах самого различно-го уровня, в том числе международных конференциях и форумах.

Мы выступаем за развитие конструктивного диалога с пред-ставителями других религий для решения актуальных проблемнашего общества, построение отношений на основе взаимопони-мания и мирного сосуществования. Духовное управление мусуль-ман Украины является членом Всеукраинского совета церквей ирелигиозных организаций – межконфессионального координаци-онного органа нашего государства самого высокого уровня.

Поэтому мы еще раз хотим ясно обозначить нашу позицию. Ис-лам на территории Украины имеет свою историю. Мусульмане жи-вут в Украине в течение многих поколений, имеют свои традиции икультуру, которая является частью общеукраинской культуры. Ук-раина – это их родина и они хотят жить в процветающем государст-ве и здоровом обществе, вносить свой вклад в построение такогогосударства и такого общества. Курс Духовного управления му-сульман Украины – это курс сплочения украинских мусульман наоснове соблюдения религии и патриотического отношения к своейРодине. Численность мусульман составляет около 5% населения


20

Украины. И этот потенциал нужно использовать в правильном на-правлении на благо нашего государства.

РЕЛІГІЙНИЙ АСПЕКТ ЄВРОПЕЙСЬКОЇІДЕНТИЧНОСТІ УКРАЇНИ ЯК ПРОБЛЕМА

Тематика дискусій (в т.ч. круглих столів і конференцій), на які тут,в Україні, запрошують релігієзнавців, вподовж останніх років визна-чається конгеніальним збігом: переважають проблеми суспільногофункціонування релігії та її інституції, взаємодії релігії та політики,проблеми церковно-державних і міжконфесійних відносин. Існуютьвнутрішні та зовнішні чинники, які актуалізують саме таку пробле-матику та спричиняють її домінування у вітчизняних дослідженняхрелігії, серед яких зацікавленість суспільно-державна та іноземнихспонсорів, які часом дають гроші на міжнародні конференції з релі-гійної проблематики (в основному на тему свободи совісті та релі-гійної свободи).

З огляду на другий чинник, ми всі, з усіма нашими традиційнимивіруваннями, уподобаннями та забобонами, міжконфесійними таміжцерковними конфліктами і сподіваннями на їх розв'язання,цілком імовірно, вже давно є об'єктом такого собі «моніторингу» збоку «світової спільноти», її вповноважених структур. Причому відвідповіді вочевидь залежатиме і доля України у всіляких «вступах»,«входженнях», «членствах» тощо. За нами спостерігають і нами ці-кавляться у цілком конкретній площині, не даючи релігієзнавцямдарма відволікатися на усілякі «кабінетно-теоретичні» дурниці.

Але що ми можемо взяти з цієї доволі-таки пасивної пресупози-ції, окрім підтримання контактів з урядовцями, закордонних контак-тів та освоєння кошторисів міжнародних конференцій? Для більшплідного пошуку відповіді на це запитання варто здійснити такийсобі «рефреймінг» означеної пресупозиції, або, по-простому кажу-


21

С.І. Головащенко*

*к. філос. н., доцент Національного університету «Києво-Могилянська академія», керівник сер-тифікатної програми з релігієзнавства

чи, «змінити позу». А зробивши це, подивитися на ситуацію з новогокута зору – головне, щоби голова і очі тут були вищі за інші органитіла. Отже, якщо ми випрямляємося, «повстаємо» (а «повставати»або ж «воскресати» у ці дні сам Господь велів особливо), що ж митоді побачимо? А побачимо речі, евристично доволі цікаві та цінні.

По-перше, побачимо, що в Україні є політика (на відміну, до речі,від деяких сусідніх країн, де кабінетна теорія volens-nolens визначаєзацікавлення дослідників). Оскільки в Україні є політика, то роль ре-лігійного чинника в ній і роь політичного чинника в розвитку релігій-ного середовища неодмінно має стати об'єктом пильної та багато-аспектної уваги.

По-друге, ми побачимо, що між Україною та іншим світом (і Єв-ропою безпосередньо) існує той вид «відстані» або «простору»,який радше визначається як «шлях», ніж як «стіна». І зовсім не якісьсуб'єктивні установки визначають світове зацікавлення нами ще й ізрелігійної точки зору, але об'єктивна неминучість того, що Українатой «шлях» пройде та ту «відстань» подолає.

По-третє, ми побачимо, що оцінює нас світ (передусім Європа) че-рез призму критеріїв, що там історично вибудувалися як індикатори«цивілізованості-нецивілізованості» («свого-чужого», якщо хочете).Об'єктивно ці критерії є показниками «спільності досвіду» – історично-го, культурного, духовного; спільності, яка нині практично уможлив-лює порозуміння під орудою певної системи цінностей. Зокрема, це:

- визнання особливої ролі християнської, іудейської та ісламсь-кої традицій в утвердженні т. зв. «цивілізаційної тотожності» Європи;

- специфічний і тривалий (ще з часів Реформації та Контррефор-мації) досвід трансформації т. зв. «універсальної Церкви» в бікфункціонування т. зв. «конфесіональних церков», пов'язаний зінституціоналізацією т. зв. «багатоконфесійності»;

- специфічна форма «культурної секулярності», яку навіть нази-вають окремим терміном «лаїчність». Лаїчність вважається спільнимнадбанням Європи; повага до лаїчності сумісні з різними формамицерковно-державних відносин. І тут право на віросповідання спів-відноситься з цілою системою прав і свобод людини;

- суттєвим наслідком «культурної лаїчності» є те, що взаємневідокремлення релігійних інституцій (а це у Європі, як правило,«конфесіональні церкви») та держави не виключає, а передбачаєвизнання громадської ролі релігії та здійснення у різний спосіб цер-ковно-державної співпраці;


22

- другим суттєвим наслідком «культурної лаїчності» є визнаннятого, що т. зв. «символічне вкорінення» (специфічно релігійна фор-ма соціалізації та набуття ідентичності) індивідів є дорогоцінним ре-сурсом для здійснення громадянства, особливо у демократіях, чиїсвітські інститути здатні зазнавати криз та спричиняти розчаруван-ня з боку людей;

- визнання того, що пильність до різних форм релігійного ради-калізму, які порушують права і свободи людини, все ж не повинназаважати європейським суспільствам визнавати дійсність поперед-ніх пунктів.

При цьому варто полишити поверхневі стереотипи про «Захід»та «Європу» і уважно придивитися до істотних особливостей у під-ході до розв'язання релігійних питань між, скажімо, Італією та Ні-меччиною, Грецією та Бельгією, Британією та Францією. Вдумли-вий аналіз цих особливостей допоміг би відмовитися від спроще-них уявлень про можливу специфіку України в цьому контексті. Ісправа тут не стільки в тому, якою мірою ми «схожі» чи не «схожі» наЄвропу (вона теж різноманітна) у конкретних інституційних виявахрелігійного життя. Справа скоріше в тому, якою мірою українськесуспільство разом з його релігійно-церковною складовою об'єктив-но готове бути «конгеніальним» (реально, а не декларативно) доєвропейської системи цінностей у цій сфері. Адже перспективи сус-пільної та політичної еволюції на початку XXI століття, як поміченоаналітиками, концентруються саме навколо цінностей.

І тут бачимо (детальний, глибокий аналіз цього був би вельмибажаним), зокрема, що досвід трансформації «універсальної Церк-ви» у «церкву конфесіональну» («багатоконфесійність») для Українидосі залишається проблемою. Формально для усіх однаково прого-лошена багатоконфесійність зовсім не однаково сприймається різ-ними суб'єктами процесу. І явні чи приховані претензії на ексклю-зивність (а приховані не кращі за явні) демонструють не лише ба-нальну «жагу до влади», але й те, що суспільно-політичний, соціо-культурний та релігійний досвід України зовсім не є однорідним, якнеоднаковою є історія її різних регіонів і частин її народу.

Наслідком цієї ситуації став неодноразово підтверджений ви-борчими кампаніями факт, що різні конфесії (і навіть юрисдикції вмежах однієї конфесії) реально репрезентують різні традиції со-ціального та культурного розвитку, різні «позиції вибору» щодоперспектив розвитку нашого суспільства. Сполучність-опертя на


23

різні формаційні моделі розвитку (а в Україні це і архаїчні «доіндуст-ріальні», і «індустріальні», і «постіндустріальні») визначає і різнома-нітні конфесійні позиції у ставленні до багатоконфесійності, до сто-сунків з державою, до участі у розподілі влади у суспільстві тощо.

Досвід «культурної секулярності» для України також є пробле-мою. Йдеться про вже згадану європейську «лаїчність», яка є вимі-ром неінституційної «секулярності», а особистісної свободи від ма-ніпуляції з боку духовно-владних структур, насамперед в реалізаціїправа на вільне волевиявлення і маніфестацію у сфері совісті тавіросповідання. Незважаючи на нібито тривалий досвід інституцій-ної секуляризації (з цим, зокрема, пов'язана болюча проблема рес-титуції церковного майна), Україна і досі недостатньо світська краї-на.

Де ознаки цієї недостатньої світськості? Ось, наприклад: не ли-ше релігійність, але також і належність до певної конфесії продов-жує залишатися (передовсім в деяких формах ідеології, що претен-дують на загальне – націє- та державотворче значення) питомоюознакою (свого роду «візитівкою») «національності», в т.ч. у сенсі«громадянства». І це зовсім не те «символічне вкорінення індивідів»,яке є результатом особистісного вибору і реалізації свободи совіс-ті. У нас найчастіше у цьому випадку йдеться про «національнуцеркву», про «єдину помісну церкву» тощо. Але ж в такому випадкуйдеться саме про панування «структур», про «владу структур». Ма-ло того, що такі ідеологеми є виявом погано прихованих ексклю-зивістських претензій залишків «універсальної Церкви», яка сама пособі є атавізмом в контексті європейської цивілізації. Крім того, такіідеологеми є фактичними евфемізмами для концепту «державноїцеркви», традиційно властивого православному сегменту європей-ської цивілізації і нині вельми проблематичного з точки зору основ-них європейських цінностей у сфері свободи совісті та релігії.

Другий приклад – зі сфери освіти, надто державної, яка за зако-нодавством мала би бути світською: ідеологічна підготовка та об-ґрунтування запровадження релігійних предметів у державній се-редній школі та теології у вищих державних навчальних закладах.Якщо відволіктися від моралістичної позиції у цьому питанні, то до-ведеться передбачити можливість порівняння шляхів його вирішен-ня з мірою світськості нашого, підкреслюю, багатоконфесійного,суспільства. І як би парадоксально це не звучало, не таким вже аб-сурдним виглядав би хоча б такий критерій своєчасності впровад-


24

ження теології у нашій вищій школі – тоді, коли шановні речникирізних церков не наполягатимуть на цьому, як це відбувається нині.

Лише кількох аспектів я торкнувся у цьому виступі. Тема євро-пейського досвіду у галузі релігії як дзеркала, у яке нам ще вгляда-тися та вглядатися – відкрита для обговорення. Як уже зазначалося– заради якіснішого усвідомлення реальних викликів, а радше – дляглибшого усвідомлення міри відповідальності за ті чи інші вирішен-ня питань свободи совісті як на рівні державного законодавства, такі на рівні школи та інших інституцій українського суспільства.

МОЛИТВА ЯК ЧИННИК СМОІДЕНТИФІКАЦІЇ

На початку першої з чотирьох старозавітніх Книг Царств, яка вгебрейській традиції має назву першої Книги Самуїлової, розпові-дається про перший містичний досвід майбутнього великого про-рока, що йому судилося відкрити нову епоху в історії спасіння – епо-ху Царів. Отже, Самуїл тричі чує голос Божий, який звертається донього по імені. Однак, юний Самуїл не розуміє, звідки долинає тойголос. Він гукає свого вчителя первосвященика Елі, кидається донього… І лише коли, за порадою Елі, Самуїл звернувся до Господазі словом відповіді: «Говори! Слуга твій слухає!» (1 Цар. 3:10), вінсподобився почути провіщення про майбутнє дому Елі й цим розпо-чати власне пророче служіння.

Бог звертається до кожного з нас – через об'явлене Слово, че-рез неосяжний дивосвіт Господнього творіння, через допомогуПровидіння в нашому життєвому шляху. Однак, з пошаною ставля-чись до нашого права вибору, до нашої свободи, Він залишає за на-ми можливість відповісти Йому й стати учасником величного діяло-гу Творця та творіння або ж зіґнорувати почуте звернення. Зіґнору-вати, ніби дитина, яка вдає, ніби не чує голос матері, що ввечері гу-кає з балкону: «Пізно вже, йди вечеряти й робити уроки!»


25

Архиєпископ Ігор Ісіченко*

*Архиєпископ Харківський і Полтавський (Українська Автокефальна Православна Церква)

Біблійна антропологія наголошує на зв'язку унікальної місії лю-дини (бути співучасником процесу творення) та її свободи як «при-четности до самого буття, дотику до джерела буття, джерела будь-якого добра, правди й любови» [2, 261]. Молитва є нашим виявомсебе перед Богом і водночас декларуванням готовности людинибути причетною до Господнього буття. Феноменологія молитви ви-значається власне Самуїловим вигуком: «Говори, Господи! Слугатвій слухає!» Позірна пасивність цієї позиції не повинна вводити насв оману. Адже в основі молитви – фундаментальна ідентифікаціясебе у вимірах універсального буття й готовність прийняти, відтакже й визнати необхідним до виконання Боже слово.

Постіндустріяльна цивілізація створює чудові передумови доглибшого розуміння інформаційного аспекту молитви як унікальноїкомунікативної ситуації. Швидкісні інформаційні мережі відкрилинебачені перспективи обміну не лише звичайними текстовими пові-домленнями, але й графічними матеріялами, довідковими базами,аудіо- та відеоматеріялами, комп'ютерними програмами. Входячиж у мережу, ми декларуємо себе – визначаємо свою ідентичність задопомогою імени й паролю.

Саме так ми визначаємо себе в стосунках і з Богом. Тільки щоВін перший звертається до нас і чекає на відповідь, аби з огляду нанеї будувати наш дальший діялог. Пригадаймо ще один епізод ізСвященної історії, що стався за тисячу років після Самуїлового ви-голосу «Говори, Господи! Слуга твій слухає!» До юної діви з Назаре-ту Господь звертається через архангела Гавриїла і сповіщає (благо-вістить) їй неймовірну новину: вона зачне від Духа Святого й наро-дить Месію, Сина Божого, Спасителя світу. Що відповідає Марія?«Ось я Господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму сло-ву!» (Лк. 1:38). І лише тоді провіщене ангелом сталося.

Прп. Іоан Дамаскин та авва Євагрій визначають молитву як«сходження розуму до Бога» [3, 81; 4, 191]. Авторитетні ж німецькібогослови підкреслюють, що «вона реалізує саму сутність релігій-ного акту: покладання людини на трансцендентість своєї власноїістоти» [3, 281]. Додаймо, що через релігійний акт суб'єкт (тобтолюдина) «реалізує найістотніші екзистенційні цілі» [14, 256]. І в кож-ному з визначень ми виявимо акцентування на вихідному значеннідля молитви усвідомлення суб'єктом своєї ідентичности, свого міс-ця в стосунках із Богом. «Ось я, Твій слуга» – мовою Біблії це форму-ла не самоприниження, а якраз навпаки, осягнення своєї найвищої


26

місії особи, причетної до буття Творця й готової дисципліновано ви-конувати свої функції.

Один із єгипетських старців радив, коли його питали про шляхидуховного зростання: «Коли хочеш осягнути спокій і в цьому житті, ів майбутньому, говори завжди: Ким я є?» [11, 171]. Найбільший ду-ховний мислитель російського зарубіжжя минулого сторіччя, мит-рополит Антоній Блум застерігає від виставляння замість себе врозмові з Богом штучного образу, який не є нашим справжнім «Я».Він наголошує: «Стосовно молитви перша наша складність – знай-ти, яка з наших особистостей має виступити для зустрічі з Богом.Це непросто, бо ми настільки не звикли бути самими собою, щощиро не знаємо, яка з усіх особистостей і є це справжнє «Я» [1,103]. Отже, перебіг молитви передбачає наше самоусвідомленняабо радше самоототожнення.

Характерно, що до творення молитви Церква залучає не лишемислення людини, але й різні органи її тіла, різні відчуття. У східномухристиянському обряді ми кладемо земні й поясні поклони, частохрестимося, вдихаємо дим кадила, слухаємо дзвони й било, співає-мо, відповідаючи на заклики священика, спостерігаємо глибокосимволічні ікони й вогонь свічок та лампад перед ними… Майстри жспоглядальної молитви, подвижники-ісихасти, звертали ще увагуна ритм дихання, його узгодження зі словами молитви Ісусової.

Відкриваючи в Христі об'явленого Бога, різні народи надавализверненню до Нього форми, відповідної мові їхньої етноконфесійноїтрадиції остільки, оскільки вона не суперечила засадам Євангелія.Візантійський обряд у його києво-галицькій видозміні закріплюєнашу національну ідентичність, інтеґруючи в собі фундаментальніелементи етнічного культурного коду. Реалізація цих елементів уперебігу спільнотної та приватної молитви не лише маніфестує на-лежність до української культурної традиції, але й локалізує стано-вище суб'єкта молитви в певному етноконфесійному просторі. Ін-шими словами, допомагає кожному з нас відчути й закріпити своємісце в людській спільноті.

Можливо, це все архаїчні звичаї, релікти Середньовіччя? Однаксаме сучасний інформаційно насичений світ відкриває нам семан-тичну місткість різних комунікаційних засобів, система знаків якихскладається у власний код. Випробувані багатотисячним досвідомБогошанування технічні прийоми молитовної діяльности відіграютьнеоціненну роль в організації наших почуттів, подоланні внутрішньої


27

роздвоєности й розпорошености думок, глибокому та повному пе-реживанні цілісности своєї особи, визначенні її стосунків із довкіл-лям.

Парадокс ліберальної культури, яка поволі приходить на змінупосткомуністичному, півтоталітарному способові життя і в нашійкраїні, полягає в поєднанні гасел беззастережного визволення осо-бистости від влади зовнішніх чинників та пов'язаному з цим зрос-танням індивідуалізму із реальним узалежненням особи від психо-логії натовпу й мотивованих нею споживацьких ідеалів. У світі топ-моделей і політкоректности, всюдипроникної рекламита претензій-них, але напівосвічених політичних еліт цілісність особистости пе-реживає нові, несподівані випробування. Тим більш несподівані, щовони поєднуються з незгаслим ще впливом совєтської ментальнос-ти, яка вимагає одного хазяїна з «твердою рукою», єдиної правлячоїпартії, єдиної державної Помісної Церкви.

З кожними новими виборами ми маємо серед кандидатів усеменше яскравих індивідуальностей. Спроби змінити голів найбіль-ших українських міст раптом відкрили перед нами з усією очевид-ністю: міняти ж бо немає на кого… Може, справді епоха лідерів змі-нюється добою непомітних менеджерів? Чи ж радше криза ідентич-ности виявляє себе і в такий ось спосіб: знеосібнення суспільст-ва?..

Коли повернутися з соціяльного в духовний вимір людської іден-тичности, її інтеґрування маємо розглядати, передусім, як подолан-ня трагічного протистояння душі й тіла. Протистояння, яке кожен ізнас переживав у своєму житті.

Варто пригадати, що у візантійському богослов'ї закріпиласятрихотомічна схема опису людини, прив'язана до розуміння участив Бозі, в якій поряд із тілом і душею виступає дух [7, 249]. Богослов-ською підставою цієї схеми є слова апостола Павла з Першого пос-лання до солунян: «Сам же Бог миру нехай освятить вас цілковито, інехай уся ваша істота – дух і душа, і тіло – буде збережена без пля-ми на прихід Господа нашого Ісуса Христа» (1 Сол. 5:23). Вже сщмч.Іриней Ліонський, загиблий за Христа бл. 202 р., вказує на віднов-лення єдности трьох складників людської особистости як перспек-тиву християнського вдосконалення, що відбувається за безпосе-редньої співдії з Богом. «Бо руками Отця, тобто через Сина й Духалюдина, а не частина людини, створюється на подобу Божу. Душа жі дух можуть бути частиною людини, але ніяк не людиною; доскона-


28

ла людина є з'єднанням і союзом душі, що дістає Духа Отця, з тілом,яке створене на образ Божий» (Про єресі 5, 6, 1) [5, 455].

У перебігу молитви долається порізненість душі й тіла завдякиреалізації присутности Духа, «який молиться у нас, надає нашій мо-литві натхнення» [9, 443]. «Він приходить ззовні і водночас належитьдо нашого я. Отже, це мій дух і водночас Дух» [10, 85]. Благодатнаприсутність Духа в молитві уприявнює трансцендентний вимір на-шого існування, допомагає відчути нашу причетність до вічности.За словами Олів'є Клемана, «молитва, занурюючись у трансцен-дентність і підтверджуючи тим самим трансцендентність людини,дозволяє благодаті просякнути в творіння і явити його прихованусвятість» [6, 195].

Молитовний стан людської особистости передбачає зосеред-ження, захист від зовнішніх інформаційних потоків і всепроникнихритмів. Молитва заохочує нас будувати рукотворну віртуальну пус-телю, образ якої виглядає таким привабливим для людини постін-дустріяльного світу [12; 13]. Серед аґресивного гамору оточеннями маємо вчитися творити оазу цілковитого спокою, рекреаційнийкуточок, де б розхитана структура нашої особистости могла відно-вити свою гармонійну цілісність. Внутрішній мир необхідний для на-шого поділеного єства, аби в практиці духовного життя, зіпертогона молитву, відкритися для присутности Духа – запоруки відновлен-ня зруйнованої ідентичности.

Допомога в цьому – одна з найважливіших місій Церкви в сучас-ній цивілізації. Українці починають відчувати ціну тиші, яка зростає йзростатиме не менш істотно, ніж ціни на воду й деревину, сирунафту й газ. «Retreat Centers», реколекційні центри, де можна про-вести кілька днів у тиші й призадумі, маючи контакт із досвідченимдухівником – ймовірна й вельми бажана відповідь Церкви на потре-бу такої оази тиші.

Однак, ми не зможемо всі жити в замкненому середовищі, ізо-льованому від зовнішніх контактів! Внутрішнє, духовне життя маєзахистити своє місце в динамічному світі не як його альтернатива, аяк джерело сили та самопізнання, завдяки якому ми здатні зберег-тися від розчинення в дріб'язковості повсякденного побуту, захис-титися від загрози знеосібнення. Здатні серед найпотужнішихвпливів і найглибших зневір лишатися самі собою, не блукаючи внетрях власної особистости поміж фальшивими замінниками свого«Я» та не шукаючи себе у вигадливих світах псевдослов'янської мі-


29

фології. Саме тому щоденний ущільнений графік сучасного україн-ця вимагає, крім неодмінної недільної Літургії, принаймні чверті го-дини вранці й увечері для самотньої розмови з Богом. Вимагає мо-литовної оази, де ми зможемо щиро запитати себе: «Ким же таки яє?», а, відчувши Господнє слово в серці, відгукнутися, як колисьСамсон: «Говори, Господи! Слуга твій слухає!»

1. Антоний, митр. Сурожский. Школа молитвы / Пер. с англ. – Клин: Христианс-кая жизнь, 2006.

2. Вальверде К. Философская антропология / Пер. с испан. – М.: Христ. Россия,2000.

3. Евагрий, авва. Творения: Аскетические и богословские трактаты. – М.: Мар*-тис, 1994.

4. Иоанн Дамаскин, св. Точное изложение православной веры / Пер. с греч. –СПб., 1894.

5. Ириней, еп. Лионский. Сочинения / Пер. с лат. – СПб., 1900.6. Клеман О. Истоки: Богословие отцов Древней Церкви. Тексты и комментарии

/ Пер. с франц. – М.: Путь, 1994.7. Меендорф И. Византийское богословие: Исторические направления и

вероучение / Пер. с англ. – М.: Когелет, 2001.8. Рагнер К., Форгрімлєр Г. Короткий теологічний словник / Пер. з нім. – Львів,

1996.9. Словник біблійного богослов'я / Пер. з 2-го франц. вид. – Рим, Львів: Місіонер,

1996.10. Шпідлік Т. Духовність християнського Сходу / Пер. з італ. – Львів: Свічадо,

1999.11. Apoftegmaty Ojcоw Pustyni / Przel. Ks. M.Kozuga. – Tyniec; Krakow: Wyd. Bene-

dyktynow, 1995. – T. 2.12. Cannon T.M., Traub G.W. Pustynia i miasto: Pryeklad z angelsk. – Krakow: WAM,

1999. – 384 s.13. Mazers G. Wsluchaj sie w glos pustyni: Pryeklad z angelsk. – Poznan: W drodze,

2003. – 153 s.14. Podstawowe zagadnienia psychologii religii. – Krakow: WAM, 2006.


30

ВИЗНАЧЕННЯ ЛЮДИНИ ТА ЇЇ КЛЮЧОВИХ ПОТРЕБВ ЕНЦИКЛІЦІ ПАПИ БЕНЕДИКТА ХVІ «SPE SALVI»

Проблеми самоідентифікації незаперечно дуже важливі, лишене входять в першочергові питання Церкви. Насамперед тому, щоЦерква навчає і проголошує не самовизначення людини, хоча цеважливо і для цього людина отримала дар розуму, а Боже Об'явлен-ня, тобто істину про Бога та людину. В дійсності вся Біблія – це свя-та історія, тобто історія взаємин людини і Бога, історія їхньої спіль-ної дороги. Тому як представник Церкви хотів би звернути Вашуувагу на питання про те, як Бог визначає людину, як Він її бачить. Як-що Він її створив, то напевно і Його бачення людини є вирішальним,тому що це не лише погляд з боку, але й погляд Творця. Цей аналізтеологічної антропології хотів би зробити на підставі останньоїенцикліки Святішого Отця Бенедикта ХVI «Spe salvi» – послання прохристиянську надію.

Живемо ми в часі технічного прогресу, початок якого можнаумовно помістити на час відкриття Христофором Колумбом Амери-ки. Варто зазначити, що розвиток техніки і наукових перемог, їхшвидкість і темп збільшуються з кожним роком. Ця швидкість збіль-шилася вже настільки, що сучасній людині все складніше встигатиза новими відкриттями, і старші поступово починають відчуватисвою відсталість у певних сферах, де, як риба у воді, почувають се-бе молодші.

Ось що пише про це в щоденниках відомий православний свя-щеник Олександр Шмеман, ректор православної семінарії в Нью-Йорку (мовою оригіналу): «Разговор о том напряжении, в которомвсем нам приходится жить: в школе, в семинарии, повсюду, обутомлении от этого напряжения. Мое убеждение в том, что корен-ная ошибка здесь – это вера современного человека, что благода-ря «технологии» он может «уложить» во время гораздо больше, чемраньше, тогда как это невозможно. И вот – он раб собственнойсвоей, в геометрической прогрессии растущей, «занятости». Поче-


31

Єпископ Віталій Скомаровський*

*Ректор Вищої Духовної семінарії Київсько-Житомирської дієцезії

му студенты не «воспринимают» то, что им «преподается»? Потомучто они не имеют времени «осознать», то есть вернутся к тому, чтослышали, дать ему по-настоящему войти. Современный студент«регистрирует» знание, но не принимает его. И потому оно в немничего не «производит». Подобно тому как сильный ливень неизме-римо бесполезнее в засуху, чем мелкий «обложный» дождичек... Амы все все время под грохочущим ливнем – «информации», «зна-ний», «обсуждений» и т.д. И все это обтекает нас, ничуть не задер-живаясь, выпираемое сразу же следующей лавиной» [1, 387].

Успіхи науки сформували переконання, що разом зі розуміннямзаконів природи людина зможе все більше панувати над нею. Наро-дилася віра в прогрес, створення нового світу, світу, де буде царю-вати людина. Протягом останніх віків здавалось, що нові досягнен-ня, розширення можливостей людини є підтвердженням віри (чинадії на) в прогрес.

Просвітництво стверджувало, що: 1) прогрес можливий лише за панування розуму, який сам по со-

бі є розумний і добрий, і тому буде служити для добра;2) прогрес є перемогою над залежністю від будь-чого, і тому ве-

де до досконалої свободи.ХІХ століття перенесло віру в прогрес у сферу суспільства і полі-

тики. Щоб держава була доброю, ідеальною, вона повинна бутизбудована розумно. Одним із таких розумних архітекторів новоголаду був Карл Маркс. Він зробив блискучий аналіз існуючої ситуаціїі визначив засоби для досягнення радикальних змін, тобто револю-ції. Експеримент вдалось втілити тут, у нас. І що далі? З'ясуваласяфундаментальна помилка Маркса. Він з великою точністю описав,як вчинити переворот. Але не написав, що робити далі. Чому? Бо яквін вважав, коли панівний клас позбавити засобів виробництва, іпередати їх народу, пролетаріату, справедливе суспільство настанесаме собою. Тоді зникнуть всі суспільні суперечності, людина зро-зуміє себе. З цього часу все мало бути саме собою, бо все належа-ло б усім, а всі, природно, будуть бажати собі добра взаємно. Знає-мо, чим скінчився цей жахливий експеримент, який мільйонам кош-тував навіть життя.

Маркс вірив у те, що коли буде упорядкована економія, все будеупорядковане. Але людина завжди залишається людиною, люди-ною вільною. Свобода людини завжди залишиться, навіть коли лю-дина обирає зло. Людина не є продуктом лише економічних відно-


32

син і її оздоровлення неможливе лише шляхом будь-яких зовнішніхзмін.

Тут власне потрібна самокритика і самовизначення сучасної лю-дини. Чим насправді є прогрес, що він обіцяє, а що ні. Прогрес є,насамперед, розвитком засобів, людських можливостей. Але зали-шається відкритим питання, для чого людина використає ці можли-вості, для добра чи для зла, для смерті чи для життя. Бо технічнийрозвиток можна бачити не лише в удосконаленні транспорту чизв'язку, але й удосконаленні засобів знищення людини, і можливотам цей прогрес є найбільш помітним. Прогрес містить в собі дво-значність. Без сумніву, він відкриває перед людиною нові можли-вості добра, але й разом з тим величезні можливості зла – такі мож-ливості, які раніше не існували.

Сумарний прогрес можливий лише у сфері матеріальній. Нашепокоління користується винаходами і здобутками минулих поко-лінь, так як прийдешні будуть користуватися нашими. Але в етичнійсфері, сфері моральних рішень, морального вибору між добром ізлом такий прогрес є неможливим. Це відбувається тому, що кожналюдина є вільною і вона сама має приймати рішення для себе. Томукожне покоління починає наново, з початку. Воно може користува-тися знанням і досвідом старших, а навіть всього людства, але немусить цього робити.

Отже, царство добра на цьому світі не може бути встановленераз і назавжди. Хто це обіцяє, дає оманливу обіцянку, бо ігноруєлюдську свободу. Якби існували б такі структури, які змусили б лю-дину робити добрі вибори, то вони самі не були б добрими, бо зни-щували б її свободу.

Тому завдання пошуку справедливих рішень – це завдання кож-ної людини, кожного покоління, і це завдання поставатиме постій-но.

Вимагати від науки спасіння світу і людини – означає вимагативід неї забагато. Так, розум є великим даром для людини. Але колирозум дійсно панує? Коли став сліпим на Бога, Найвище Добро?Коли протиставляє себе Богу? Що є правдивим пануванням розу-му: коли він розумно допомагає собі та іншим, чи коли розумно ни-щить себе та собі подібних? Розум і віра, як відкритість на Бога, по-требують себе взаємно. Спасає людину не наука, а любов. ПапаЙоан Павло ІІ часто повторював, що лише у Христі можливо зрозу-міти Бога і людину. Христос, який приблизився до нас, дійсно об'яв-


33

ляє, що є всередині людини. Це не лише великий потенціал добра,але і якесь таємниче царство смерті, яке розпинає Бога, що ставЧоловіком, одним з нас. Христос об'являє нам також себе як Лю-бов, вічну і непереминаючу, об'являє нам нашу найбільшу потребу,те що дійсно може нас зробити щасливими – це потребу любові. Боце і є те, що Він приніс у цей світ. Не дав нам супертехнологій, хочанапевно їх знає, нових медикаментів, хоча багатьох зцілив, суспіль-них змін, хоча легко міг зробити будь-який невеликий переворот,навіть засобу земного безсмертя, бо все це, як Він добре знає, на-справді нічого не вирішить. Найголовніше, чого бракує кожному знас – це Любов, яку Він приніс у цей світ. Її брак, це рани які крово-точать у нас все життя, і зустріч з нею – це велике щастя людини. Вцьому і є її таємниця. Людину створив Бог для себе, тобто для Лю-бові, бо Бог є Любов'ю.

1. Шмеман О. Дневники. – М., 2007.

МИРОВОЗЗРЕНЧЕСКИЕ АСПЕКТЫИДЕНТИФИКАЦИИ ЛИЧНОСТИ

Каждый общественный строй всегда заинтересован в формиро-вании определенного типа личности. Особое значение имеет ми-ровоззренческая ориентация человека. Мировоззрение представ-ляет собой интегрированное выражение духовного мира личности.Очень часто, даже в справочной литературе, включая философскиесловари, мировоззрение определяется, как обобщенное знание омире и о человеке, о месте человека в мире, о его отношении к не-му, о возможностях познания и преобразования мира. Это, безус-ловно, очень важная характеристика мировоззрения, т.к. представ-ляет собой родовой признак определения. Здесь отсутствует видо-вой признак определения, который раскрывает значение этихобобщенных взглядов на мир для человека. Не всякое обобщенное


34

Е.В. Осичнюк*

*д. филос.н., профессор кафедры общественных наук Национальной академии управления

знание о человеке и мире является мировоззрением. Человек мо-жет знать несколько различных концепций отношения человека имира, но ни одна из них может не быть его мировоззрением. Миро-воззрением становятся только те знания, которые приобретаютзначение руководства к действию.

Поэтому мировоззрение – это обобщенная система знаний омире и о человеке, о его месте в мире, отношении к нему, возмож-ностях познания и преобразования мира (родовой признак), кото-рая определяет для человека способ видения, понимания, анализа,оценки явлений, характер отношения к ним, понимание целей исмысла жизни, характер поступков и действий (видовой признак).

Часто мировоззрение отождествляют с философией. В дейст-вительности же философия становится для человека мировоззре-нием только тогда, когда она проявляет себя как система егособственных взглядов. Часто также мировоззрение отождествляютс теоретическим сознанием. Однако, это не так.

Мировоззрение может формироваться как на уровне теорети-ческого, так и обыденного сознания. Мировоззрение возникло за-долго до возникновения теоретического сознания. Основными ти-пами мировоззрения этого уровня человека были мифология и ре-лигия. Теоретический уровень мировоззрения начинает формиро-ваться только с зарождением и развитием научных знаний. Именнопрактическое освоение окружающего мира, потребность в позна-нии явлений окружающего мира, открытие свойств и особенностейпредметов и явлений, при помощи которых он обеспечивал своюжизнедеятельность, обусловили потребность и в осмыслении воп-росов о том, что представляет собой мир и сам человек, какая су-ществует взаимосвязь между ними.

Таким образом, в мировоззрение входит то содержание об-щественного сознания, которое становится его достоянием, егоспособом ориентации в окружающем мире.

Следует отметить, что мировоззрение не ограничивается толькоосознанием взаимоотношений человека и мира в обобщенном ви-де, оно включает в себя и знания из других форм общественногосознания, которые становятся для человека его собственным виде-нием и пониманием окружающего мира и себя в этом мире. Важнотакже то, что содержание мировоззрения не просто закрепляется впамяти, а проходит чувственно-эмоциональную оценку, выражаетсубъективное отношение к этому знанию.


35

Учитывая значение мировоззрения в духовной жизни человека,вопросы формирования мировоззренческой ориентации личностиприобретают особо важное значение с точки зрения решения воп-росов определения типа личности, соответствующего данному об-ществу. В этой связи проблема мировоззренческой идентифика-ции личности приобретает социально-политическое значение.

Следует подчеркнуть, что сам термин «идентификация» проис-ходит от лат. identifico, что означает «устанавливаю тождество,отождествляю». С понятием идентификация тесно связано понятиеидентичность (от лат. identificus – тождественный, одинаковый) –тождество, подобие двух предметов или понятий. Следовательно,идентификация означает установление тождества объектов по со-вокупности их идентификационных признаков. Она как процесс ис-следования может привести к выводу о наличии или отсутствиитождества и является способом опознания объектов, их индиви-дуальных свойств.

Именно поэтому в процессе формирования мировоззрения лич-ности очень важным является определение, какую систему знанийнеобходимо использовать как методологическую основу мировоз-зрения, и как она может быть реализована в практической деятель-ности личности. Важным здесь является то, что в самом мировоз-зрении существуют два взаимосвязанных уровня. Первый из них –это система знаний, являющаяся методологической основой ми-ровоззрения. Как известно, методологической основой мировоз-зрения может быть диалектико-материалистическая концепция,субъективный и объективный идеализм, религия. Методологичес-кий аспект мировоззрения определяет общую направленность от-ношения человека к миру, понимание сущности мира и самого че-ловека, представление о том, как мир устроен и в каком состояниион находится. Второй уровень – сфера духовно-практического от-ношения к миру, который далеко не всегда является прямым воп-лощением методологической основы мировоззрения. Дело в том,что сердцевину мировоззрения составляет понимание целей исмысла жизни. В этой связи не всегда совпадает и пониманиесмысла жизни на методологическом и практически-деятельномуровнях мировоззрения. Так, например, человек, у которого мето-дологической основой мировоззрения является диалектико-мате-риалистическая концепция в отношении человек-мир, согласно ко-торой он как личность представляет собой индивидуальную форму


36

проявления, существования, функционирования сущности челове-ка, в сфере практически - деятельного отношения к миру можетбыть социально-отрицательным субъектом. Точно также человек,методологической основой которого является религия и которыйдолжен бы в своей жизни руководствоваться религиозными уста-новками (любовь к ближнему и т.д.) в сфере практически-деятель-ной может быть убийцей, вором, маньяком и т.д. Идентификациячеловека как личности предполагает гармонию методологическогои практически-деятельного уровня мировоззрения.

Трудности мировоззренческой идентификации личности заклю-чаются в том, что современное общество представляет собойсложную социальную структуру. Оно состоит из различных со-циальных субъектов, которые руководствуются, как правило, свои-ми интересами. Именно интерес определяет субъективность отно-шения человека к миру и к себе. Поэтому если методологическаяоснова мировоззрения не совпадает с интересами человека илисоциальной группы, к которой он принадлежит, эта основа можетигнорироваться. В этих условиях идентификация личности осу-ществляется, прежде всего, по тем признакам, которые характери-зуют практически-деятельную сторону жизни.

В современной Украине сложилась ситуация, которая характе-ризуется тем, что в одно и то же время имеют место проявленияразличных методологических оснований мировоззрения: диалек-тико-материалистическая концепция человека и мира, концепциясубъективного и объективного идеализма, религиозная концепция.Как известно, в социально-дифференцированном обществе гос-подствующими идеями являются идеи господствующих сил – сил,стоящих у власти. Поэтому эти силы стремятся свои методологи-ческие основания мировоззрения представить как всеобщие и де-лают их обязательными для формирования подрастающих поколе-ний. Таким господствующим методологическим основанием миро-воззрения в Украине является религия. Ее распространение, осо-бенно по инициативе Президента Украины В.А. Ющенко, рассмат-ривается как духовное возрождение страны. В действительностиже распространение религиозных верований свидетельствует обуглублении духовного кризиса в обществе. Как известно, в ходеисторического развития человечества имело место усиление какрелигиозных представлений, так и представлений, связанных снаукой.


37

Уже в глубокой древности на основе усложнения и развитияпроизводства возникла потребность в достоверных, проверенныхпрактикой, знаниях, опираясь на которые человек мог преобразо-вывать природу как в средства производства, так и для произ-водства средств удовлетворения жизненных потребностей. Наэтой основе начали формироваться философские воззрения, ба-зирующиеся на данных науки. Появились первые материалисти-ческие воззрения на природу и сущность мира и человека, а такжедиалектические представления об общей структуре и состоянии, вкоторой человек и мир находятся. Особенно ярко эти идеи прояви-лись в философских воззрениях античных философов (Фалес,Анаксимен, Анаксимандр, Демокрит и др.). Родоначальником диа-лектических взглядов на мир был Гераклит. В период Средневеко-вья, когда церковь стала одной из важнейших экономических сил вЕвропе, философские воззрения были подчинены религии – фило-софия стала служанкой богословия. Экономическое, политическоеи духовное господство церкви оказывало влияние на все стороныжизни. В это время инквизиция была одним из важнейших защит-ников господства церкви и религии.

С зарождением капитализма началось бурное развитие естест-венных наук, начался переход от религиозной веры к научным зна-ниям. Особое внимание начало уделяться проблеме человека, егореальной жизни в земных условиях. Философское обобщениенаучных достижений нашло свое выражение в английском мате-риализме ХVІІ века (Ф. Бэкон, Т. Гоббс, Дж. Локк и др.), во фран-цузском материализме ХVІІІ века (Гельвеций, Гольбах, Толанд,Дидро и др.), в немецком материализме ХІХ века (Л. Фейербах идр.). С обострением кризиса капитализма начали усиливатьсяидеалистические воззрения, что нашло свое особенно яркое выра-жение в немецкой классической философии (Кант, Фихте, Шел-линг, Гегель). Особенно ярким выражением общего кризиса капи-тализма, охватившего все сферы жизни общества, явился марк-сизм. Маркс и Энгельс совершили действительно революционныйпереворот в области философских знаний. Главной заслугой Марк-са и Энгельса является то, что они критически переосмыслив идеинемецкой классической философии (особенно диалектику Гегеля иматериализм Фейербаха), создали диалектико-материалистичес-кую методологическую основу для раскрытия сущности отношения«человек – мир», сущности предельных оснований бытия мира,


38

сущности человека, а также обосновали диалектическую концеп-цию о всеобщей структуре мира и состоянии, в котором он нахо-дится. Особенно важной заслугой Маркса и Энгельса является то,что они раскрыли социально-деятельностную сущность человека, ана этой основе – сущность, источник развития и движущие силыисторического развития общества, раскрыли взаимосвязь объек-тивного и субъективного в историческом процессе. Не случайно(согласно международному опросу) К. Маркс признан величайшиммыслителем тысячелетия. Диалектико-материалистическая кон-цепция понимания отношения «человек – мир» явилась методоло-гической основой мировоззрения тех прогрессивных сил общест-ва, которые поднялись до осознания необходимости перехода откапитализма к обществу социальной справедливости, к социализ-му.

Но с разрушением Советского Союза, в результате отождеств-ления марксизма и политики, проводимой руководством страны,отрицательное отношение к политике, проводимой Сталиным и егоруководством, было распространено и на марксизм. Следует отме-тить, что в Советском Союзе марксизм был в достаточной мередогматизированным. Тем не менее он составлял методологичес-кую основу мировоззрения всех прогрессивных сил.

В современной Украине диалектико-материалистические взгля-ды на действительность рассматриваются как нечто враждебноесамой сущности человека. В сфере деятельности политическихсил, стоящих у власти, переплелись религиозные верования собъективным и субъективным идеализмом. Все больше и большеусиливается стремление распространить религиозное воспитаниена все подрастающее поколение.

Следует также отметить, что мировоззрение формируется наоснове веры и убеждений, т.е. которые прошли чувственно-эмо-циональную оценку. Вера и убеждения – это исходные посылкиформирования мировоззрения, без них оно вообще невозможно.Вера и убеждения являются способом существования и функцио-нирования мировоззрения, а также результатом проверки налич-ного мировоззрения жизненным опытом. Причем у одного и тогоже человека в его мировоззрении могут вживаться вера и убежде-ния. Кроме того, в мировоззрении могут одновременно иметь мес-то различные методологические основания. Так, например, уче-ный-естествоиспытатель в сфере своей научной деятельности мо-


39

жет стоять стихийно на материалистических позициях. А в сферерешения проблем происхождения мира, проблем жизни и смертион может стоять на позициях идеализма или религии. Известно, на-пример, что французские материалисты XVIII века были материа-листами во взглядах, на природу, но идеалистами во взглядах наобщество.

В этой связи проблема мировоззренческой идентификацииличности – это сложный и противоречивый процесс. И только учи-тывая множество сторон проявления мировоззрения личностиможно ее идентифицировать, как носителя тех или иных мировоз-зренческих ориентиров и жизненного опыта.

Как отмечалось, в Украине силами, стоящими у власти, при по-мощи директивных указаний и средств массовой информации ве-дется усиленная пропаганда религиозных верований, как основымировоззренческих установок всего населения.

Однако на современном этапе главнейшую роль в жизни чело-века и человечества играет наука. Она становится главной произ-водительной силой. Религия же сформировалась на уровне обы-денного сознания, не на основе научного анализа действительнос-ти, а на основе воображения. Не зная объективных законов разви-тия природы и общества, реальных причинно-следственных связейи других всеобщих связей, существующих в мире, появление и ис-чезновение тех или иных явлений человек объяснял именно при по-мощи воображения. Так возникали мифы, в которых желаемое,ожидаемое, воображаемое представлялось как реально возмож-ное, должное и действительное. Зависимость и бессилие человекаперед стихийными силами природы, страх перед их всемогущест-вом нашли свое выражение в том, что человек начал олицетворятьэти силы природы, превращая их в могущественные, сверхестест-венные силы, которые предстали в качестве первопричины всегосущего. По аналогии с собой он наделял эти силы способностьюсознательно творить, действовать, управлять процессами дейст-вительности. Начиная от олицетворения отдельных предметов иявлений природы, отдельных стихийных сил, человек пришел кобъединению их в единое целое, воплощением которого явилсяБог. Не Бог создал человека, а человек создал Бога по своему об-разу и подобию, наделив его всеми своими качествами, в том чис-ле сомнением и разочарованием. В шестой главе книги Бытия го-ворится что, Бог, разочаровавшись в результатах своих трудов, ре-


40

шил уничтожить все созданное им, сохранив в ковчеге Ноя толькоопределенных представителей растительного и животного мира.Подобным образом он поступал не один раз.

Конечно, каждый человек формируется под влиянием целогоряда природных и социальных условий. У него могут возникать ре-лигиозные и научные представления о мире. Поэтому в общественеобходимо обеспечить все права человека на свободу верований,вероисповеданий, свободу совести. И никто не должен принуждатьдругого человека изменять свои мировоззренческие установки.Кроме религиозных мировоззренческих установок, в современнойУкраине получили широкое распространение субъективно и объек-тивно идеалистические взгляды. Субъективный идеализм особен-но наглядно проявляется в сфере политики и в сфере управлениясоциальными процессами. Политическое руководство страны ис-ходит из того, что простыми директивными указаниями, принятиемсерии законов можно решать проблемы настоящего и будущего,игнорируя объективную логику развития общества. Объективныйидеализм получил свое распространение среди ряда работниковумственного труда, что нашло свое выражение в признании некое-го абсолютного разума, управляющего действительностью. Диа-лектико-материалистические взгляды на мир отвергаются, счита-ются несоответствующими современному развитию общества. Нов условиях, когда, наука становится определяющей производи-тельной силой человека, ему нужны достоверные, истинные знанияо свойствах явлений, предметов, процессов, о всеобщих связях изаконах развития действительности. Только истинные знания по-зволяют человеку стать преобразователем, творцом, созидателемсвоей собственной жизни. Открытия в области науки, в частностиоткрытие закона сохранения и превращения вещества и энергииподтверждают идею о несотворимости и неуничтожимости мира.Все существующее в мире представляет собой различные формысуществования материи. Вселенная – бесконечна и вечна в прост-ранстве и во времени. Поэтому наиболее соответствующей совре-менному этапу развития общества является диалектико-материа-листическая концепция отношения человека и мира, которая вы-полняет функцию методологической основы мировоззрения. Взаи-мосвязь науки с диалектико-материалистической основой миро-воззрения способствует формированию у подрастающего поколе-ния сознательного, творческого отношения к миру и к себе, отно-


41

шения, основанного на знании всеобщих связей и законов разви-тия природы, общества, мышления. Можно сказать, что наступаетвремя, когда восстановление и дальнейшее развитие диалектико-материалистических основ мировоззрения становится важнейшимусловием обеспечения прогрессивного развития общества, по-строения общества социальной справедливости, в котором выс-шей целью и ценностью общественной жизни будут не деньги,власть и собственность, а человек, обеспечение развития всех егосущностных, творческих сил.

НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ УКРАЇНИ ЯК ОСНОВАСУСПІЛЬНОЇ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ

Авторство терміна «національні інтереси» приписують амери-канському президенту Теодору Рузвельту, який у 1904 р. під приво-дом захисту інтересів США обґрунтовував необхідність військовоїакції в зоні Панамського каналу. Протягом наступних ста років на-ціональні інтереси стали стійкою (як правило, невід'ємною) харак-теристикою політичної зрілості більшості державних утворень без-відносно до зони їх геополітичного припису.

У СРСР терміну «національні інтереси» не вживався. Домінувалидержавні інтереси, які були вищою політичною цінністю цього гео-політичного гіганта.

Визначення Україною власних національних інтересів фактичносинхронізоване у часі з проголошенням державної незалежності.При цьому необхідно наголосити на складності, суперечливості, іс-торичній інертності теоретичного формулювання національних ін-тересів України та створення дієвих механізмів їх практичної реалі-зації. Переконливим свідченням цього є процес генерування такихінтересів вищими державними структурами (насамперед, Прези-дентом України та Верховною Радою України) та їх правова фікса-ція.


42

В.Ф. Смолянюк*

*д. політ. н., професор Київського національного економічного університету імені В. Гетьмана

Постанова Верховної Ради України від 02.07.1993 «Про Ос-новні напрями зовнішньої політики України» вводить в норма-тивно-правову лексику поняття «національні інтереси України усфері міжнародних відносин». Без зайвих деталей документ визна-чає три основні групи таких інтересів:

- стратегічні та геополітичні інтереси, пов'язані із забезпеченнямнаціональної безпеки України та захистом її політичної незалежнос-ті;

- економічні інтереси, пов'язані з інтегруванням економіки Украї-ни у світове господарство;

- регіональні, субрегіональні, локальні інтереси, пов'язані із за-безпеченням різноманітних специфічних потреб внутрішнього роз-витку України.

На другому році незалежності така лаконічність у визначенні на-ціональних інтересів могла бути якщо не виправданою, то, при-наймні, вмотивованою доволі високими темпами формування ос-нов політичної незалежності, коли ескізне проектування першочер-гових засад державності було основним способом інформуваннясвіту про себе.

Конституція України від 28.06.1996 та зміни до неї, датовані08.12.2004, окремого положення (розділу, статті) щодо національ-них інтересів України не містять.

Вагомим кроком вперед стала Концепція (Основи державноїполітики) національної безпеки України, затверджена поста-новою Верховної Ради України 16.01.1997. Документ визначаєнаціональні інтереси України (загальною кількістю 9), які «відобра-жають фундаментальні цінності та прагнення українського народу,його потреби в гідних умовах життєдіяльності, а також цивілізованішляхи їх створення і способи задоволення».

Безумовна цінність Концепції полягає у вивищенні на державнийрівень базових понять суспільства, яке обрало демократичний шляхрозвитку. Головними з них, як свідчить досвід успішних держав, є«громадянське суспільство», «права і свободи людини», «націо-нальна злагода», «нація» (у даному випадку українська), «ринковаекономіка» тощо. З прийняттям цього документу традиційних засаддержавності, освячених тисячолітнім досвідом навіть тоталітарнихрежимів – «державного суверенітету», «територіальної цілісності»та «недоторканності кордонів» – для України, яка обрала демокра-тичний шлях розвитку, було замало.


43

Об'єктивно слід визнати: автори документу багато в чому недо-працювали. Національні інтереси у версії 1997 р. звучать надто за-гально. Їм не вистачає конкретики, тим більше систематизації (засферами, ресурсами, суб'єктами виконання). Виправданням можебути 5-й рік незалежності, коли давалася взнаки як недосконалістьдержавних органів, так і вади їх інформаційного та інтелектуальногозабезпечення.

Закон України від 19.06.2003 «Про основи національної без-пеки України» містить цільову статтю – «Пріоритети національнихінтересів», яких налічується 10. Порівняно з Концепцією національ-ної безпеки, національні інтереси більш деталізовані. Новим ставпріоритет щодо «забезпечення розвитку і функціонування українсь-кої мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій тери-торії України, гарантування вільного розвитку, використання і за-хисту російської, інших мов національних меншин України». Крім то-го, до рівня національного інтересу піднято «інтеграцію України вєвропейський політичний, економічний, правовий простір та вєвроатлантичний безпековий простір». У першому випадку мовайде про ЄС, у другому – про НАТО.

Попри його безумовний позитив, даний Закон необхідно віднес-ти до неофіційного переліку документів ідеального права. Вкотревизначено стратегічні цілі національного розвитку, що є основоюзабезпечення національної безпеки. Проте реальне досягнення та-ких цілей – справа наступних поколінь українського народу (в томучислі нових поколінь політиків), кожне з яких додаватиме щосьсвоє, конкретно-історичне, при цьому не маючи достатніх підставзаявити про повне задоволення національних інтересів чи досяг-нення стану абсолютної безпеки.

Останнім офіційним доповненням до тематики національних ін-тересів стала Стратегія національної безпеки України, затверд-жена Указом Президента України від 12.02.2007. Документ вво-дить в обіг дещо нове словосполучення – «життєво важливі націо-нальні інтереси України», яких знову ж таки налічується 10. Вартозазначити, що національні інтереси держави не можуть не бути жит-тєво важливими. Або допущено тавтологію, що аж ніяк не прикра-шає нормативно-правовий акт під іменем «Стратегія», або переднами обмовка за Фрейдом: можуть бути національні інтереси «длягалочки», проте можуть бути національні інтереси «для життя», відяких лише крок – «до виживання».


44

Більша частина інтересів, виписаних на сторінках Стратегії,змістовно співпадають з інтересами, законодавчо визначеними у2003 році. Водночас, враховані нові аспекти, продиктовані особли-востями поточної боротьби різних гілок влади та політичних сил,об'єднаних у політичну систему суспільства. Такими новими «жит-тєво важливими» інтересами стали: «соборність держави на основіконсолідації усіх територіальних громад, суспільних верств, етніч-них груп навколо цінностей незалежного, вільного, суверенного ідемократичного розвитку єдиної України»; «удосконалення меха-нізмів реалізації конституційного принципу розподілу влади на за-конодавчу, виконавчу, судову»; «неухильне додержання гарантійнезалежності та об'єктивності суду»; «обмеження втручання держа-ви у діяльність економічних суб'єктів, громадян, громадських орга-нізацій та політичних партій, релігійних об'єднань». Якщо узагаль-нити, то перед нами – перелік найбільш проблемних напрямківдіяльності політичного істеблішменту України останніх президент-ської та парламентської ротацій. Або «тематичний план» найбільшгострих (іноді – непримиренних) суперечок між різними політични-ми силами.

Стратегія національної безпеки України, яку доцільно розуміти якпрограму державотворчих дій конкретної політичної команди,об'єднаної навколо Президента України, започатковує нову полі-тичну традицію. Через такий документ новий глава держави доно-сить співгромадянам і світові власне бачення загальнодержавногопроекту під назвою «національна безпека», а також принципові мо-менти її забезпечення. З одного боку, це виведення політичної куль-тури України на новий демократичний рівень, з іншого – у випадкуперемоги популістських сил – небезпека радикального переглядуіснуючих підходів до забезпечення національної безпеки під лозун-гом «все, що було до нас – було не так».

Неважко передбачити й інше: кожна нова політична сила, яка пе-ремагатиме на виборах, здатна скоригувати, а то й просто змінитинаціональні інтереси України: парламентська більшість – через від-повідний закон; глава держави – через Стратегію національної без-пеки. Отже, Стратегія, покликана доповнювати й розвивати Закон,за певних умов здатна перетворитися на його нормативно-право-вого антипода.

Головна проблема теоретичного та прикладного використаннятерміна «національний інтерес» пов'язана з тим, що в жодній країні


45

світу немає узгодженої методології визначення пріоритетних інте-ресів нації. Деякі автори вважають, що такі інтереси об'єктивно зу-мовлені становищем держави у регіональній та світовій системі і їхнеобхідно обґрунтовувати, виходячи з геополітичної конкретики. Ін-ші вважають, що національні інтереси повинні бути більш стійкими,захищаючи національні цінності попри швидкозмінну геополітичнукон'юнктуру. Треті визнають, що національні інтереси цілком мо-жуть суб'єктивно визначатися (інтерпретуватися) поточним уря-дом, який у сучасному швидкозмінному світі дедалі частіше є «по-жежною командою», змушеною оперативно реагувати на прогресу-ючі виклики та загрози.

В останньому випадку політика забезпечення національної без-пеки не може бути політичною діяльністю, узгодженою між різнимиполітичними силами та успадкованою від однієї політичної командидо іншої. Українські реалії переконують у поступовому посиленнітретього підходу до визначення національних інтересів, що немину-че апроксимується на систему забезпечення національної безпеки.Деякі національні інтереси України, оприлюднені в згаданих вищеофіційних документах, неоднаково (критично, а в дечому навіть во-роже) сприймаються у Львові, Донецьку або Сімферополі. Відпо-відно, політики, які репрезентують ці регіони, переконують власнуаудиторію у «недосконалості», «неправильності», «шкідливості», ато й «смертельній небезпеці» загальнодержавної системи забезпе-чення національної безпеки.

Населення України фактично не знає національних інтересіввласної країни, їх змісту, способу правової фіксації, ресурсного за-безпечення, механізмів практичного втілення. Про ступінь синхро-нізації або ж антагоністичного неспівпадання національних інтере-сів України з подібними духовно-політичними конструкціями іншихдержав (насамперед тих, які межують з Україною) мова взагалі нейде.

Навіть в умовах стабільної державної еволюції та зрілої політич-ної культури населення потрібна цілеспрямована діяльність дер-жавних структур і громадських організацій щодо роз'яснення різ-ним соціальним прошаркам змісту найбільш ефективного суспіль-но-політичного інтегратора – національних інтересів.

В Україні все відбувається з точністю до навпаки: в умовах не-впинного протистояння різних політичних сил, причиною та наслід-ком чого є «гладіаторська» політична культура та деформовано-не-


46

стійка, багато в чому фрагментарна політична свідомість, «націо-нальні інтереси» (насправді – їх пропагандистські ерзаци, нашвид-куруч зліплені вербальні конструкції) стають розмінною монетою вбаталіях за електоральну підтримку. Як засвідчили парламентськівибори 2001, 2006 та 2007 рр., а також президентські вибори2004 р., передвиборча риторика політичних гравців у багатьох ви-падках опиралась на лозунги, які не співпадають із національнимиінтересами і навіть суперечить їм. Особливо впадають в очі сумнівирізних електоральних груп щодо вступу України до ЄС, антинатов-ські настрої географічного Півдня, Сходу та Центру країни, тема ро-сійської мови як другої державної тощо.

Верховна Рада України IV скликання, прийнявши у 2003 р. Законпро основи національної безпеки України, дала однозначну відпо-відь на питання геополітичного та воєнно-політичного визначеннякраїни. Більшість тогочасних політичних сил не заперечувала протиєвро- та євроатлантичної інтеграції України. Рік потому, напередод-ні президентських виборів політичні спекуляції з принципових пи-тань стали нормою життєдіяльності вітчизняного політикуму. З ча-сом вони лише посилились, зруйнувавши ледве покреслену готов-ність нації діяти відповідно до національних інтересів.

Таким чином, Україна все ще перебуває на етапі змістовного на-повнення національних інтересів. Політичні сили, які представляютьрізні регіони та різні покоління активного населення, погодилися знеобхідністю існування національних інтересів як прийнятої у світіознаки зрілої державності. Водночас, зміст національних інтересів вумовах сучасної України – рухлива, змістовно аморфна, іноді су-б'єктивно трактована конструкція, яка недостатньо об'єднує, а в де-яких випадках роз'єднує носіїв українського паспорта, які розмов-ляють різними мовами та бачать надійною зовнішньою підтримкоюнезалежності власної держави Брюссель або Москву.

За таких умов система забезпечення національної безпеки можебути накреслена лише в загальних деталях. Це не дозволяє засто-сувати щодо неї критерії досконалості, ефективності та стійкості.


47

ПОЛІТИКА В ЖИТТІ ХРИСТИЯНИНА

Сьогодні архіпастирі та пастирі повинні у своїх єпархіях пояснювати народу шкідливість політизації церковного життя, а також вчасно зупиняти тих, хто намагається внести в Церкву розбрат на основі політичних спекуляцій.Блаженнійший Володимир, Митрополит Київський та всієї України

«Минули часи, коли про політику, у тому числі і в Україні, можнабуло говорити як про щось другорядне, несерйозне або просто якпро «брудну справу» [1, 3]. Тому і справжній християнин не можебути поза політикою, як суспільним елементом. Істинно релігійналюдина повинна впроваджувати свої релігійні ідеали в усі сферисвого буття. Бо інакше Бог буде лише тільки десь глибоко у душі,далеко в серці, а на практиці Його зовсім реально не буде у нашомусоціумі. Тобто реальна практика реального спілкування з ЖивимБогом у нашому земному бутті перетвориться лише на філософськіроздуми та метафізичні мрії про невідоме. Але, на жаль, на сьогоднінавіть серед християн існує думка, що православний християнин неповинен займатися політикою та соціальними питаннями, і що вінповинен уникати цього як справи нечистої і не богоугодної. Ця дум-ка хибна, і базується вона на пасивності, лінощах та бездіяльності.Більш того, таку позицію можна назвати єретичною.

Можливість участі православних християн в адміністративномууправлінні та політичних структурах держави виправдана прагнен-ням працювати на благо суспільства і процвітання кожної людини вцьому земному житті.

Ніщо не перешкоджає участі православних християн у сучаснійполітиці. Така участь може і повинна бути однією з форм християн-ської місії в суспільстві, якщо здійснюватиметься відповідно до Свя-щенного Передання Церкви, норм Євангельської моралі, зі служін-ням Вітчизні, прагненням до перетворення навколишньої дійсності,за словом Христовим.


48

Протоієрей Діонісій Мартишин*

*кандидат богослов`я, професор Міжнародної кадрової академії, викладач Київської ДуховноїАкадемії і Семінарії

Безумовно, Церква не бере участі у політичній боротьбі. В «Ос-новах соціальної концепції Української Православної Церкви» за-значено: «Неможливою є участь церковного Священноначалія і свя-щеннослужителів у діяльності політичних організацій, у передви-борних процесах, таких як публічна підтримка політичних організа-цій або окремих кандидатів, які беруть участь у виборах, агітація і т.ін.» [6, 25]. Якщо звести позицію християнина до формули: «Церквапоза політикою», то чи не буде це насправді капітуляцією перед лі-беральним принципом, згідно з яким релігія є суто особистоюсправою громадянина, а вплив релігійних організацій повинен бутивиключений з політичного і суспільного життя? До того ж патріотизмправославного християнина повинен бути дієвим. Якщо ми слідомза іншими повторюватимемо крилату фразу, що політика – це за-надто брудна справа для нас, православних християн справа, тодобровільно віддамо життя нашої країни в руки людей, в кращомуразі, байдужих до християнських етичних цінностей та історії укра-їнської культури. Невже у Церкви взагалі немає позиції в політичнихпитаннях, невже їй нічого робити в політичному житті? Більш того,коли сьогодні у сучасному суспільстві всі говорять про національнуідею та відродження національної свідомості, ми повинні зрозуміти:«Втілення в життя національної ідеї неможливе без формування вкожного громадянина активної життєвої позиції» [2, 458]. «Без ціле-спрямованого виховання соціально активного громадянина, фор-мування у нього активної життєвої позиції нам аж ніяк не обійтисясаме в період нестабільного розвитку країни» [2, 164].

Серед нас є люди, які з різних причин не поділяють релігійних по-глядів, проте потрібно зазначити, що нас об'єднують загальнолюд-ські цінності, такі як соціальна та етична справедливість, справжнялюбов, турбота про теперішнє і майбутнє наших дітей, прагненнядо того, аби наші діти та онуки жили в кращих умовах, ніж сьогоднідоводиться жити кожному з нас. Саме з урахуванням цих фунда-ментальних поглядів і жертовних прагнень служіння нашому наро-дові деякі священнослужителі беруть участь у виборах до місцевихі обласних рад, передусім як відповідальні громадяни українськоїдержави, але при цьому вони не мають права ототожнювати своїполітичні погляди з позицією всієї Української Православної Церквиі виступати від імені всього Православ'я.

У питаннях соціальної справедливості, захисту загальнолюдсь-ких цінностей від економічного детермінізму та політичного автори-


49

таризму Православна Церква не бачить перешкод до взаємодії зіздоровими політичними та суспільними силами різної орієнтації, доспівпраці з будь-якими доброчесними людьми, у тому числі інакові-руючими, за умови їх готовності до чесного, доброзичливого і заці-кавленого діалогу на благо нашої рідної держави. Насамкінець,християнин не має готових відповідей на усі питання життя, він упостійному пошук, філософському мандруванні, але під зіркоюПравослав'я на шляху Біблійного Одкровення. І ці пошуки супровод-жуються практикою: християнин «творить» правду, здійснюючидобро в історії, і робить це разом з усіма людьми, які спричинилисядо проникнення Христового Царства у світ.

Тому в даному випадку аполітичність і байдужість можуть навітьрозглядатися як гріховне ухиляння та небажання нести духовнийподвиг служіння заради апостольського та пророчого свідчення Бо-жої правди та справедливості світові.

З іншого боку, сумною альтернативою політичній і соціальнійапатії християнина є сприйняття православною свідомістю вузькихполітичних поглядів та ідеологічних міфоутворень у сфері релігії –реально існуючих хибних уявлень про Церкву та соціально-політичніфеномени, які народжуються із абстрактних висновків або політич-них маніпуляцій.

Сьогодні православний християнин, на жаль, більше зайнятийсекулярними [4] питаннями: національної та державної самоіденти-фікації, будівництвом «національної» Церкви, питаннями формуван-ня національної ідеї, національної безпеки та доктринальних поло-жень у сфері геополітики. Але ж місія Православної Церкви – не вслужінні партійній політичній стабільності, олігархічній міцності і нев побудові всесвітньої демократії на землі, а в пророчому звіщенніправди Божої й апостольському благовіствуванні ХристовогоЦарства. Трагедія сучасного християнина у тому, що «націю і її інте-реси стали розглядати як самоціль, і замість того, щоб спрямовува-ти свої народи до Христа, більшість Православних Церков де фактовизнавали перевагу над собою суто мирських інтересів» [5, 139], –пише протопресвітер Іоанн Мейєндорф.

У свою чергу, сучасні політики вирішують питання не економічногорозвитку й соціального-політичної стабільності в державі, а внутрішнібогословські питання зі сфери канонічного права й екклізіології.

Національне та політичне міфоутворення існувало за всіх часів.Сьогодні міфоутворення спрямоване не на відновлення минулого й


50

пошуки єдності, а на формування нинішньої дійсності через призмупротиставлення й ворожнечі. Через перемогу над «зовнішнім злом»– до внутрішньої гармонії. Без «темних сил» (цілком конкретних інавіть національно пізнаваних, як правило, «москалі, жиди»), точні-ше сказати, без бою з ними картина стає неповною. У цьому, нажаль, і полягає проблема політичної діяльності християнина у су-часному суспільстві.

Проникнення політичного міфу в релігійну масову свідомістьспирається на емоційну насиченість подачі та пошук «магічних»слів: «патріотизм», «державна ідентифікація», «єдина національнаЦерква», а також релігійних метафор, для обґрунтування яких звер-таються навіть до міфологічних джерел прадавнього язичництва.

Політичне міфоутворення в релігійній сфері – динамічне секуляр-не явище, яке переживає в цей час процес свого оформлення. Томускладно запропонувати однозначний, чіткий, вивірений терміноло-гічний ряд для визначень і характеристик цього феномена. Можнасказати, що політичне міфоутворення – це нове духовне явищеХХІ ст., яке поширюється в країнах пострадянського простору, всіля-ко впливаючи на людину та суспільство. Але цей вплив ще недостат-ньо вивчений, тому що він різноманітний і неструктурований.

Політичні та соціально-економічні процеси, з якими пов'язанаперебудова нашого суспільства, вплинули і на вживання багатьохусталених понять і термінів, (почався перегляд їхнього змісту, на-повнення новим змістом, здійснюється їхня кон'юнктурна фальси-фікація). Раніше, за часів Радянського Союзу, партійна номенклату-ра проповідувала «світле майбутнє комунізму» без запеклих ворогівкапіталістів, тепер «національно свідома еліта» обіцяє світле демо-кратичне «царство євроінтеграції» без комуністів та московськихпопів-загарбників.

Тому і доля сучасної людини часто залежить від помилковихідеологічних установок і від спекуляцій на релігійну тему. Наприк-лад, сьогодні як віруючі православні християни, так і невіруючі залу-чені в дискусію про національну Церкву, богослужіння українськоюмовою, відокремлення від Руської Православної Церкви. Створю-ються міфи про «красну комуністичну» Церкву, загарбників і імпе-ріалістів, про Путіна, Медведєва й Москву, про гроші й владу. Алеяке відношення мають ці питання до найголовнішого питання хрис-тиянського життя – обожнення, спасіння, реальне пре ображення іперетворення життя благодаттю Святого Духа.


51

У житті Православної Церкви є нагальні та більш актуальні питан-ня, ніж національна самоідентифікація, і ці питання потребують тер-мінового вирішення. Це, передусім, суперечності між доктриналь-ними питаннями православного віровчення та реальною практикоюбуття християнина; низький рівень богословського осмисленняцерковно-приходського життя; комунікативні бар'єри спілкування;соціально-психологічний ізоляціонізм. Але крізь секулярну призмута окуляри політичної кон'юнктури бачиться інший підхід до вирі-шення церковних проблем. Складається таке враження, що ні гріх,ні пороки, ні слабкості, ні гординя, ні пасивність, ні інертність люд-ської природи відділяють нас від Бога, Євангельського Одкровення,а державні кордони, питання національної ідеї, мови та культури.Звідси, відгомонами багатьох політичних міфів є церковні розколи.Сьогодні ми спостерігаємо таку картину: людина не молиться, невідвідує храму, не веде активного духовного життя, далека від Свя-щенного Писання й Традиції Церкви, більше того, часто просто невизнає існування Бога, але при цьому вважає себе провідним фа-хівцем у галузі релігії, богослов`я, каноніки, церковно-парафіяль-ного життя й релігійної філософії. Це особливість нашої совковоїментальності, коли кожна кухарку керує державою, кожний тракто-рист займається питаннями гінекології, а атеїст проповідує «благузвістку» про Бога. Люди говорять про велику й славну Україну, алепри цьому іноді страшно вийти на вулицю, де бруд і сміття починає-ться з наших під'їздів, при цьому винні в цьому, звичайно ж, не меш-канці будинку, а депутати та президент. Люди роками стоять в од-ному храмі поруч, не знаючи, як звати один одного, і проблема цьо-го, звичайно ж, не в егоцентризмі й гріховності ізоляції, а в тому, щослужба у храмі не проводиться українською мовою і «московська»Церква не формує української національної ідеї.

У нас завжди співіснує жертовна любов до всього людства, довсього всесвіту з ненавистю й злістю щодо ближнього; «щирий, сві-домий» патріотизм із «корупцією соборності» й розбазарювання на-родного надбання.

Православному християнину, насамперед, треба зрозуміти, щоне від політичних протистоянь і нескінченної партійної боротьби, свід-ками якої ми з вами є, залежить прогресивний розвиток і конструк-тивна сила української нації, а від розуміння сутності духовних праг-нень людини, історії нашого народу та релігійно-моральних ціннос-тей. Усі політичні погляди православного християнина повинні на-


52

роджуватися на основі його віри, а не політичних ілюзій. Багатовіко-вий досвід Православної Церкви є важливим чинником у становленніта розвитку істинних уявлень про політику. Православ'я – це живийшлях Богоспілкуванння, заснований на реальній практиці та досвідібудування людського життя у світлі Божественного Одкровення. Пра-вославне богослов`я не навертає людей до філософських і політич-них концепцій. Воно ставить сучасну людину перед Євангелієм ІсусаХриста й чекає від неї вільної життєвої відповіді на це покликання.Зустріч із Живим Богом – це початок не лише філософського осмис-лення, релігійної динаміки духовного розвитку людини, а й фунда-ментальна підвалина політичної місії християнина у світі [3, 340]. Вра-ховуючи це, християнський богослов повинен передусім обстоюватигідність людини і людського життя у світлі животворящої та динаміч-ної Традиції Церкви. Отже, сучасна людина повинна знати основисвоєї православної віри для формування цілісного світогляду і самогоставлення до життя, що, безумовно, в майбутньому принесе своїплоди і в напрямку формування свідомої громадянської позиції.

Християнська місія у світі – це не лише апостольське служіння іпросвітництво, це ще й пророче покликання та свідчення про Бо-жественну Істину у житті сучасного суспільства, особливо у час сус-пільних державно-політичних трансформацій та економічних ре-форм. Актуальною домінантою в релігійному житті людини є осмис-лення абсолютних християнських цінностей в діалозі з проблемамита потрясіннями сучасного світу. Не зважаючи на ідеологічні спеку-ляції та політичну боротьбу, яка хронічно точиться в нашій молодійукраїнській державі, православний християнин своїм життям ісправжньою християнською позицією повинен підкреслювати, що вбудь-якому політичному виборі головне не ситуативна, історично іполітично обумовлена позиція людини, а Живий та Вічний Христосз Його Православною Церквою.

1. Головатий М.Ф. Мистецтво політичної діяльності: Навч. посібник. – К., 2002.2. Головатий М.Ф. Соціологія політики: Навч. посібник для вищ. навч. закл. – К.,

2003.3. Мартишин Діонісій, прот. Духовно-моральні цінності та соціально-громадські

питання у світлі досвіду церковного життя // Труди Київської Духовної Академії. – №8.– К., 2008.

4. Мартишин Діонісій, прот. Украинская Православная церковь и процессы секу-ляризации // Труди Київської Духовної Академії: Ювілейний збірник. – №7. – К., 2007.

5. Мейендорф Иоанн, прот. Живое Предание. Свидетельство Православия всовременном мире. – М., 2004.

6. Основи соціальної концепції Української Православної Церкви. – К., 2002.


53


54

УКРАЇНСЬКА ЕЛІТА: ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ

Наша держава переживає систематичну кризу: економічну, полі-тичну, соціальну Причиною цього є відсутність еліти, такого собі«мозкового центру», який би керував суспільством, виконував рольменеджера. До того ж в одних людей поняття еліти асоціюється зякоюсь кастою, а інші взагалі не визнають еліту, заперечують її існу-вання і вплив на націю. Варто погодитися з думкою Д. Донцова,прибічника радикальних ідей, який сказав, що «суспільство без елі-ти вимріяне демократами, і якби не українська еліта, були б ми пле-бейською нацією» [3, 248].

Погляд у минуле підтверджує думку: кожна політична спільнотанормально функціонує лише тоді, коли в ній виникає й існує активнаменшість, яка спроможна визначати напрями історичного розвиткунації.

Справжня генерація української еліти виникла у добу романтиз-му, представниками якої стали: М. Гулак, М. Драгоманов, М. Косто-маров, П. Куліш, І. Франко, Т. Шевченко. Ці видатні діячі першимиперейшли до культурного, а потім і до політичного етапу розвиткунації, що визначило її долю майже на століття.

Елітність – полягає не в аристократичному походженні, не у во-лодінні матеріальними багатствами і навіть не у високій освіті, а втому, що цей аристократизм, матеріальні багатства, духовні над-

А. Білаш*

*студент Національної академії управління

ДУХОВНА, ІСТОРИЧНА, КУЛЬТУРНАСПАДЩИНА ТА ПРОБЛЕМИ

САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ: ІСТОРІЯТА СУЧАСНІСТЬ

бання та вся людська енергія спрямовані на творення українськоїнації, зміцнення і розбудову української незалежної держави, наекономічне процвітання країни, народу, кожного лояльного грома-дянина України.

У Словнику української мови зазначається, що еліта – це люди,які виділяються серед інших людей своїм суспільним становищем,розумом, здібностями тощо [6]. Наприклад, лицар духу, за Л. Лук'я-ненком належить до еліти чи не належить? Лицар духу – це людина,яка свої ідейні переконання цінує понад власне життя. Лицарямидуху були 300 козаків, які під час битви під Берестечком залишили-ся на острівці, щоб затримати наступ поляків, і коли їх оточили й підзагрозою смерті запропонували здатися, вони гордо відкинули ви-могу і по-лицарськи прийняли смерть. Або 420 студентів, які захи-щали ідеали УНР від радянського вторгнення 29 січня 1918 р. підКрутами [2].

Таке поняття не повністю розкриває якості еліти. Які ж повиннібути основні чесноти еліти? Д. Донцов зазначав, що давні греки іримляни розрізняли поняття «кальоскагатос» і «вірус». Наша князів-ська, литовсько-руська й козацька аристократія знала, що мудрість –це прикмета кращих людей; вони мусили бути «грізними, чесними,шляхетно уродженими, благородними», бути правителями «по суті,не по імені», «безстрашними, мужніми», мати «царське серце». Тутвиразно вже виступають три визначені ще еллінськими філософамиприкмети володарної верстиви: шляхетність, мужність і розум.

Шляхетність проявлялася в тому, що для людини важливі не осо-бисті вигоди, а лише засади честі, її ідеали, яким у жертву принося-ться не тільки свої особисті справи, але й все близьке й рідне.

Мужність – це воля, вояцька вдача, «тверда рука» формотворця.Означає бути невблаганним і твердим до себе, щоб бути невбла-ганним і твердим до ворожих сил зовнішнього світу, до власноїспільноти [3].

Розум еліти полягає в тому, щоб осягнути мету, до якої вона йде;вона повинна охопити все суспільство однією організуючою ідеєю,яка створивши досконалу форму для цього суспільства, формуючийого, робила його сильнішим.

Ще одна риса еліти – це її здатність до «регенерації», тобто на-саджуванні своїх ідей наступним поколінням. Наприклад, М. Косто-маров, який своєму студенту М. Грушевському прищепив ті якості,які дозволили йому впливати на долю народу.

Äóõîâíà, ³ñòîðè÷íà, êóëüòóðíà ñïàäùèíà òà ïðîáëåìè ñàìî³äåíòèô³êàö³¿: ³ñòîð³ÿ òà ñó÷àñí³ñòü

55

В чому проявляється необхідність еліти? Необхідність еліти в то-му, що вона захищає національну спадщину, відстоює інтересидержави (народу), зберігає національну ідентичність. Еліта є ініціа-тором прояву національної активності. Як приклад, визвольні зма-гання 1917–1920 рр. Для з'ясування причини їх виникнення проана-лізуємо думку видатного історика О. Оглобліна «Відродження укра-їнської державності з'явилось не як наслідок історичного розвиткуУкраїни, а як щось залежне від сторонніх обставин; в кращому разі,як наслідок і витвір національно-культурного руху попередньоїдоби» [1, 4] (тобто вони виникли на підґрунті, створеним елітоюХІХ ст.). За тих політичних ідеалів група партій не могла поставитина своєму чолі М. Міхновського чи Є. Коновальця. Вона ставилапрофесорів і письменників, в результаті маємо ідейні хитання з най-важливіших питань. Встановлення диктатури Міхновського в умовахКиєва 1917 р. врятувало б державність, та це було неможливо. По-тім війна з Московщиною, Польщею. В українській еліті не панувалаідея незалежності України. Хто це добре розумів (С. Петлюра, Є. Ко-новалець), не були при владі. Ті, хто був на перших ролях, не стоялина позиціях проголошення незалежності та організації своїх органіввлади й армії [5].

Теперішня еліта – це строкатий конгломерат, вона розподіленаміж своїми природними класами: від низових прошарків суспільст-ва до його найвищих сфер. Велику увагу хочеться приділити полі-тичній еліті, яка викликає великі сумніви, якщо не своїм існуваннямвзагалі, то своєю якістю – напевне, бо вона не є національною, вонане є авторитетом для суспільства – нині час нелегальних «авторите-тів». Звідси – ігнорування соціальних потреб народу, одномоментнезбагачення «еліти» народним коштом в результаті негласного роз-поділу загальнонародної власності. І не видно сьогодні постаті, нав-коло якої об'єдналася б еліта, а за нею і суспільство. Причина тут нелише в бракові безумовно авторитетних діячів, а й у стані самогосуспільства, бо воно здрібніло і замовляє здрібнілих політиків.

На відміну від політичної, наукова еліта існує, але їй не надаютьадекватної підтримки та ігнорують її рекомендації. Учені України мо-жуть назвати чимало своїх розробок, які з успіхом використовують-ся в інших країнах, тоді як деякі з цих розробок могли б допомогтирозв'язати наші проблеми

Щось схоже можна сказати і про еліту мистецьку, яка проти-стоїть процесам розкультурення, деукраїнізації [2].


56

Де взяти нову еліту? Особливо важливим є завдання форму-вання політичної культури молоді, шляхом органічного поєднанняполітичного виховання з релігійним і моральним. Треба виховуватипатріотів. Адже саме сьогодні формується нова еліта української на-ції, яка повинна вивести нашу країну на передові позиції сучасноїцивілізації. І доля нашої еліти залежить від нас самих, бо якоюсь мі-рою ми її обираємо, і як сказав А. Шопенгауер: «люди прислухають-ся не до тих, хто говорить найрозумніше, а до тих, хто говорить най-голосніше» [4, 248].

1. Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ–ХХ ст.: Навч. посібник для учнів, студентів, історичних факультетів. – К.: Генеза, 2000.– 360 с.

2. Дзюба І. На «Еліту» надійся, а сам не плошай // Дзеркало тижня.– 2003.– №44(469).

3. Донців Д. Де шукати наших історичних традицій; Дух нашої давнини. – К.:МАУП, 2005. – 568 с.

4. Лемківський К.М., Піча В. М., Хома Н.М. Політологія:підручник для студентіввищих закладів освіти. – Л.: Магнолія плюс, 2004. – 476 с.

5. Лук'яненко Л. Національна ідея і національна воля. – К.: МАУП, 2003 – 296 с.6. Тлумачний словник української мови / За ред. д-ра філологічних наук, проф.

В.С. Калашникова – 2-ге вид., випр. і доп. – Х.: Прапор, 2004. – 992 с.

РОЛЬ ЛІТЕРАТОРІВ ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇЕЛІТИ У ФОРМУВАННІ ІДЕНТИЧНОСТІ:ЦЕНТРАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД

Україна вже 17-й рік незалежна, а питання ідентичності (як дер-жавної так і національної) досі є гострим і вимагає нагального обго-ворення. Чиє це завдання? Було б наївним покладати свої надії накерівну верхівку політикуму, адже це далеко не ті люди, які здатнізапропонувати суспільству щось серйозніше за декілька абсолютнопримітивних лозунгів. У складному процесі вироблення, викриста-лізовування ідентичності потрібне ідейне підгрунтя, ідея, яка поєд-нала б українців і на Сході, і на Заході, на Півночі і на Півдні. Потрібна


57

А.Д. Сіротова*

*студентка Ужгородського національного університету

кропітка, щоденна праця, яка виробила б спільну ідентичність. Та-кою діяльністю здатні займатися ті, кого прийнято називати інтелек-туальною елітою: філософи, літератори, письменники, соціологи,політологи, культурознавці. Це той прошарок, який у нашій країні,на жаль, залишений напризволяще і змушений добувати кусень хлі-ба, підлаштовуючись під політичну кон'юнктуру. А усвідомивши ін-телектуальний потенціал, оцінивши можливості та закликавши додіалогу всю чисельну когорту культурних і наукових діячів, державаб досягла успіху у вирішенні питання ідентичності власного насе-лення. Пройшовши певні етапи – від народження дискусії до публіч-ного її обговорення та консенсусного прийняття в суспільстві – інте-лектуали можуть допомогти народу осягнути самого себе.

В Україні проблема Європи постала як проблема ідентичности.Ототожнення себе з Європою, її культурним і політичним спадкомна зламі 80-х і 90-х ХХ ст. почало означати не лише політичний, алей геополітичний вибір, причому на цьому переломному етапі пере-важає переконання про европейськість української культури, євро-пейську ідентичність України. Восени 1996 р. у Львові відбуласякількаденна міжнародна конференція. У конференції взяли участьпредставники інтелектуальної та літературної еліти, серед яких іні-ціаторка й організаторка заходу Марія Зубрицька, шеф фундації«Пограніче» і журналу «Красногруда» Кшиштоф Чижевський, публі-цисти та есеїсти Юрій Андрухович, Микола Рябчук, Олександр Гри-ценко, а також російський письменник, уродженець Галичини ІгорКлєх і білоруський письменник, редактор журналу «Фрагмэнты»Ігар Бабков. Але, на жаль, жодних вагомих результатів конференціяне принесла – поговорили та й розійшлися. Ніякої реакції навіть ульвівському середовищі, не кажучи вже про всеукраїнський мас-штаб. Але перша спроба таки відбулася. Поновити цю дискусію, на-дати їй нового сучасного звучання, враховуючи всі реалії та викли-ки, значно легше – варто лиш поставити собі таку мету.

Такий процес вже пройшли наші найближчі сусіди: і Чехія, і Поль-ща, і Угорщина. Причому пройшли ще 20 років тому. Перед тим, якосягнути себе національно, інтелектуальна еліта почала з іншогорівня ідентифікації своїх народів – з центральноєвропейської іден-тичності. Зважаючи на те, що Західна Європа звикла протягом неодного століття історії розглядати країни центрально-східно-євро-пейського регіону як маргінальні, в середині сімдесятих років ви-никла дискусія серед центрально-європейських інтелектуалів. [4]


58

Це був справжній інтелектуальний вибух, без якого немислимийвесь подальший розвиток регіону. Із дискусій у кав'ярнях, пивнихнародилася потужна сила, яка зрештою і призвела до поваленнярадянського диктату та подальшого європейського вибору цихкраїн.

Інтелектуали почали обгрунтовувати центральноєвропейськістьяк щось окремішнє, як протиставлення одночасно і західноєвро-пейськості і російськості (яку уособлював собою на той час Радян-ський Союз) [2, 137]. Обгрунтовуючи свою центрально європейсь-кість, чехи, угорці, поляки давали поштовх до власного національ-ного розвитку. М. Кундера, Д. Кіш, Г. Конрад та інші літератори шля-хом непростих, а подекуди запеклих дискусій розробили ідейну ба-зу, якою трохи пізніше скористалися політики і втілили її в життя – якпід час оксамитових революцій, так і в подальшому, зокрема пристворенні такого міжнародного утворення як Вишеградська четвір-ка [1]. Не забуваймо, що для політичної культури центрально-схід-ноєвропейців характерним є те, що літератори постійно виступаютьяк совість та рупор народу. Вони висловлюють ще невизначені ба-жання, політичні ідеї та сподівання в дещо перекрученій, видозміне-ній формі, поза політичними партіями та їхніми ідеологіями.

Аби не ставити питання про своєчасність в історії, плекатимемонадію на те, що держава зверне увагу на інтелектуалів і почне при-слухатися до їхніх поки що тихих, але доречних голосів, а колеги-політологи не будуть заскорузлими у своїй академічній політичнійнауці, натомість намагатимуться долучитися до процесу кристалі-зації національної ідеї із новітніх літературних і філософських творів.Лише за таких умов зможемо дати собі відповідь: «Хто ми такі,українці?».

1. Bayer J. Geschichte als Schicksal oder Chance? Die Mitteleuropa-Diskussion //Ruckkehr nach Europa? Geschichte und geschichtliche Mythen in Osteuropa. Konferenzvom 8. Und 9.1996 in Potsdam. – Potsdam, 1997. – S. 10–21.

2. Busek E. Gerhard Wilfinger: Aufbruch nach Mitteleuropa. Rekonstruktion eines ver-sunkenen Kontinents. – Wien, 1986.

3. Busek E. Gerhard Wilfinger: Ein Gespenst geht um. – Munchen: Мitteleuropa,1987.

4. Schlоgel K. Mitteleuropa – Utopie und Realitat // Truger, Arno / T.H. Macho (Hrsg.)– Mitteleuropaische Perspektiven. Verlag fur Gesellschaftskritik, Wien 1990. – S. 3–17.


59

МЕНТАЛІТЕТ ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН

У зв'язку з бурхливим розвитком інформаційного суспільства,масштабністю телекомунікаційних мереж, розвитком і поширеннямсучасних технологій змінюється природа людини. Як зазначивяпонський професор І. Масуда, людина перетворюється з HomoSapiens в Homo intelligence. А нова людина викликала, і це законо-мірно, до життя нову цивілізацію. І якщо на перших етапах станов-лення цієї нової цивілізації – технологічної, інформаційної – йшов ак-тивний процес інтеграції, європеїзації, американізації, глобалізаціїтощо, то сьогодні спостерігаються нові тенденції. На загальномуфоні глобалізаційних змін у житті людства посилюється розуміннязначимості групової ідентичності в соціальному житті. Звернення доглибинних коренів, традиційних установок, до ментальних структурсуспільства, які проявляються через архетипи, самосвідомість, са-моствердження, самореалізацію як «дух народу» тощо, є законо-мірною реакцією на глобальні процеси інтеграції та централізаціївлади. Цей процес, який розпочався ще наприкінці ХХ ст. в Сполу-чених Штатах Америки і був проаналізований у працях О. Тоффле-ра, Д. Несбітта, Б. Барбета та інших дослідників, які зазначили, що«концепція плавильного тигля» більше не працює в американськомусуспільстві. Сьогодні можна спостерігати зовсім інші процеси – ет-нічне відродження у всесвітньому масштабі. До цього ж традиційніцінності, які є однією з детермінант ментальності, не тільки стійкоспівіснують з сучасними інститутами, але й пристосовуються до їх-ніх вимог, змінюючись при цьому як за своєю суттю, так і будучипровідниками сучасності в умовах конкретної традиційної соціаль-ної організації. Завдяки традиціям в суспільстві відбувається само-збереження, відтворення та регенерація етнічної культури як сис-теми, і вона, виступаючи, з одного боку, як запобіжний механізм уструктурі суспільства, з іншого – є одним із механізмів його змін.


60

О.П. Бойко*

*к.філос.н., доцент кафедри соціально-гуманітарних наук Державного вищого закладу «Україн-ська академія банківської справи Національного банку України»

Розуміння такого явища як менталітет та вміле оперування цимпоняттям дає можливість враховувати особливості та своєріднуідеологію певного народу при розробці національних програм, ос-мисленні зовнішньої та внутрішньої політики будь-якої держави.Більш того, детальне дослідження теми менталітету допомагаєглибше усвідомити причини фактичної невдачі економічних і со-ціальних перетворень у державі. Це стосується й України. Реформи,які проводяться в нашій державі, стають малоефективними, колинаштовхуються на опір ментальної специфіки. Без врахування мен-талітету не може бути ефективною економічна політика, сучаснийменеджмент, в основі якого лежать людські відносини, що включа-ють і національні аспекти. Важко переоцінити значення менталітетув пошуках нової національної ідеї, яка стала б об'єднуючою та при-вабливою для українського суспільства. Звернення до джерел цін-нісної самосвідомості України, національного менталітету, якійорієнтовано на власні традиції, цінності, смисл культури, духовно-психологічну складову, на патріотичне минуле – це і є відродженняУкраїни, відродження, яке веде до процвітання будь-якої нації та ук-раїнського народу зокрема. А без своєрідності, ментальності немаєнації як особливої цінності з власною самосвідомістю, неможливісамоідентифікація народу, усвідомлення значення, самоцінностісвоєї культури, почуття патріотизму. Це аспекти і національної, і за-гальнолюдської безпеки.

Проблеми менталітету розглядалися з точки зору психології(З. Фрейдом, К. Юнгом, Е. Фроммом та іншими. Представники со-ціокультурного підходу – М. Блок, Ф. Бродель, Л. Февр та ін.) дос-ліджували менталітет з точки зору соціальності. Соціальну динамікументальних структур розглядали М. Вебер, П. Сорокін. Представ-ники релігійної філософії (Н. Бердяєв, Н. Лосскій, П. Флоренський,С. Франк) звертали увагу на метафізичні основи духу народу. Дос-лідженням менталітету крізь призму етнології та етнографії займа-лися М. Вернадський, Л. Гумільов, В. Захаров. Достатньо вагомийвклад у вивчення українського менталітету зробили В.С. Горський,С.Б. Кримський, О.С. Кирилюк, М.В. Попович та інші. Варто зазна-чити, що менталітет як феномен суспільного життя потрібно розгля-дати на основі соціально-філософського підходу. Це дасть змогустворити інтегральну картину українського національного менталі-тету, виявити основні сутнісні якості та детермінанти.


61

Отже, менталітет – це комплексне явище, яке складається з со-ціокультурної, психологічної та етнічної складової. Менталітет без-посередньо проявляється в різноманітних, інколи неочікуваних, ас-пектах життя суспільства, в специфіці економіки, соціально-куль-турних, політичних та інших суспільних відносинах, соціальній спад-ковості тощо.

Менталітет – це конгломерат різноманітних компонентів, які на-копичувалися протягом існування людства, кожним певним наро-дом. Структура менталітету включає такі компоненти:

1) соціокультурний – своєрідність духовного, економічного, релі-гійного, політичного укладу життєдіяльності нації або народу в конк-ретно-історичному середовищі;

2) психологічний – проявляється на двох основних рівнях: а) рі-вень соціальної психології («національній», «соціальний» характер);б) рівень індивідуальної психології – конкретні прояви соціально-психологічних, національних установок у кожного індивіда;

3) цивілізаційний – раціональні смисли культури, які є інтелекту-альним забезпеченням цивілізації.

Національний менталітет – це притаманна певній національнійспільноті стабільна сукупність ірраціональних і раціональних особ-ливостей колективних уявлень про світ, специфічний склад мислен-ня, почуттів, вірувань, установок, які опредмечуються в матеріаль-ній і духовній культурі, а також в особливостях функціонування таорганізації соціальних інститутів.

Таким чином, менталітет як соціальний феномен не може функ-ціонувати поза залежністю від взаємозв'язку та взаємодоповнюва-ності трьох основних компонентів (його складових). Всі вони взає-модіють один з одним, утворюючи національну матрицю феномену– менталітет. Компоненти взаємозалежні і трансформація хоча бодного з них не може не викликати змін в інших складових і в мат-риці феномену «менталітет». Але особлива всезагальна роль нале-жить духовній складовій, яка пронизує всі компоненти менталітетуяк центральноутворюючий елемент даного феномену. Наприклад,О. Шпенглер писав: «Кожна з великих культур має таємну мову сві-товідчуття, яка зрозуміла тільки тому, чия душа належить до цієїкультури» [1, 226].

1. Шпенглер О. Закат Европы. – М., 2000.


62

ПАРАДОКСИ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇВ КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Проблеми національної ат цивілізаційної самоідентифікації набу-ли актуальності на початку ХХІ ст. у відродженій українській державі.Ці проблеми знаходяться у центрі уваги її інтелектуальної еліти, се-ред якої слід виділити С.Б. Кримського, С.В. Курбатова, Ю.В. Пав-ленко, М.В. Поповича, О.М. Семашко, М.О. Шульгу та інших.

Сьогодні, як справедливо кажуть, тільки ледар не бере участі вдискусіях з приводу самоідентифікації особистості, нації, держави вумовах глобалізації всіх сфер суспільного життя людства. Об'єктив-ність деяких глобальних викликів сучасної світової історії (міжцивілі-заційні конфлікти, створення багатополярного світу, міжнародний те-роризм, руйнація останніх імперій тощо) є підставою для розробки івтілення в життя програми сталого розвитку, (план дій ООН на ХХІ ст.)та одночасного загострення проблем, пов'язаних з етнічною, націо-нальною, політичною, державною, мовною, статевою, віковою, кон-фесійною, професійною, особистісною, планетарною самоідентифі-кацією людей як членів відповідного співтовариства [1; 2].

Певною мірою з самоідентифікацією можна пов'язати також ан-тиглобалістські, дезінтеграційні орієнтації різних груп суспільства, вз глобалізацією – визнання об'єктивності інтеграційних процесівглобального розвитку. Тобто в площині цих протилежних інтегра-ційно-дезінтеграційних процесів і понять, що їх відображають, мож-на сформулювати перший парадокс самоідентифікації – цінніс-ний. Сутність його полягає у тому, що, з одного боку, для розв'язан-ня глобальних проблем сучасності люди повинні ставити загально-людські інтереси і цінності вище національних, а з іншого – не мож-на будувати загальноєвропейський або загальнопланетарний бу-динок без «стін», за якими могла б відчувати себе комфортно і без-печно кожна нація та культура.

Другий парадокс – парадигмальний, який знаходиться у пло-щині тлумачення понять «самоідентифікація» та «глобалізація». Сут-


63

В.Х. Арутюнов*

*к.філос.н., професор Київського національного університету імені Вадима Гетьмана

ність його в тому, що словом «самоідентифікація» деякі вчені та по-літики маскують свої націоналістичні погляди, а за словом «антигло-балізм» іноді приховують антиринкові і навіть антисемітські погля-ди. Відбувається певна мімікрія понять: коли радикальний націона-лізм виглядає надто агресивним та аморальним, то словесну обо-лонку радикалізму іноді змінюють на термін «самоідентифікація»,причому спостерігається явне намагання широкий і багатозначнийзміст цього терміна звузити та монопольно використати лише дляпозначення етнічної або етномовної самоідентифікації. Коли крити-ка об'єктивних процесів глобалізації з наукової точки зору виглядаєбезпідставною, то ліві радикали під прапором антиглобалізму реа-німують деякі ідеологеми доби «холодної війни» (тобто користу-ються «ярликами» імперіалістичної або капіталістичної глобалізаціїдля дискредитації ідеалів глобального розвитку), а ісламські фунда-менталісти з такою метою навішують на глобальні процеси «ярлик»сіонізму та американського імперіалізму.

Третій парадокс – правовий, який знаходиться у площині«юридичного казусу», що відображає несумісність двох фундамен-тальних принципів міжнародного права – права націй на самови-значення та територіальної цілісності визнаних міжнародним спів-товариством держав. Але справа в тому, що деякі «маленькі імпе-рії», що виникли на руїнах «великих імперій» (османської, австро-угорської, радянської тощо) проводять таку саму політику пригні-чення малих народів в їх складі, яку в свій час проводили щодо них«старші брати» в колишніх імперіях. Саме з цих причин до цих «ма-леньких імперій» повертаються бумерангом проблеми їх подальшоїдезінтеграції і руйнації за схемою розпаду «великих імперій».

Четвертий парадокс – лінгвістичний, який знаходиться у пло-щині реалій білінгвізму. Суть його полягає в тому, щоб обмежитисферу дії однієї із складових історичної двомовності населення.

П'ятий парадокс – цивілізаційний, який знаходиться у площи-ні конкуренції двох протилежних моделей культурної політики бага-тоетнічних і поліконфесійних держав. Згідно з вимогами однієї з цихмоделей (мозаїчної), створюється мультикультурна спільнота полі-тичної нації, а згідно з вимогами іншої – здійснюється культурнаекспансія і «розчинення» малих народів у титульній нації. З точки зо-ру концепції «відкритого» і «закритого суспільства» К. Поппера, а та-кож методології синергетики І. Пригожина кожна з вищеназванихмоделей націотоворення має як своїх недоліки, так і певні переваги,


64

Саме вони є індикаторами життєздатності або нежиттєздатності тієїчи іншої моделі суспільства.

Мультикультурну політику проводять, наприклад, такі успішнідержави, як Канада, США, Швейцарія та ін. Спроба механічно пере-нести мозаїчну модель розвитку на реалії такої держави, як Ізраїльпоки не дала очікуваних результатів. Прикладом культурної експан-сії титульної нації на інші етнічні групи в межах власної держави є по-літика Туреччини, Польщі, Німеччини та інших держав. Спроба ме-ханічного перенесення моноетнічних моделей розвитку на поліет-нічні реалії Грузії, Азербайджану, Молдови, Сербії детермінували вних сепаратистські рухи, міжнаціональні та міжконфесійні конфлік-ти, втрату фактичного контролю цих держав над частиною своїх те-риторій. В Україні не існує чітко сформульованої національної полі-тики з механізмами її здіснення щодо російськомовної меншості(або більшості!), намагання кримських татар створити в Криму на-ціональну автономію, розвитку культурної спадщини інших народів,ПМР, яка колись була у складі УРСР тощо. Дуже прикро, що, на-приклад, проблему Криму розуміє набагато глибше американськийфінансист Дж. Сорос, ніж деякі українські політики та експерти.

Висновки: 1) самоідентифікацію можна розуміти у вузькому на-ціональному або широкому багатобічному аспектах; 2) процеси,пов'язані з нею, відбуваються в глобалізованому просторі; 3) назва-на обставина створює парадокси в розумінні та здійсненні само-ідентифікації у майже всіх людських спільнотах.

1. Буряк Л.І. Актуалізація національної ідентичності в українській історичній фемі-нології доби національного Відродження // Виклики українській ідентичності: політи-ко-економічні та соціокультурні проблеми. – К.: Національна академія управління,2008. – С. 90–97.

2. Ільчук Л.І. Ідентичність української нації – проблема загальнонаціональна //Виклики українській ідентичності: політико-економічні та соціокультурні проблеми. –К.: Національна академія управління, 2008. – С. 174–179.


65

ЄВРОПЕЙСЬКА САМОІДЕНТИЧНІСТЬ ТАУКРАЇНСЬКА САМОСВІДОМІСТЬ

Упродовж всього часу існування України як незалежної державиперед суспільством стоїть проблема національно-політичної само-ідентичності. Справді, якщо народ є собою єдиним джерелом вла-ди, носієм суверенітету, потрібно практичними діями підтверджу-вати зміст наведеної конституційно-правової норми. Проблема по-лягає в тому, що народ – це загальне поняття, а суспільство у своє-му емпірично-достовірному існуванні – це сукупність людей, об'єд-наних не стільки простором території країни, стільки духовним про-стором, в основі якого певна національна ідея, яка об'єднує, а нероз'єднує всіх громадян в єдине соціально-політичне та суспільно-державне ціле. Тобто, щоб народ був сувереном або суб'єктом вла-ди в державі, він зобов'язаний виробити спільну ідею, заради якоїстворює суспільство, скріплюючи його засобами свідомо обранихзасобів і механізмів врегулювання всіх проблем, які супроводжуютьжиття людей.

Складність вироблення спільної об'єднуючої ідеї зумовлена та-кож тим, що фактично в будь-якій країні проживають різні народиабо ж представники різних народів і етнокультурних груп. У такомуразі їх об'єднує якась підсвідома ідея, яка, ніби захищаючись, до-сить часто гальмує як розробку, так і впровадження в суспільнежиття якихось свідомо розроблюваних ідей, які б об'єднали всіхгромадян у державне суспільно-політичне об'єднання попри всі від-мінності між ними. На загал Україна є моноетнічною країною, але цене означає, що духовно-соціальну цілісність утворює автохтоннийукраїнський народ. Забезпечуючи його самоідентичність, завждиможна зустріти спротив з боку представників інших етно- і соціо-культурних груп, які нібито утискуються в своїх правах на самоіден-тичність. Труднощів додає й те, що українській ментальності влас-тивий, з одного боку, досить стійкий індивідуалізм, з іншого – певна


66

К.В. Жадько*

*аспірантка Класичного приватного університету, м. Запоріжжя

етнокультурна байдужість, підкріплена тривалим історичним періо-дом бездержавного існування та розчиненості серед представниківінших народів, яких українці завжди радо й гостинно сприймали яксвоїх. Тут доречно послатись на Т. Шевченка з його «сумними ряд-ками»: «Гірше ляха свої люди тебе розпинають». Сучасна дійсністьпідтверджує ці, на превеликий жаль, пророчі слова.

Для подолання й вирішення наведених проблем самоідентифі-кації українського суспільства немає іншого шляху, як формуватинародну спільноту на основі європейських критеріїв. Звичайно, вті-лювати в життя ці плани має держава як об'єднання тих громадян,які характеризують її як політико-правовий інструмент. Тобто йде-ться, насамперед, про державних службовців, свідомих свого полі-тико-правового статусу і спроможних, маючи його, протистояти не-свідомому й підсвідомому в собі – інакше буде компрометація дер-жави, що неприпустимо. Слід виходити з того, що суспільство завж-ди є, за твердженнями переважної більшості видатних соціальнихфілософів, боротьбою еліт за право управляти державою та впли-вати на суспільство, право бути його провідниками.

Для України вкрай важливо процеси етнокультурної самоіденти-фікації її громадян підпорядкувати механізмам політико-правовогорегулювання з боку держави та її складових, в основі яких чинникинародотворення, визначені англійським соціологом, політологом,культурологом і економістом Е. Смітом. Він наводить «шість голов-них атрибутів етнічної спільноти: 1) групова власна назва; 2) міфпро спільних предків; 3) спільна історична пам'ять; 4) один або біль-ше диференційних елементів спільної культури; 5) зв'язок із конк-ретним «рідним краєм»; 6) чуття солідарності у значної частини на-селення. Що більшою мірою даному населенню властиві ці атрибу-ти (і що більше цих атрибутів властиві тому населенню), то ближчевоно підступає до ідеального типу етнічної спільноти… Де є такийкомплекс елементів, перед нами вочевидь постає спільнота з істо-ричною культурою і чуттям спільної ідентичності» [1, 30].

Цілком очевидно, що народ як суверен державної влади не можеїї «вдержувати», якщо він не утворює зазначену народно-культурнусоціально-духовну цілісність, якщо не наведе лад у власній самосві-домості. Українському народу, а з ним себе ідентифікує за дещоформальними й в основному інтуїтивними ознаками, а не атрибу-тивно, близько 80% населення країни, вкрай важливо вирішитипроблеми самоідентичності. Але таким чином, щоб його не звину-


67

вачували у державі, яка дала їй власну групову назву, в утиску в про-цесі набуття самоідентичності представників інших груп. Ми не вва-жаємо, що такі утиски існують. Але цілком очевидно, що, попри го-лослівні заяви на їх нібито прояви, саме народу належить активнозайнятись свідомим і усвідомлюваним народотворенням і водночасдержавотворенням, поклавши в основу відповідної державної про-грами зазначені вище атрибутивні характеристики.

При вирішенні даної проблеми потрібно позбутися стереотипуматеріалістичної філософії, згідно з яким свідомість є всього лишесуб'єктивний образ об'єктивної дійсності, відображення предмет-но-речового буття. Насправді ж об'єктивна дійсність представленаоб'єктивним духом історії народу в його «рідному краї». Цей дух і єтим об'єктивним спільним, який створює народ як історичний типсуспільства. Держави як інституційного органу влади Україна не ма-ла впродовж тисячоліття, але хто може заперечити наявність укра-їнського духу й українського соціально-духовного суспільства?Держава як політико-правовий інститут тому й захищає територію«рідного краю», що тут діє дух народного суспільства. Адже тільки «всвоїй хаті своя правда, і сила, і воля».

1. Сміт Е. Національна ідентичність. – К.: Основи, 1994. – 223 с.

ЕВОЛЮЦІЯ ПАТРІОТИЗМОРОЗУМІННЯВ КОНТЕКСТІ ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ

САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ (НА ПРИКЛАДІУКРАЇНИ, США, РОСІЇ)

Слово «патріотизм» ми чуємо мало не щодня. Але через недос-татній освітній рівень осіб, які найчастіше послуговуються данимтерміном, через політичні спекуляції та перекручення воно набуло внашій свідомості полісемічного характеру. Тож спробуємо з'ясува-ти його значення для українського та інших народів.


68

Г. Сандул*


Ключовим у даному питанні є те, яким змістом наділяє слово«патріотизм» кожна окрема нація, адже універсальної дефініції да-ного поняття не існує. Насамперед необхідно визначити вихіднуконцептуальну схему, за якою нація формулює патріотизм. Для цьо-го варто зупинитися на аналізі подібних вихідних положень, до якихсвого часу вдалися США, Росія у її різноманітних іпостасях, просте-жити еволюцію «патріотизморозуміння» в сучасній Україні.

По-перше, треба зазначити, що патріотизм як явище унікальнедля кожного суспільства знаходиться в прямій залежності з наяв-ною в державі соціокультурною, насамперед – політичною парадиг-мою. З іншого боку, уявлення про ту ж саму парадигму може опосе-редковано випливати із акцептованих нородом патріотичних наста-нов. Маємо замкнене коло: «парадигма – патріотизм». Парадигма єсвоєрідним принципом, відправною точкою для суспільства, пат-ріотизм – є засобом реалізації обраного концепту шляхом його вті-лення через кожного окремого члена спільноти.

Передусім розглянемо розуміння патріотизму у СполученихШтатах Америки, оскільки в цій країні, вперше після Античних часів,коли слово «патріотизм» існувало в ужитку для позначення відда-ності громадянина своєму містові, дане поняття набуло чітко окрес-леного змісту. Це сталося в період Американської війни за Неза-лежність (яку ще називають Американською буржуазною револю-цією) кінця XVIII століття. Даний термін мав позначати прихильністьдо революційної ідеології. Тобто вважалося, що кожен революціо-нер апріорі є патріотом. Але свого сучасного значення американсь-кий патріотизм набув в більш пізній час – після Громадянської війниXIX століття. До того часу в поняття нації ще включались расові,майнові та гендерні обмеження. Американський патріотизм най-більш точно описав дослідник Сеймур Мартін Ліпсет, який підкрес-лював, що американці завжди розглядали свою націю як флагманлюдства на шляху до більшої свободи особистості, рівності та все-загального щастя. Так, можливо після кількох не зовсім вдалих кам-паній з «встановлення демократії» та прищеплювання цінностей«розвиненого суспільства» подібні слова можуть викликати легкупосмішку. Але все ж їх необхідно розглядати у первинному, більшглибокому значенні. В основі «американського» патріотизму лежатьнастанови громадянського ліберального націоналізму (за класифі-кацією Х. Кона), тобто він передбачає підпорядкування суто патріо-тичних категорій, наділених етнічним чи культурним забарвленням,


69

загальнолюдським нормам, таким як права людини. В цьому якразі криється унікальна та певним чином універсальна природа партіо-тизму американської політичної нації.

Що стосується Російської держави, то насамперед, необхіднозвернути увагу на те, що за останні століття політична парадигма вцій країні фактично не змінювалася: чи це була царська Росія, чи Ра-дянський Союз, чи сучасна Російська Федерація – завжди перева-жав крайній державницький націоналізм. Тобто нація розумілася якспільність людей, які підкорили (саме підкорили, а не добровільноспрямували) свої особисті інтереси для підтримання сильного таміцного державного апарату. Така парадигма фактично не визнаєполітичних (а подекуди – і особистих) прав та інтересів членів соціу-му, бо це порушує гомеостаз нації. З цих постулатів і був сформо-ваний «російський патріотизм», який набув чітких обрисів у XIX ст. всередовищі слов'янофілів. Зокрема, граф Уваров писав, що осно-вами Росії є самодержавність, православ`я та народність (народрозглядався як спільність підпорядкованих державі осіб). Також ро-сійському характеру самі слов`янофіли (як пізнніше і представникицивілізаційної Євразійської теорії) приписували бажання підкоря-тись хазяїну, сердечність, спонтанність, що мають бути нормою укожного, хто асоціює себе як член спільноти. Тому для росіян бутипатріотом – це, насамперед, мати визнання державою свого підпо-рядкованого та підконтрольного становища.

У радянський час державний націоналізм проявився в теоріях«соціалістичного патерналізму» та брєжнєвського «радянського на-роду».

Тепер варто повести мову і про Україну. Це буде важче зробитиніж, в попередніх двох випадках, адже ні чіткого поняття патріотиз-му, ані сформульованої політичної парадигми – національної ідеї –наша країна поки що не має. Для з'ясування особливостей розумін-ня патріотизму доведеться зробити екскурс в історію.

На жаль протягом тривалого часу партіотизм в Україні вважавсяріччю ганебною, а коли перестав бути такою – в незалежний період,що був примітивізований до крайньої межі, його не уникнула т.зв.«шароварщина».

Але якщо проаналізувати історію етносу, який формував сучаснуукраїнську державу, то варто зазначити, що загальнолюдські цін-ності, які ввібрав у себе американський патріотизм у XIX ст., в укра-їнський ввійшли ще на початку другого тисячоліття, а саме – через


70

адаптацію християнських норм та їх тісне переплетіння з держав-ною ідеологією. На відміну від Росії – ще одної країни, де держава«зрослася» із православ`ям, не прижилося «раболєпне» становищегромадян, та й взагалі цим українське суспільство ніколи не страж-дало, а й навпаки – інколи вдавалося до крайніх форм анархізму,про що свого часу писав В. Липинський. А християнське вчення прорівність, насамперед про свободу особистості, добре проросли наукраїнському ґрунті. Вияви цього можна спостерігати ще в козацькудобу, коли поняття «українець» (чи напр. «русин») були підпорядко-вані поняттю «християнин». Тобто український патріотизм має пев-ний універсальний характер – у нас недостатньо лише любити влас-ну державу, народ, патріотизм виявляється неповноцінним без по-ваги до іншого та ніколи не реалізується за рахунок інших народів.Подібне твердження можна знайти також в працях С. Бандери таЯ. Стецька.

Окремо зупинимося на вихованні патріотизму. В США це робить-ся ненав`язливими методами, наприклад, через комп`ютерні ігри.Ми сотні разів могли бачити висадку на пляжі Омаха чи битву приІво Дзімі очами американського морсього піхотинця, над головоюякого майорить «Stars and Stripes», та який у перервах між боямичитає щось на зразок патріотичних мантр. Росіяни патріотичне ви-ховання здебільшого здійснюють за рахунок імперської помпезнос-ті та розмаху.

Україна ж для розвитку патріотизму не робить майже нічого. Длявибору заходів на майбутнє варто було б частково обрати амери-канський шлях, тобто виховання патріотизму повинне мати невиму-шений характер, грунтуватися не на сліпому прийнятті інформації, ана її осмисленному усвідомленні.

Отже, не дивлячись на недостатню увагу з боку держави до пи-тання остаточного формулювання патріотизму, в нас є історичнийгрунт для того, щоб зробити це. Задача може бути реалізована ли-ше за допомогою двох чинників – часу та активної волі українськогосуспільства.


71

МІФІЧНЕ МОДЕЛЮВАННЯУКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

За К. Юнгом, основою міфу є архетипи колективного несвідомо-го, тому можна говорити про національний досвід як міф. У такомувипадку національний міф існує не на рівні змісту, а на рівні форми,яка може бути наповнена зовсім нетрадиційним змістом.

Цивілізаційна та національна ідентичність українського народу уформі пам'яті є способом сприйняття минулого, який певним чиномсуперечить науковій історії. Міфізація історії – це також і спроба ви-дати попелюшку за принцесу. Прикрашання фактів, довільне по-водження з ними заслуговують на осуд. Але є міф як інша реаль-ність. Це – конкретне, реальне та живе буття; міф як розповідь, яказбереглася в народній пам'яті. Національна історична пам'ять – це,насамперед, інтуїтивне осягнення логіки історичного поступу; це –емоційна ідентифікація себе з єдиним цілим, коли життя сприймає-ться в єднанні з рідним краєм. Національна пам'ять прагне сконст-руювати «своє» минуле так, щоб відділити його від «чужого» і такимчином обґрунтувати національну ідентичність народу в даний пе-ріод.

Прикладом міфізації цивілізаційної національної ідентичності ук-раїнського народу є «Історія Русів», а особливо «Книга буття україн-ського народу» М. Костомарова як міфічно-романтичне україно-центричне моделювання культурно-цивілізаційного буття слов'ян-ських народів.

Почнемо з того, що сам стиль викладу думок у «Книзі буття укра-їнського народу» наслідує Біблію. Відображена усталена християн-ська схема історичного процесу, за якою світ і людину створив Бог.Далі М. Костомаров звертається до біблійної історії єврейського на-роду, на який зійшла благодать Божа, потім до історії грецького та


72

О.М. Корх*, Б.Б. Глотов**

*д.філос.н., проректор з науково-педагогічної та навчальної роботи Академії митної службиУкраїни

**д.філос.н., доцент кафедри філософії, соціології державного управління Дніпропетровськогорегіонального інституту державного управління НАДУ при Президентові України

римського народів. Усі ці народи покарані за гординю. Потім увагаприділяється етапу, пов'язаному з життям Ісуса Христа.

М. Костомаров зазначає, коли слов'яни пов'язали свою долю зхристиянством, вони власне почали свою історію (з чим абсолютноможна погодитися). Автор уявляє слов'янство як стан суцільно не-диференційованого та безгрішного існування, що відображає ідеа-лізоване сприйняття історії. Проблеми почалися після проникненняінонаціонального елемента в слов'янське «тіло» (німецького,польського тощо).

Автор більшу частину тексту «Книги буття…» присвячує козаць-кому епосу. Козацтво зображується як стан «ідеальної спільноти».Український народ доби Козаччини зображується як замкнена єд-ність, «тіло», якому відповідають певний дух і якому надаються тіль-ки позитивні характеристики. Козацьке середовище складають«брати», рівні між собою. Його завдання полягає в обороні христи-янської віри й визволенні ближніх із неволі.

Можна припустити, що реалізація сенсу буття українського на-роду полягає у досягненні стану безпосередньої єдності з Богом,сферою сакральною. Але не звертаючи увагу на те, що Україна пос-тійно доводить свою відданість Богу, зреалізувати бажаний станзнову заважає проникнення інонаціонального елемента в українсь-ке «тіло» – німців, москалів, ляхів. «І тепер в Росії хоч і є деспот цар,одначе він не слов'янин, а німець, тим і урядники у ньому німці; от-того і пани хоч і єсть в Росії, та вони швидко перетворюються або внімця, або у француза» [1, 28–29]. Саме цей сторонній елементпризвів Україну майже до повної загибелі. Варто зазначити, що са-ме цей «інородний елемент» також був суб'єктом перетворення Ук-раїни традиційної в середньо-цивілізовану державу.

Сприйняття України М. Костомаровим у межах дихотомії «своєчисте» – «чуже зле і вороже» відтворює уявлення народу про те, щоукраїнська чистота набувається через зв'язок із світом сакральним.

Україна набуває людського вигляду, вона зображується як фі-зичне тіло, наприклад, коли пишеться, що «лежить в могилі Україна,але не вмерла». М. Костомаров зазначає, що вона своїм голосомзбудить усю Слов'янщину, а Польща ж для України є сестрою.

Постійний зв'язок України із сакральним світом, перебуваннясакральної сутності в українському дусі визначає специфіку пове-дінки українського народу як суб'єкта історії, дозволяє претендува-ти Україні на месіанську роль у колі слов'янських народів. Тут варто


73

нагадати, що політичним ідеалом кирило-мефодіївців було новеоб'єднання слов'янських народів у загальнослов'янську федераціюз центром у Києві: «І встане Україна із своєї могили, і знову озоветь-ся до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщи-на, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ніграфа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, нібоярина, ні кріпака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Ук-раїні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар» [1, 30]. Однак, цене історичний текст, а магічний, це – заклинання, пророцтво, праг-нення здійснити україно-центричне моделювання культурно-цивілі-заційного буття слов'ян за допомогою чарівних слів.

Перебування України під впливом сакральних сил надає можли-вість володіти свободою, яку українці одержали раніше, ніж полякита росіяни. Тому можна зробити висновок, що Україна, «яка лежитьу могилі», «але ще не вмерла» «голосом» (суто міфічна процедурана рівні образу) може передати цю свободу іншим слов'янським на-родам. Таким чином, постає величний міфічний образ України, якавже будучи напівмертвою, перебуваючи в домовині, встає із могилиі своїм голосом об'єднує народи «в союзі слов'янськім», воскреша-ючи в той самий час і саму себе.

«Закон Божий...» не тільки тужить за славною минувшиноюУкраїни, пишається нею, але в майбутті бачить Україну (до речі, як іТ. Шевченко) нову, не з гетьманами «в золотім жупані», не з січовоювольницею, час якої – хочемо ми цього чи ні – минув, мріє, щоб Ук-раїна дождалася-таки свого Вашингтона «з новим і праведним за-коном», стала повноцінною складовою цивілізаційної структури су-часного світу.

Значення даної праці полягає у формуванні ідеї української націїяк центра культурно-цивілізаційного буття слов'янських народів, щов умовах панування колонізаторських схем історії не передбачалоіснування України в минулому як політичної та культурно-цивіліза-ційної одиниці. Костомаров відкрив її як окрему від Московії й РечіПосполитої цивілізаційну і національну ідентичність. ВиокремленняУкраїни в минулому дає їй «прописку» і в сучасності.

1. Костомаров М.І. «Закон Божий»: (Книга буття українського народу). – К.: Ли-бідь, 1991. – 39 с.


74

ІМ'Я «УКРАЇНА» ЯК ЗНАРЯДДЯ САМОРОЗУМІННЯТА САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ УКРАЇНЦІВ

Беручи найзагальніше, ідентичність можна означити як тотож-ність предмета самому собі, яка пізнається через його інобуття.Щодо нації-спільноти, чиє існування розгортається в часі, ідентич-ність постає повсякчасним «упізнаванням» нею себе самої у кожно-му попередньому (а також і наступному) моменті її буття (періоді їїісторії), «упізнаванням» як вбачанням тяглості сутнісних для само-визначення спільноти моментів. Українська тожсамість, як стверд-жує О. Андрієвський, щонайменше від XVII ст. конструювалась нелишень навколо інституту держави, православної культури чи від-чуття окремішності історичного досвіду, але й на основі концептунації [4, 194]. Попри це, будь-якої сталості в означенні (називанні)цієї нації (навіть і нею самою), а також країни, яку вона населяла, небуло аж до початку ХХ ст. Актуалізація даної проблеми відбулася ли-ше у середині ХІХ ст. у межах романтичного світобачення. З оглядуна це метою даної розвідки є спроба дослідити питання про «упі-знання» українською спільнотою себе, своєї тяглості в імені «Украї-на».

Варто наголосити, що, застосовуючи щодо України категорію«ім'я», автор цілком усвідомлює умовність (а вірніше, контекстуаль-ну зумовленість) такого означення. На жаль, в літературі цю катего-рію нерідко застосовують у недоречних контекстах, проте у даномуразі вважаємо її вживання не тільки можливим, але й доцільним ізпізнавальної точки зору. Ім'я, як відомо, належить до одухотворенихречей і передбачає індивідуальність, проте це аж ніяк не заперечуєможливості найменування (інтерпретації в смислі імені) і неживихпредметів. «Річ не у тому, коректне чи некоректне дане ім'я, а в то-му, що ім'я, оскільки воно дається, несе за собою інтерпретаціюпредмета в сенсі його одушевлення…» [3, 820]. Зважаючи на ро-мантичне уявлення про народ як колективного носія духу, можливоприпустити, що його називання було для українських романтиків


75

С. Стуканов*

*аспірант Донецького національного університету

чимось більшим за звичайну термінологічну процедуру. Врахову-ючи це, доцільно глибше дослідити сутність імені.

Згідно з О. Лосєвим, ім'я є знаряддям розуміння речі. Порівняноз ним «дійсність є щось неконкретне, незнайдене, непізнане… Ли-шень в імені своєму дійсність відкриває себе всякому розумномуоку й дає осмислено зрозуміти себе порівняно з усім іншим» [3,808]. Ім'я, наголошує філософ, відноситься до істотних, істотно-смислових ознак речі – таких її ознак, властивостей і моментів, безяких дана річ не може бути самою собою. Отже, означення (нази-вання, іменування) України було тотожним пізнанню, розумінню,збагненню її сутності, а відтак (і не меншою мірою) – самопізнанню,саморозумінню українцями самих себе.

Але що значить розуміти? Розуміти щось – значить співвідноситийого з його інобуттям, бачити у світлі його оточення. «Коли ми дає-мо цій речі яку-небудь назву, слово, ім'я, – це значить, що ми вжеспіввіднесли її з усім іншим та вибрали те, в світлі чого ми її хочемозрозуміти і з чим порівнюємо. Це і значить, що ми розуміємо річ» [3,824]. Аналогічним чином, «розуміти себе – значить порівнювати се-бе з собою ж, тобто порівнювати різні можливі модуси свого існу-вання та обирати істотні з них» [3, 839]. Для українців такимиможливими модусами історично були «українець» і «малорос», щоґрунтувались відповідно на концептах «Україна» та «Малоросія».

Як відомо, станом на середину ХІХ ст. назва «Україна» не була за-гальновизнаною. Навіть М. Костомаров, який у «Книгах буття укра-їнського народу» назвав духовного суб'єкта, покликаного виконатизавдання «духу часу», Україною, в практичній сфері не завжди від-давав цьому терміну перевагу перед топонімами «Малоросія» й«Гетьманщина». В статті «Дві руські народності» (1861 р.) вінстверджував, що всі ці назви «мимовільно зробились тепер архаїз-мами, адже ні перша, ні друга, ні третя не обіймали сфери всьогонароду, а означали лише місцеві та тимчасові явища його історії» [2,40]. Іншими словами, взятий історично, часово, жоден із цих кон-цептів не містив потенції не те що схопити ідеальну, позачасову сут-ність народу (народний дух), але навіть адекватно відобразити йогосамовиявлення в історії. Переосмислення (по суті, створення) кон-цепту «Україна» у сенсі подолання будь-яких просторово-часовихмеж було здійснене Т. Шевченком.

Варто зазначити, що питання вибору як такого між «Україною» та«Малоросією» для поета у принципі не стояло – витворений Шев-


76

ченком концепт «Україна» був концептуалізацією досвідомо засвоє-них ним іще у дитинстві емоційних фіксацій. Відкривши в «Україні»,поряд із конкретно-історичною модальністю, сферу трансцендент-ного, він у той же час редукував «Малоросію» мало не до адмініст-ративно-територіальної назви, позбавивши її таким чином духовноїскладової. В короткій формулі «і мертвим, і живим, і ненарожден-ним землякам моїм в Украйні і не в Украйні» Шевченко сформулю-вав синтетичний погляд на свою національну спільноту як на єди-ний, розгорнутий в універсально «відкритому» часі й просторі ду-ховний континуум, – погляд, який дозволив невдовзі включити в цютяглість усі періоди української історії.

Вплив та привабливість такого розуміння України були настількивеликими, що дозволили М. Грушевському дійти висновку, що«Шевченко то, можна сказати, й рішив се питання, як мають себеназивати його земляки, – люди, які говорять українською мовою,держаться свого життя, своєї історії» [1, 111]. Погоджуючись із ду-хом цього висловлювання, ми, проте, схильні дещо змінити акцен-ти: вирішив це питання все-таки не поет, а ті його наступники, якісвідомо обрали «український» (в Шевченковому розумінні) модуссвого буття. Шевченкова ж роль полягає у відкритті такої можливос-ті – свідомо бути українцем.

Нам видається, що сутність процесу прийняття для України імені«Україна», а для спільноти – етноніму «українці» відображають такіслова О. Лосєва: «…необхідно, щоби перша річ [у даному разі – Ук-раїна] мала ім'я, щоби друга річ [українська спільнота] знала це ім'я,щоби вона прагнула змінити себе так, щоби і їй можна було носитице ім'я, щоби, будучи субстанціально двома абсолютно відміннимиречами, обидві носили на собі одне ім'я… Та й як інобуттєва річ мо-же розумно прагнути до першої речі, не знаючи її, не розуміючи, щота – поза нею й водночас повинна бути всередині її самої?» І далі:«Але це значить, що інобуттєва річ іменує першу річ, прагне до іменіцієї речі, старається втілити на собі це первісне ім'я» [3, 847]. Наособистісному рівні оця потреба через імення прилучитися до Ук-раїни знайшла свій вияв у двох великих постатях: М. Драгомановпідписувався «Українцем» у пресі, а його племінниця і поготів на-звала себе Лесею Українкою.

Таким чином, віднаходження імені (або – віднаходження себе вімені) стало одним із найважливіших моментів самопізнання, само-розуміння та самоідентифікації української спільноти за доби націо-


77

нального відродження. Завдяки здійсненому Шевченком переос-мисленню імені «Україна» у сенсі подолання будь-яких просторово-часових меж українського буття, у перспективі українство зуміло«впізнати» й історичну, насамперед духовно-культурну, тяглістьупродовж усіх періодів своєї історії.

1. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть // Грушевський М. Хто такіукраїнці і чого вони хочуть. – К.: Знання України, 1991. – С. 109–120.

2. Костомаров Н. Две русские народности // Основа. – №3. – СПб., 1861. – С. 33–80.

3. Лосев А.Ф. Вещь и имя // Лосев А.Ф. Бытие – имя – космос / Сост. и ред. А.А. Та-хо-Годи. – М.: Мысль, 1993. – С. 802–880.

4. Andriewsky O. The Russian-Ukrainian Discourse and the Failure of the «Little Rus-sian Solution» 1782–1917 // Culture, Nation, and Identity: The Ukrainian-Russian Encoun-ter (1600–1945). – Edmonton, Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press,2003. – P. 182–214.

ЧИННИКИ СУЧАСНОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇУКРАЇНСЬКОЇ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ

Самоідентифікацію кожна людина розуміє її по-своєму. Хтосьвважає, що це шлях реалізації особистості, хтось вазагалі думає,що це просто пізнання себе в цьому світі, а хтось навіть не думаєпро це. Взагалі, самоідентифікація – це процес співвідношеннясебе з собою, в результаті якого формується уявлення про себе якпро самототожну, цілісну й унікальну особу. Самоідентифікація що-до держави свідчить про процеси інтеграції усередині суспільства,пов'язаних з політико-економічним і національно-культурним само-визначенням того або іншого народу і нації.

Проблема української самоідентифікації дуже актуальна в нашчас, тому що вона зумовлена тими об'єктивними процесами, якісвідчать про якісні зміни в житті та світогляді сучасної особистості.Дослідження самоідентифікації особистості є актуальним не тількив теоретичному, а й у політичному сенсі. За умови зростання міриіндивідуальної свободи особистості її національна самоідентифіка-


78

О. Черникова*

*студентка Національної академії управління

ція стала практичним питанням, від розв'язання якого залежить по-дальше соціокультурне оновлення особистості.

Історичні обставини не були сприятливими для розвитку україн-ського етносу. Усвідомлення єдності в різні часи мало різну міруглибини і різне територіально-племінне наповнення. Трагічні події(XII–XV ст.), пов'язані із феодальною роздробленістю Київської Русі,захопленням її території монголо-татарами, включенням українсь-ких земель у склад Великого князівства Литовського й інших дер-жав тощо, призвели до значного послаблення самоототожнення ук-раїнців зі спадщиною великої Давньоруської держави.

Створення в українському суспільстві ідентифікаційних засад пе-ребуває під впливом низки важливих чинників. Перший з них – ав-тономізація українського суспільства від зовнішніх центрів (зокремаРосії) як самостійного суб'єкта міжнародних відносин. Розпад СРСРпоставив перед новими країнами, зокрема й перед Україною, гло-бальну проблему: домогтися власної національно-державної іден-тичності, яка повинна стати інтегральною характеристикою сус-пільства та необхідною основою успішного розвитку країни.

Другий чинник – діяльність усіх суб'єктів державного будівницт-ва щодо подолання в українців комплексу меншовартості. Післяприєднання України до Росії, особливо після невдалих усіх спроб ві-д'єднання, після остаточної руйнації Запорозької Січі та остаточноїліквідації Гетьманщини, в ситуації безвиході сформувалась особли-ва ідентичність – малоросійство. Цей умовний термін, що походиввід слова «Малоросія» – офіційної назви України в Російській імперії,позначав комплекс меншовартості, неповноцінності українцівпорівняно з державними націями. Він постав у першій половиніXIX ст. після остаточного знищення російським царизмом наприкін-ці XVIII ст. української державності на Лівобережжі і Слобожанщині.Ці процеси супроводжувались активною політикою русифікації ко-рінного населення (як приклад «Валуєвський указ» 1863 р. про за-борону української мови; «Емський указ» 1876 р. російського царяОлександра II про заборону українського слова і письменства). Ук-раїнці вважалися нижчою за статусом етнічною групою меншості зхарактерними етнічними «ярликами» («малороси», «хохли» тощо).Царські чиновники депортували українську мову з імперських уста-нов і навчальних закладів усіх ланок освіти. Майже 25 тис. шляхет-них українських родин колишньої Гетьманщини домагались і одер-жали звання російських дворян, отримавши підтвердження прав на


79

володіння маєтками і кріпаками. За це вони стали активно прислу-говуватися царській владі у губерніях і повітах, своєю життєвоюспритністю досягали найвищих урядових посад. Багатьох пред-ставників колишньої української старшини вражала могутність і ве-лич імперії, приваблювала можливість блискучої кар'єри. Їхнє само-любство тішила свідомість власної належності до дворян Російськоїімперії. Такі люди були особливо непримиренними великодержав-ними колонізаторами, що також певним чином вплинуло на процессамоідентифікації сучасних українців.

Також слід зауважити, що національна самоідентифікація за су-часних умов не втрачає провідної ролі в суспільній свідомості, аледуже суттєво змінює свою форму і засоби поширення. В попередніісторичні періоди її питомим контекстом була філософія, поезія, мо-ва. А зараз? Ми знаємо, що в світі є мови міжнародного спілкуван-ня, але ми, українці, повинні прагнути до того, щоб наша мова, нашанація не тільки не вмерли, а й стали всесвітньо відомими…

Третій чинник – етнокультурні та етнополітичні процеси кінця80-х років ХХ ст. і дотепер. В середовищі творчої інтелігенції в біль-шості народу розвиток традицій української національної культурисприймався як альтернатива ідеологічній комунізації. Головною ме-тою комуністичної влади було утвердження соціалістичних, госпо-дарських, політичних та ідеологічних порядків. З метою прискорен-ня цього процесу державними органами влади спішно створюва-лась російська (російськомовна) національна меншина, представ-ники якої займали керівні політичні, ідеологічні та економічні посадита стали надійною опорою нового комуністичного режиму.

По-четверте, процес глобалізації також загострив активнийвплив на Україну глобальних (інформаційних, культурних, геополі-тичних, економічних, а також проблему етнічно-національної само-ідентифікації тощо) процесів.

І нарешті, інерція суспільно-політичних процесів і специфічнихсоціальних відносин, основу яких було закладено в минулі історичніепохи.

Таким чином існує кілька чинників, що впливають на культурно-історичну самоідентифікацію соціальних індивідів в Україні.

Перший – це параметри і критерії традиційної української ет-нокультурної ідентичності. Існує стереотипний образ українця,сформований протягом XIX–XX ст. у межах романтично-народовсь-кого дискурсу, оновлений, до певної міри, консервативно-револю-


80

ційною волюнтаристською ідеологією націоналізму серединиХХ століття. Важливі здобутки цього напряму – пантеон національ-них героїв (Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський,С. Петлюра, С. Бандера).

Етнічний прототип українця кінця XVIII – початку ХХ ст. слід роз-глядати як представника етнонаціональної меншості, враховуючинаслідки, що з цього статусу випливають. За часів перебування Ук-раїни у складі СРСР етнонаціональна та етнополітична ситуація за-знала значних змін. Впровадження у суспільне середовище концеп-ції єдиної нації – радянського народу, зумовлювало процес зрівнян-ня у правах і соціальному статусі представників різних етнонаціо-нальних груп, зокрема активну самоідентифікацію українців із цієї«спільнотою». Глобалізаційний великий радянський експериментзумовив появу нової «радянської» ідентичності, яка, з одного боку,була національною (у російськомовній формі), а з іншого – суспіль-но-політичною орієнтацією, оскільки проповідувала радянські цін-ності життя. Ця ідентичність виявилася надто живучою в Україні,особливо в її найбільш урбанізованих і зрусифікованих областях.Трагічне історичне минуле залишило помітний відбиток у націо-нальному бутті, зумовило «білі плями» і травми в історичній пам'ятіукраїнського етносу.

Другий чинник – імперська російська культурна традиція, щобере початок у дореволюційній дійсності і спирається на авторитетросійської культури ХІХ–ХХ ст., що значною мірою визначала фор-мування культурних уподобань і світоглядних настанов більшостігромадян України. Естетична й ідеологічна спадщина О. Пушкіна,М. Гоголя, М. Лермонтова, Ф. Достоєвського, Л. Толстого, С. Єсені-на, О. Блока, А. Ахматової, В. Набокова, Б. Пастернака, М. Булгако-ва, Й. Бродського, В. Висоцького, О. Солженіцина, М. Глінки, М. Му-соргського, І. Рєпіна масштабно і наполегливо відтворювалася про-пагандистською машиною СРСР класичного, а згодом і «перебу-довчого» (з відповідною зміною пріоритетів) періодів. Ця спадщинабула покладена у фундамент культурного самовизначення кожногогромадянина колишньої імперії шкільною програмою, авторитетомнауки, масовими тиражами книг, театральними репертуарами,усією індустрією масової комунікації СРСР.

Ми, українці, не можемо прийняти те, що в наш час, наприклад,М. Гоголя вважають видатним російським прозаїком, драматургом.Як людина, яка народилася в Україні (с. Великі Сорочинці на Пол-


81

тавщині), мала предків-українців, любила свою країну, писала самепро життя і долю українського народу може вважатися росіянином?А Ілля Рєпін? Справжнє прізвище Рєпіна – Репа… Найвище досяг-нення реалізму другої половини XIX ст. пов'язують з ім'ям саме цьо-го видатного художника-реаліста. Це людина, яка народилася самев Україні (м. Чугуїв на Харківщині), знала традиції, історію нашоїкраїни, присвятила Україні і українцям частину своєї творчої спад-щини. Його картини «Запорожці пишуть листа турецькому султано-ві», «Вечорниці», «Гайдамака», «Чорноморська вольниця», «Гопак»,численні портрети діячів – українців, серед яких: С. Любицької,М. Мурашка, В. Тарновського і С. Тарновської, Т.Шевченка, Д. Бага-лія; чотири ескізи проекту пам'ятника Шевченкові у Києві. Рєпін ро-бив ілюстрації до творів М. Гоголя «Тарас Бульба» і «Сорочинськийярмарок», книги Д. Яворницького «Запоріжжя в залишках старови-ни і переказах народу», а також малюнки з пам'яток української архі-тектури, українських народних типів тощо. Цього великого митця неможна назвати суто російським художником – реалістом. Багатовидатних, творчих, обдарованих людей соромились свого українсь-кого походження. Вони приховували свою причетність до України,вважаючи це «плямою» в своїй біографії. На це вплинули, переду-сім, умови життя в Україні, а саме місце людини в житті суспільства,державі тощо.

Третій чинник – ідеологічна й психологічна спадщина комуніз-му, що лежить в основі ідентичності «радянської людини». На відмі-ну від попередньої, вона досить чітко означена і агресивно пред-ставлена в усіх верствах соціуму її прихильниками і носіями. Такимиуявляються роки до перебудови з позицій нинішнього стресогенно-го, нестабільного і позбавленого віри в справедливість життя біль-шості громадян. Прикметно, що синдром втоми від змін супровод-жує життя найменш забезпечених верств населення, тоді як колиш-ня номенклатура й у нових умовах зберегла своє домінуюче стано-вище. Тому, визначаючи місце і перспективи цієї форми самоіден-тифікації, мусимо враховувати ту обставину, що йдеться не стількипро актуальність ідеології, скільки про психологічну реакцію людей,які опинилися в умовах боротьби за виживання і не мають іншогодосвіду інтелектуального (ідейного) самоопанування і самооргані-зації, окрім комуністичної риторики. «Повернення» до радянськоїідентичності є для більшості з них своєрідною формою психологіч-


82

ного «притулку» (пам'ятаєте, радянська ідеологія нав'язувала по-няття «Радянський народ – єдина спільність»).

Уповільненню духовно-культурного розвитку України сприялопідпорядкування української церкви московському патріархату. ВУкраїні далеко не усі шанують УПЦ РП, і значна кількість громадянвіддають перевагу Українській православній церкві Київського пат-ріархату, Українській автокефальній церкві, а також Українській гре-ко-католицькій церкві. Українське керівництво публічно демонструєсвою прихильність і підтримку виключно Православній церкві Мос-ковського патріархату – УПЦ. Цей факт набуває певного значення,якщо звернути увагу на те, що УПЦ відкрито фінансово підтримуєть-ся російським керівництвом і діє обов'язково тільки за ухвалоюМосковського патріарха.

Цікаво, що ні у кого чомусь не виникає питання: чому в Україні не-має жодної парафії Російської православної церкви? Відповідьпроста – навіщо? Адже так звана Українська православна церкваМосковського патріархату виконує повністю функцію Російськоїправославної церкви.

Назва «УПЦ Московського патріархату» майже ніколи в Україні невживається, натомість відомий скорочений варіант «Українськаправославна церква». Тобто фактично і тут чиниться неправда –здійснюється підміна найменування, оскільки УПЦ Московськогопатріархату реально не може бути Українською православноюцерквою.

А те, що святі отці УПЦ Московського патріархату розмовляють,як правило, російською і майже ніколи українською мовою – на цевже уваги ніхто не звертає.

Поряд з підпорядкуванням української церкви московськомупатріархату заборона українського книгодрукування, занепадКиєво-Могилянської академії. Талановиті українські діячі XVIII ст.Ф. Прокопович, С. Яворський, Д. Туптало, І. Богданович, В. Капніст,В. Рубан переїжджають у Росію і долучаються до творення російсь-кої культури. У цей процес на початку XIX ст. долучаються М. Гоголь,М. Гнєдич, Є. Гребінка, Г. Квітка, Н. Кукольник та інші.

Після розпаду СРСР перед Україною, як і перед іншими новимидержавами постсоціалістичного простору, постала глобальнапроблема: домогтися утвердження власної національно-державноїідентичності. За сучасних умов лібералізації людських відносин від-буваються сутнісні зміни в самоідентифікації. Вона дедалі більше


83

перетворюється на самоідентифікацію особистості, звільняючи лю-дину від фатальної заданості свого образу і приналежності до тієї чиіншої соціальної групи за походженням чи біологічними ознаками.На функціонування самоідентифікації сучасних громадян Українинайбільшою мірою впливає існуючий світовий порядок, соціально-політична трансформація й глобалізація, релігія, ідеологія, політи-ка, рівень розвитку громадянського суспільства і правової держави,менталітет нації, світоглядні орієнтації людей та спрямованість їх-ньої соціальної активності. Ми, українці, хоч і не маючи всього того,що потрібно для становлення своєї ідентифікації, повинні робитивеликі кроки вперед.

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА ТА ЦЕНТРАЛЬНОУКРАЇНСЬКАЕТНІЧНА МЕНТАЛЬНІСТЬ: СПІЛЬНЕ І РІЗНЕ

Ментальність українського народу формувалась під впливомскладних історичних умов. Нагальна потреба в дослідженні даноїпроблеми в Україні не викликає сумніву хоча б із тих міркувань, щотериторіальне розташування між Сходом і Заходом, тривале без-державне існування, «розчленованість» народу в минулому між різ-ними державами здебільшого сформували український менталітет,що й зумовлює актуальність поставленого питання в наші дні. Роз-будова державності України вимагає глибокого та об'єктивного ви-вчення особливостей нашого народу, тим більше, коли питання ук-раїнської ментальності стає об'єктом політичних махінацій, відвер-тої брехні та спекуляції стратегічними для України проблемами.

Зважаючи на історико-географічні особливості, під впливомяких формувався український менталітет, доцільно виділити двайого різновиди:

- західноукраїнський;- центральноукраїнський. Між цими видами є багато спільних, проте також чимало і

відмінних рис, висвітлення яких є нашим завданням.


84

В. Желінський*


Для українського менталітету притаманні такі риси:- кордоцентричність;- індивідуальний підхід до тлумачення реальності;- антеїзм, тобто злитість людини з землею, з природою.Згідно з даними Центру Разумкова, на території Західної України

віруючими (незважаючи на те, чи ходить людина до церкви) себевважають 86,3%, невіруючими 2,1%, на території Центральної Ук-раїни – 54,4% та 13,2% відповідно1. Тому очевидним є те, що кордо-центричність не є такою виразною у центральноукраїнському мен-талітеті, як у західноукраїнському. Аналогічно і щодо антеїзму, зок-рема в контексті питання любові до праці на землі і до самої землі.Ця ситуація пояснюється географічним розташуванням централь-ної України, родючістю її ґрунтів. Тобто така ситуація є нормою дляданого регіону, враховуючи його природно-географічну спеціаліза-цію.

Україна здавна славилася своїми етнічно-духовними традиція-ми, культурними надбаннями. Але нині спостерігається тенденціядо забуття цих надбань, і паралельно з нею існує тенденція до їх від-родження. І тут постає питання: «А чому ж ми, українці, відроджуємосвоє, рідне, проте забуте, лише частково? Чому ми не можемо по-вернути собі своє належне?» Відповіді на ці питання лежать у пло-щині усвідомлення українцями своєї українськості. Згідно з опиту-ванням2, найбільшим вплинули на хід української історії, розвитокукраїнського менталітету дві імперії – Російська (28%) та СРСР(63%). Причому, цей вплив був більш негативним, ніж позитивним,і проявлявся у запереченні практично всього українського; прагнен-ні до окупації асиміляції українства в суто біологічному та духовно-етнічному сенсі; бажанні приєднати українські території до свогоскладу, що зрештою й відбулося.

Наслідком такого впливу став комплекс меншовартості, розви-нений в українців. Це одна з рис, яка кардинально відрізняє західно-український менталітет від центрально українського. Питання поля-гає в тому, що діяльність, спрямована на подолання та знищеннявсього українського, більшою мірою проводилася в Російській імпе-рії (особливо у ХІХ ст.), до складу якої і входили сучасні центрально-


85

1 За даними дослідження, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова з 18 по 28жовтня 2002 р. в усіх регіонах України. Опитано 2000 респондентів у 117 населених пунктах.

2 Анкетування проводилось 24 березня 2008 р. серед студентів 1 курсу Національної академіїуправління. Опитано 153 студенти.

українські землі. Варто лише згадати про Валуєвський циркуляр,Емський указ, численні «накази» російських імператорів щодо забо-рони практично всього українського. Проте не можна заперечувати,що така діяльність не проводилися на західноукраїнських землях,що в той час були під владою Австро-Угорщини та Румунії, хоча не втаких масштабах. На підтвердження цього можна порівняти погля-ди на гідність людини західноукраїнського та центральноукраїнсь-кого менталітетів: коли від першої ми обов'язково при знайомствічи при розмові почуємо слово «пан» («пані») (що означає високу по-вагу до себе, як до індивідума) декілька разів, то від другої – лише,зазвичай, прізвище, ім'я та ім'я побатькові. Таким чином, карди-нальною різницею між двома різновидами українського менталіте-ту є комплекс меншовартості особистості.

Повертаючись до культури, не можна не сказати про збереженнята продовження із покоління в покоління українських традицій, на-приклад, колядування та щедрування на Різдвяні свята або святоІвана Купала. Нині на території центральної України вони продовжу-ються лише в селях, і то не в усіх. Тоді як на західноукраїнських зем-лях, навпаки, ці традиції поважають, зберігають та примножують.Таким чином, центральноукраїнська ментальність є немовби пере-хідною ланкою від, умовно кажучи, східноукраїнського до західноук-раїнського варіанту, що зумовлено історичним минулим українсь-ких земель.

Ще одне питання, яке відрізняє ці прояви ментальності, це мовнепитання. Нині в нашій державі з даного приводу точаться не простодискусії, а баталії.

Історія свідчить, що як на західноукраїнських землях, так і на Лі-вобережжі, проводилася жорстка політика щодо української мови,спрямована не на її розвиток, а на винищення! Як наслідок, маємолюдей, які проживають у Центральній Україні і говорять переважноросійською мовою (або суржиком), але не українською. Це резуль-тат знову ж таки зазначеного історичного чинника – насадженогоукраїнцям комплексу меншовартості. Західноукраїнські землі невідчули на собі аж такого (як на Лівобережжі) мовного тиску, томутам ми чуємо в більшості випадків саме українську мову, місцеві жи-телі вважають її візитною карткою української нації. Тому різниця ітут очевидна, про що свідчать дані, наведені у табл. 1.

Але, окрім різного, західноукраїнська та центральноукраїнськаментальність мають багато й спільного, а саме:


86

1) працьовитість;2) толерантність (повага до прав інших);3) волелюбність (що іноді переростає і в анархізм);4) протидія будь-якій диктаторській політиці;5) реалістичний та оптимістичний погляд на життя.

Таблиця 1. Якою мовою Ви частіше всього спілкуєтесь?*

Підводячи підсумок, зазначимо, що поділ України на Захід таСхід є не просто умовним, це спекулятивна акція деяких політичнихсил, що й підтверджується результатами опитування3: «так, поділіснує» – 27%, «ні, не існує» – 73%.

УКРАЇНЦІ В СУЧАНОМУ КУЛЬТУРНОМУ ПРОСТОРІ

Культурні процеси ХХ ст. залишили по собі грандіозну спадщинунеперевершених творів мистецтва, якими будуть захоплюватися неодні покоління поціновувачів. Відкриття і втрати, здобутки і прора-хунки цієї епохи вміщують в собі величезний зміст та досвід, щоособливо актуальний зараз, на зламі історичних і культурних епох.Несподіваною проблемою сучасного мистецтва стало поширення усвіті культурного плюралізму, який веде митця в основному шляхомгонитви за успіхом і матеріальними вигодами, що у свою чергу,


87

3 Опитування проводилось 24 березня 2008 р. серед студентів 1 курсу Національної академіїуправління. Опитано 153 студенти.

*студентка Національного авіаційного університету

Ю. Іваник*

призводить до атрофії творчості. Більшість видатних діячів культуриназивають це явище трагедією свободи творчості. Проте існують іінші думки, зокрема генеральний директор ЮНЕСКО Ф. Сарагосастверджує, що становлення справжнього культурного плюралізму –єдиний шлях, що дозволяє протистояти зростаючій одноманітності,яка сприяє експансії технічної цивілізації, це – шлях світової рівно-ваги і творчості.

Сучасне мистецтво увібрало в себе властивості розповсюдже-них комп'ютерних і комунікаційних мереж: по-перше, це швидкістьпередачі з одного кінця світу на другий. Перед тим як бути презен-тованим широкому загалу, твір художника вже циркулює каналамимережі. Безумовно, існує розрив між двома представленими моде-лями: моделлю мистецтва модернізму, що належить до режимуспоживання, та моделлю комунікації, яка характерна новітньомумистецтву. Життя людини сприймається як безкінечний дует з їїкомп'ютерними помічниками та іншою допоміжною технікою.

Зі створенням у 1991 р. незалежної держави Україна, у розвиткунаціональної культури намітилися нові тенденції, відкрилися якіснонові перспективи. Немає сумнівів, що українська культура є важли-вою та невіддільною частиною європейської культури, це один ізнайстаровинніших її зразків. Українська нація є нацією, яка запов-нює культурний, соціальний і політичний простір між західними тасхідними формаціями. Українці, з часом, повинні перейняти всі кра-щі особливості від сусідів, зберігаючи свої принципові позиції та на-ціональну ідентичність. Інтеграція країни у світовий культурнийпростір, відкритість українського суспільства зумовлює підвищенуувагу до нашої культури, надання певних пільг, наприклад у виданніукраїномовної літератури, кіновиробництва, кінопрокату, розвиткуукраїнського театру та художньої творчості.

Процес міжнародної інтеграції України позитивно відображаєтьсяна розвитку культури, адже він поступово ліквідовує бар'єри й обме-ження на цьому нелегкому шляху. Це засвідчують грандіозні міжна-родні культурні проекти, що ознаменували кінець 2007 року. Середних такі, як виставка робіт Пабло Пікассо, організована за співпрацііспанського посольства в Україні та фонду ІСО, а також виставка, щопривабила до України митців світового рівня: Джеффа Кунса, Деміе-на Херста, Ентоні Гормлі та інших. Також яскравий приклад міжна-родної співпраці – втілення проекту української опери третього тися-чоліття «Мойсей» (музика М.Скорика, червень 2001 р.).


88

Українське телебачення повідомило про старт нового проекту«Великий українець». Аналогічні проекти вже з успіхом завершили-ся в США, Німеччині, Канаді, Великій Британії та інших країнах. Про-ект дасть змогу пересічним українцям проаналізувати своє став-лення до видатних постатей в українському політичному, соціально-му, культурному житті сьогодення та минулого, Україна визначитьсвого героя та висловить йому свою подяку. Єднання всієї нації – єметою проекту.

Кияни та гості міста мали змогу оцінити сучасне мистецтво наприкладі експозиції виставки «Reflection», що експонувалася уPinchukArtCentre. Значення виставки важко переоцінити, адже вонане тільки привабила до Києва всесвітньо відомих митців новітньогомистецтва, а й досягла неабиякої просвітницької мети, тобто озна-чила межі та тенденції існування суперечливих, неоднозначних таможливо не завжди зрозумілих проявів сучасної культури для прос-тих українців. У світлі гіперзірок новітнього мистецтва Ентоні Горм-лі, Деміана Херста, Джеффа Кунса невиправдано непоміченою за-лишилась творчість Андреаса Гурскі, Петера Укланскі, Такаші Му-ракамі, Сема Тейлор-Вуда.

Організатори невипадково залишили без перекладу назву вис-тавки «Reflection», даючи змогу відвідувачу самому обрати будь-якез можливих значень: і відображення, і фізіологічний рефлекс, за-темнення, і філософські роздуми про сенс свого «я-буття». ЕнтоніГормлі так і прокоментував: «Завжди перед справжнім мистецтвомстоїть тільки одне питання: «хто я є?», і вирішується воно авторомпрактично завжди поштовхом від самого себе, а наприкінці ХХ ст. –від своєї тілесності. Визначивши себе тілесно, можна відчути себеживим та дієвим». Основний принцип автора – відмова від свідо-мості, яка блокує рефлексію з приводу самого себе. Серед його ро-біт – скульптура «Під моєю шкірою VІІ» (людська фігура складена зколючок), чотири скульптури людини складеної з кубиків і пружи-нок, що апелюють до тілесності, відображають її неспорідненість злюдською суттю.

Учасника спілки «Young British Artists» Деміена Херста надовгозапам'ятають з його дванадцятьма головами биків у формальдегіді.Це неперевершене видовище повинне переконати глядача у тому,що тіло – не підставка для голови, хоч і голова, відділена від тіла тежуже не ви: ви – мертві. Можливо не зовсім зрозуміло, можливо су-перечливо, проте напевне запам'ятається. Показовим є голуб, під-


89

вішений у скляній шафі. При наближенні та зміні точок зору – йогозображення змінюється.

На виставці вистачає скелетів, тому що у напрямі «постгуманізм»працює багато художників – від Мауріціо Каттелана, Катаріни Фрічдо групи «Post hum». Одна виставка, нехай навіть настільки помітната епатажна, не здатна роз'яснити та донести до глядачів ідеї сучас-ного мистецтва. Якщо такі проекти станут звичним явищем в Украї-ні, то, можливо, це сприятиме сприйняттю більшістю громадян по-дібного мистецтва.

1. Кільтер У. Рефлексии под занавес Reflection // Дзеркало тижня.– 2007.– №45(674). – 24 жовтня.

2. Лосєв І.В. Історія і теорія світової культури. Європейський контекст: посібникдля студентів вузів. – К.: Либідь, 1995. – 224 с.

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ НАСЕЛЕННЯЗАКАРПАТТЯ В 20–30-Х РР. ХХ СТОЛІТТЯ

Перебуваючи в Австро-Угорській імперії, безпосередньо в скла-ді Угорщини, населення Закарпаття зазнавало асиміляційного тис-ку. Всі географічні назви, назви міст, сіл, навіть власні імена та прі-звища замінювалися угорськими [5, 23–24]. Діяльність культурно-просвітницьких організацій заборонялася. Це призвело до денаціо-налізації населення, яке не мало навіть єдиної назви і звало себе:руським, русинами, угроросами, карпаторосами, мадярами греко-католицького обряду.

Ситуація змінилася в 1918 р., коли після розпаду Австро-Угор-щини, Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь було включено доскладу Чехословацької Республіки. Новостворена держава сприялакультурному розвитку місцевого населення, але тут далася взнаки«угорська спадщина». Культурна відсталість і низький рівень націо-нальної свідомості призвели до того, що в краї починають формува-тися два культурно-політичні рухи: українофільський гуртувавсядовкола «Просвіти», русофільський – довкола Товариства ім. О. Дух-


90

І.О. Стряпко*

*аспірант кафедри політології Ужгородського національного університету

новича. Обидва рухи намагалися прищепити населенню ту чи іншуідентичність.

9 травня 1920 р. було засновано товариство «Просвіта», яке ста-ло центром українофільського руху [1, 4]. Просвітяни вважали, щомісцеве населення є частиною української нації, але, зважаючи наісторичні обставини, культурно відсталим і національно несвідо-мим. Вчені-просвітяни: Ф. Колесса, І. Панькевич, А. Волошин,В. Гаджега, В. Пачовський, М. Лелекач, В. Бірчак ґрунтовно дослід-жували історію, мову, пісенну творчість краю і прийшли до виснов-ку, що в минулому Закарпаття та Галичина творили єдину політичнута культурну спільноту, а отже. і єдиний народ. Відтак назви «русь-кі», «русини» проголошувалися синонімами назви «українці».

Щоб прищепити населенню сталу українську ідентичність, орга-нізовувалися публічні лекції, проводилася цілеспрямована виховнаробота. Ця робота полягала в поширенні української мови і літера-тури, української пісні, українського театру, вивченні української іс-торії, що, з одного боку, сприяло підвищенню культурного рівня на-селення, з іншого – формуванню української ідентичності.

Величезне значення надавалося школі, яка мала стати основоюнаціонального самоствердження населення краю. Маючи значнийвплив на освіту, «Просвіта» зуміла прищепити українську національ-ну ідентичність молоді. Особливо це проявилося на І з'їзді молоді в1929 р., який проголосив, що підкарпатські русини є частиною ве-ликого українського народу [2, 3]. У 1934 р. ІІ з'їзд молоді підтвер-див цю тезу.

В березні 1923 р. було створено культурно-просвітницьке това-риство імені Олександра Духновича, яке стало центром русофіль-ського руху [6, 422]. «Духновичівці» заперечували існування україн-ської нації, стверджували, що існує один великий русский народ відПопраду до Камчатки. Українці – це вигадка німців, поляків абоугорців, їх нема, не було і бути не може [4, 8]. Населення Закарпаттяпротягом тривалого часу було відірваним від Росії, але завжди від-чувало культурний потяг до своїх братів на Сході. Намагаючись при-щепити російську ідентичність, товариство ім. О. Духновича поши-рювало в краї російську мову і культуру, влаштовувало лекції та пуб-лічні дебати з просвітянами щод того, ким є місцеве населення«русскими чи українцями».

Між обома рухами велася гостра боротьба за вплив на населен-ня, яка тривала з перемінним успіхом. Ситуація ускладнювалася із


91

постійним втручанням в цю боротьбу чехословацького уряду. Так, у1936 р. Вищий адміністративний суд Чехословаччини заборонивна-зви «українець», «український» [3, 1–9].

До середини 20-х рр. ХХ ст. більш впливовою була «Просвіта»,український рух підтримували і чехословацькі урядовці, але потімситуація різко змінилася і в боротьбі за вплив на населення перева-га була на боці товариства ім. О. Духновича. Лише в середині 30-хроків ХХ ст. український рух знов стає домінуючим. У жовтні 1938 р.стало відомо, що лідери русофілів є платними агентами іноземнихдер-жав. Відтак русофільський рух занепав.

З членів «Просвіти» був сформований уряд автономної Підкар-патської Русі і поширення української мови та культури, формуваннясталої української ідентичності стало урядовою політикою. Апогеємцього процесу слід вважати проголошення 15 березня 1939 р. неза-лежної Карпатської України. Проголошена держава проіснувалавсього один день і була окупована угорськими військами. Угорськавлада обстоювала думку про те, що населення Закарпаття не є ніукраїнцями, ні росіянами, а окремою нацією. Відтак забороняласяназва «українці», спалювалися українські книжки, а національно сві-доме населення переслідувалося.

З 1945 р. Закарпаття об'єдналося з Українською РСР. Нова ра-дянська влада втілювала на практиці тезу Й. Сталіна, що культурамає бути національною за формою, соціалістичною за змістом. То-му хоч в краї поширювалася українська мова і культура, а місцевенаселення проголошувалося українцями, та це був поверховий про-цес.

Національно свідома інтелігенція була репресована і заміненакомуністичними агітаторами. Створювалося враження, що україн-ськість була нав'язана ззовні. Процес формування національної са-мосвідомості та ідентичності був перерваний. На жаль, не відбулосячерез прийняття української культури глибинного усвідомлення се-бе українцем, тобто вироблення сталої, всезагальної, нефрагмен-тарної української ідентичності. З розпадом СРСР це призвело довиникнення політичного русинства, яке проголошує населення За-карпаття окремою нацією русинів.

1. Державний архів Закарпатської області. – Ф. 72. – Оп. 2. – Од. зб. 5.2. Державний архів Закарпатської області. – Ф. 72. – Оп. 2. – Од. зб. 18.3. Державний архів Закарпатської області. – Ф. 72. – Оп. 2. – Од. зб. 91.4. Зоркій Н. Доказано-ли научно существованіє вполн самостоятельнаго «укра-

инского языка»? – Ужгород: Школьная помощь, 1924. – 20 с.


92

5. І ми в Європі: Протест галицьких русинів против мадярського тисячоліття // Доісторії національних меншин Австро-Угорщини (ХІХ – поч. ХХ ст.) / УпорядкуванняЙ.В. Кобаля, передмова В.І. Худанича. – Ужгород: Карпати-Гражда, 2001. – С. 18–27.

6. Нарис історії Закрпаття. – Т. ІІ. (1918–1945) / Ред. кол.: І. Гранчак, Е. Балагурі,І. Грицак, В. Ілько, І. Поп. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 663 с.

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА КУЛЬТУРА:ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

В СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

У сучасному світі культура все більше перетворюється на ключо-вий елемент суспільного, гуманітарного розвитку. Завдяки їй членисуспільства мають змогу реалізувати свій творчий потенціал, долу-читися до всього духовного та художнього багатства світової цивілі-зації, зберігати і збагачувати власну історико-культурну спадщину увсьому її розмаїтті.

Український народ як творець національної та співтворець світо-вої культури нагромадив за свою багатовікову історію величезні ду-ховні надбання. До його духовної скарбниці входять видатні пам'ят-ки трипільської та скіфської культури, княжої доби, українського ба-роко, творча та філософська спадщина Григорія Сковороди, ТарасаШевченка, Івана Франка, Миколи Лисенка. Новітня історія українсь-кої культури визначається діяльністю її творців і реформаторівОлександра Довженка, Леся Курбаса, Бориса Лятошинського,Олександра Архипенка, Михайла Бойчука, Павла Вірського, Степа-на Турчака та багатьох інших талановитих майстрів.

Кожна нова епоха переосмислює обрії і зміст української культу-ри в масштабах великого історичного часу. Зміна її історичних межособливо інтенсивно відбувається тепер, в умовах нового періодудержавотворення. Новий соціальний і культурний контекст впливаєне тільки на характер змін у культурі сучасній, але й на оновлення,почасти і відродження значних сфер культури минулого часу, які на-бувають в умовах посилення національної самоідентифікації нової


93

Т.В. Назаренко*

*курсант Київського національного університету внутрішніх справ

структури, а сама українська культура в цілому – нових соціально-цінних і громадянських орієнтирів. Якщо творчий злет українськоїкультури був підготовлений національними процесами кінця XIX –початку XX ст., то зміни в сучасній українській культурі (особливо вхудожній сфері) спираються на перервану культурно-модерністсь-ку традицію 20-х років ХХ ст. (вона і розвивалася, якщо не в ра-дянській Україні, то за кордоном) і демократизаційно-оновлюючугромадянську традицію 60-х років як гілку альтернативної, націо-нально спрямованої культури (Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюбата ін.).

Важливо простежити плідність і перспективність спадкоємностітих перетворень та тенденцій, які стимулюють розвиток українськоїкультури сьогодні. До них, насамперед, слід віднести ті, що булиспрямовані на демократичне оновлення суспільства (шляхом знят-тя тиску тоталітаризму) та розвиток і збереження забутих або свідо-мо зневажених національних цінностей. Значну позитивну роль упідготовці майбутніх змін у національній культурі мав період, званийперебудовою. Впроваджувана поступово, а здебільшого навіть сти-хійно, лібералізація духовного життя породила енергію постійнихзрушень і новацій. Істотно урізноманітнилось духовне життя сус-пільства за рахунок проникнення (спочатку напівмаскованого, а по-тім відвертого) зарубіжних модерністських і постмодерністськихнапрямів.

У чому ж конкретно полягає роль культури як складника людсь-кого розвитку, на яких напрямках може забезпечуватися піднесен-ня цієї ролі? Таких головних напрямків можна назвати чотири:

- збереження культурно-історичної спадщини; - забезпечення доступу до всього культурного надбання; - розвиток творчого потенціалу суспільства; - сприяння культурному різноманіттю в сучасних суспільствах.З огляду на всі ці міркування, стратегічними цілями політики Ук-

раїнської держави у сфері культури можна вважати:- забезпечення свободи творчості, відкритості українського мис-

тецтва і його тіснішої інтеграції у світову культуру, що сприятиме на-рощуванню творчого потенціалу українського суспільства, його ди-намічному розвитку;

- охорона і примноження культурної спадщини як частини куль-турного капіталу нашого суспільства, забезпечення широкого дос-


94

тупу до неї як ключового складника естетичного виховання ниніш-нього та майбутніх поколінь;

- забезпечення сприятливих умов для розвитку організацій куль-тури всіх форм власності за збереження і навіть посилення держав-ної підтримки базової мережі закладів культури;

- розвиток вітчизняних культурних індустрій і підвищення їхньоїконкурентоспроможності у вітчизняному та світовому культурномупросторі.

Першочергові завдання у сфері культури полягають у тому, щоб:- істотно збільшити бюджетні витрати на культуру (як на загаль-

нодержавному, так і на місцевому рівнях. Бюджетнн фінансуваннядоцільно здійснювати з урахуванням обсягів та якості культурно-дозвіллєвих послуг, що надаються;

- з метою ефективнішого використання бюджетної підтримкикультури доцільно і далі зміцнювати, оптимізувати базову мережузакладів культури і мистецтва (театрів і музеїв, концертних орга-нізацій, бібліотек, клубних закладів), яка б забезпечувала певниймінімум надання доступних культурно-мистецьких послуг і утриму-валася б за рахунок бюджетних коштів;

У сучасних умовах доцільною була б політика державного про-текціонізму, передусім податкового, щодо вітчизняних культурнихтоварів і послуг. Якщо зберігатиметься орієнтація на просвітницькуроль української культури та на державний патерналізм, за байду-жості до ринково-орієнтованих культурних індустрій і сучасних ма-сових жанрів, то українську культуру чекає і захищена державноюопікою резервація.

Чого ж варто сподіватися від впровадження системи протекціо-ністських заходів? Система не забезпечить домінування україно-мовного продукту на нашому ринку, принаймні в найближчі десяти-ліття. Живучи у глобалізованому світі, поруч із великою Росією, і бу-дучи де-факто двомовними, ми навряд чи маємо раціональні під-стави ставити перед собою таку мету. Однак вдасться зберегтистабільну присутність національного культурного продукту на рин-ку, а через це – забезпечити стабільний розвиток вітчизняних куль-турних індустрій і культурне середовище, сприятливе для форму-вання національної самосвідомості та культурної ідентичностіукраїнців.


95

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ЗНАННЯ ЯК ПЕРЕДУМОВАНАЦІОНАЛЬНОЇ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ

Національна самоідентифікація як ототожнення свого «Я» з ко-лективним «Ми» національної спільноти, процес і результат вста-новлення зв'язку з культурною традицією, детермінованою конк-ретно-історичними умовами буття певного етносу, починається здитинства. Разом з тим молода людина в процесі свого розвитку таосвіти приходить до необхідності осмислення та усвідомленнявласної ідентичності, вже не емоційної, а раціональної, рефлексив-ної фіксації наявного зв'язку з культурною традицією та способів ін-теграції у відповідне духовне та соціокультурне середовище. Самена цьому етапі становлення особистості важливо бути обізнаним зособливостями культурного буття націй і народів, людства в цілому,розуміти витоки та природу культурної ідентичності.

Сучасний етап розвитку суспільства характеризується поширен-ням гуманістичних тенденцій, що зумовлює зростання ролі дисцип-лін філософського предметного циклу, зокрема культурології, всистемі гуманітарних наук і вітчизняної вузівської освіти. Як відомо,культурно-антропологічні та етнографічні дослідження минулогознайшли своє втілення в окремій науці лише у 30-х рр. ХХ ст. (їїоформлення в цьому статусі зазвичай пов'язують з ім'ям ЛесліУайта) [4; 7]. На сьогодні ця наукова дисципліна системно дослід-жує феномен культури у співвідношенні з природою, суспільством,особистістю, історичну та регіональну типологію культури, генезута динаміку, закономірності розвитку культур і цивілізацій.

Як навчальна дисципліна, вона покликана виконувати пропедев-тичну щодо інших філософських дисциплін. Цей курс фіксує непов-торне у кожному типі культури, є науково-практичним підходом доузагальнення індивідуального, створює базову основу для вироб-лення власної позиції студента щодо проблем культури та культур-ного процесу як цілісного явища, а також щодо актуальних проблемсоціокультурної сфери [2].


96

О.В. Павлишин*

*к.ю.н., старший викладач кафедри філософії права та юридичної логіки Київського національ-ного університету внутрішніх справ

Тематичне насичення навчальної дисципліни «Культурологія» насьогодні доволі варіативне [1; 3; 5], але у всіх курсах передбачаєть-ся ознайомлення з основними аспектами проблеми культурноїідентичності, у т.ч. з проблемою національної самоідентифікації,якій присвячені окремі культурологічні розвідки [6; 8]. Пошук опти-мальної програми цього курсу для вищих закладів освіти ще триває.Без сумніву, проблемам національної ідентичності при вивченніцього курсу повинна бути приділена достатня увага.

Запровадження курсу культурології замість історії української тазарубіжної культури у деяких вищих навчальних закладах дало по-зитивний ефект, оскільки вивчення культурології сприяє осмислен-ню культури як системи, різні елементи якої пов'язані між собою таоб'єднуються в одне ціле спільними принципами організації, більшглибокому розумінню основ власної культури як частини єдиногосвітового культурного простору, розвитку міжкультурного діалогу,толерантності та терпимості, подоланню ксенофобії. Тільки люди-на, яка з повагою ставиться до власної нації, здатна поважати іншінароди. Особливо це актуально з огляду на те, що наша державанесподівано для багатьох зіткнулася з проблемою расизму, з якоюукраїнці були знайомі лише з кінострічок та зарубіжних новин. Заповідомленнями офіційних ЗМІ, за чотири місяці поточного року вУкраїні зареєстровано 5 випадків нападу на ґрунті расової нетерпи-мості, а альтернативна неофіційна статистика свідчить про понад30 таких нападів. Викликає занепокоєння і те, що класичне в куль-турологічній думці протистояння «Схід – Захід» набуло національно-го колориту і масштабу. Багато чинників загострюють і радикалізу-ють установку на сприйняття світу в контексті бінарної опозиції «свій– чужий». Поглиблення тривожних тенденцій до розколу українсько-го суспільства вимагає посилення уваги та негайної реакції з бокувчених і педагогів.

Комплекс світоглядних дисциплін покликаний виправити ситуа-цію за умови забезпечення навчального процесу першоджереламита розширеною довідковою літературою, сучасними словниками,біографічними творами, критикою. Філософські дисципліни форму-ють світогляд людини на основі порівняння різних систем цінностей– етнічних, етичних, релігійних, правових. Лише завдяки осмисле-ному вибору життєвих пріоритетів в умовах достатньої інформова-ності про множину концепцій і теорій, які пояснюють явища та про-цеси суспільного буття, можна досягнути стійкості переконань сту-


97

дента, органічного, а не «навіяного» формування національної сві-домості та патріотизму, усвідомленого сприйняття ідеалів добра,справедливості, гуманістичних цінностей. Світоглядні дисциплінине лише підвищують рівень загальної ерудиції навчанця та йогокультури, систематизують професійні знання та сприяють глибшо-му розумінню права, вони допомагають йому ідентифікувати себе,знайти своє місце у світі, адже світогляд – це ті цінності, ідеали, пе-реконання та погляди, які є визначальними для суспільної орієнтаціїлюдини та її позиціонування в реальності.

1. Гнатчук О.С. Культурологія: Навч.-метод. посібник. – Чернівці: Буковинськийдержавний медичний університет, 2007. – 202 с.

2. Культурологія: Навч.-метод. комплекс / Уклад. В.М. Вовк, В.М. Кравець,Г.М. Петрова, О.В. Павлишин та ін. – К.: КНУВС, 2008. – 36 с.

3. Культурологія: Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник / Закович М.М.,Зязюн І.А., Семашко О.М. та ін. – 3-тє вид., стер. – К.: Знання, 2007. – 567 с.

4. Левит С.Я. Культурология как интегративная область знания // Культурология.ХХ век: Антология. – М., 1995. – С. 654–657.

5. Матвєєва Л.Л. Культурологія: Курс лекцій: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2005. –512 с.

6. Сміт Е.Д. Національна ідентичність. – К.: Основи, 1994. – 223 с.7. Уайт Л.А. Наука о культуре // Антология исследования культуры. – Т. 1.: Интер-

претация культуры. – СПб.: Университетская книга, 1997. – С. 141–156.8. Шульга Н.А. Этническая самоидентификация личности. – К.: Ин-т социологии

НАН Украины, 1996. – 199 с.

ДУХОВНІ ЦІННОСТІ, ЯКІ ВИЗНАЧАЮТЬЖИТТЯ ЛЮДИНИ

«Від духовних поглядів людини, від її усвідомлених чи неусвідом-лених ідеалів залежать домінантні цінності, моральні погляди і, якнаслідок, вся свідома поведінка», – вважає Е.О. Помиткін [4, 13].Дослідник зазначає, що психолого-педагогічні аспекти духовнихцінностей – це особистісні якості високодуховної людини, які спону-


98

О.В. Шкіренко*

*старший викладач кафедри іноземних мов та перекладу Академії адвокатури України, здобувачвідділу педагогічної психології і психології праці Інституту педагогічної освіти і освіти дорослихАПН України

кають, регулюють високодуховні вчинки, поведінку, є предметом їїрозвитку і саморозвитку, підготовки до нових вершинних досягнень– як суб'єктивних, для себе, так і об'єктивних, для людства. До ду-ховних цінностей можна віднести цінності гуманістичні, естетичні,цінності пізнання, самовдосконалення та самореалізації особис-тості [4, 97].

Духовні цінності (вартості), за О.І. Вишневським, зорієнтовані накритерій сфери їх застосування, і включають п'ять груп цінностей(вартостей): абсолютні, національні, громадянські, сімейні, вартос-ті особистого життя [3, 125].

В міру того, як збагачується духовність особистості, вона сприй-має цінності більш високого порядку, що мають відносну автономіюі їх не можна вивести на даний момент функціонуючого буття. Ду-ховні цінності є згустком, підсумком історичного досвіду людства[6, 48].

І.Д. Бех нагадує, що цілі та наміри духовно зрілої особистостівкорінені в системі надіндивідуальних цінностей, завдяки чому вонивиконують функцію організації її життєдіяльності. І що важливо – та-ка особистість активно використовує їх для вирішення не побуто-вих, а насамперед смисло-життєвих проблем, які виражаються длякожної людини в системі «вічних питань» людського існування.Ієрархія особистісних цінностей і смислів не дозволяє особистості,з одного боку, розчинитись в емпіричному бутті, втратити дійснісутнісні потенції, оскільки розвинені особистісні цінності є основоювнутрішнього світу особистості, виразником стабільного, інваріант-ного, з другого – створюють можливість існувати і діяти вільно.

Від того, наскільки змістовно багата і різноманітна ціннісна сис-тема особистості, залежить не лише її участь у суспільних справах,а й те, з чим вона має справу, наскільки її різновиди суспільно зна-чущі. Це справді так, адже кожна мета, яку ставить перед собою лю-дина і відповідна поведінка, перш ніж реалізуватись, співвідносить-ся з системою її особистісних цінностей, виважується на їх терезах.

У результаті цього і стає можливою ціннісно-збагачена відповідьсуб'єкта на власні запитання, наприклад, щодо того, як він ставить-ся до іншої людини, ким вона для нього є, які моральні дії він можена неї спрямувати, а від яких утриматись.

Суб'єкт з розвиненою ціннісною системою є дієвим носієм мо-ральних норм, на якого можна покластися іншій людині при розв'я-занні власних духовно-практичних проблем, оскільки він знає, що є


99

загальнозначущим, усталеним, вічним, а що – марнотним [1, 17–19].

Критерієм високоморальної та духовної поведінки можна вважа-ти «золоте правило» Ісуса Христа: «Тож усе, чого тільки бажаєте,щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви. Бо в цьому Закон і Про-роки» [2, 1193].

Якщо жити згідно із законам Нового Заповіту, в злагоді з собоюта Богом, можна все змінити на краще: спочатку навести порядок усвоїй душі, потім у своїй родині, далі у своєму місті, у Батьківщині,на планеті Земля.

Високодуховні особистості завжди звертаються до християнсь-ких істин, до загальнолюдських стандартів, моральності, духовнос-ті, зміцнюючи єдність суспільства своєю сумлінною, наполегливоюпрацею, забезпечуючи подолання труднощів на шляху його розвит-ку.

Можна сказати, що людина орієнтується на вищий рівень свідо-мості та духовних цінностей, якщо працює над самопізнанням, надпошуком істини, над самовдосконаленням, спрямовуючи мету жит-тя на саморозвиток, на допомогу тих, хто потребує та дбайливоставиться до буття, до всього живого. Шлях до досконалості – без-перервний, безупинний, тому нам ніколи не потрібно зупинятись надосягнутому, не повертатись до егоцентричних, примітивних по-треб і потягів; треба постійно, завзято просуватись уперед, щоден-но робити добро тим, хто нас оточує.

Таким чином, духовні цінності – вершинні досягнення людства,вищі життєві вартості, які зумовлюють здобутки суспільства (еконо-мічні, ідеологічні, політичні тощо) та є джерелом смислоутворюючоїоснови людського діяння та ідеалом для прогресивного розвиткуособистості і цивілізації в цілому. Духовні цінності виявляються удоброзичливому ставленні до людей, бажанні особистості викону-вати свій моральний обов'язок, зберігати мир, злагоду, турбувати-ся про навколишнє середовище та приносити користь оточуючим, вумінні поставити себе на місце іншого, ніколи не забувати про вір-ність і відповідальність не тільки в повсякденному житті, але й в умо-вах підвищених психологічних навантажень, у кризових та екстре-мальних ситуаціях.

1. Бех І.Д. Особистісно зорієнтоване виховання: Науково-метод. посібник. – К.:ІЗМН, 1998. – 204 с.

2. Біблія. – К.: УБТ, 1988. – 1523 с.


100

3. Вишневський О. Сучасне українське виховання. Педагогічні нариси. – Львів:Львівський обласний науково-методичний інститут освіти; Львівське обласне педа-гогічне товариство ім. Г. Ващенка, 1996. – 238 с.

4. Помиткін Е.О. Психологія духовного розвитку особистості: Монографія. – К.:Наш час, 2005. – 280 с.

5. Рибалка В.В. Особистісний підхід у профільному навчанні старшокласників:Монографія / За ред. І.О. Балла – К.: ІПППО АПН України, 1998. – 160 с.

6. Фарина С. Духовні цінності як домінанта поведінки особистості в кризовихумовах // Неперервна професійна освіта: теорія і практика: Науково-методичнийжурнал. – Вип. 3. – К., 2001. – С. 45–55.

УКРАЇНСЬКЕ РІДНОВІРСТВО ЯК ЕКОЛОГІЧНААЛЬТЕРНАТИВА НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ

В ХХ ст. в українській спільноті загострилася проблема пошукунових етико-національних цінностей, які дали б змогу активно про-буджувати в людині іманентно творчі начала, необхідні для зміни іс-нуючих соціальних умов.

Подальший пошук гуманістичних орієнтирів у розвитку українсь-кої нації здійснює Л. Силенко, який багато в чому поєднав глибокеісторичне осмислення України-Руси вченими діаспори та точку зорупредставників рідновірства щодо невмирущої етичної ролі релігії улюдському суспільстві. Л. Силенко – сучасний представник україн-ської діаспори, філософ і теософ, культуролог, етнограф, релігіє-знавець. Обізнаний у науці, він стає засновником нової монотеїс-тичної релігії РУНВіри (Рідна українська національна віра). За цюідею та її теоретичне втілення він у 1976 р. був відзначений у книзіБібліографічного інституту США «Громадські американці двохсот-літньої ери».

Проблема змісту РУНВіри як етнорелігійного вчення є особливоважливою в умовах глибокої кризи православної церкви в Україні.Л. Силенко обґрунтовує нову об'єднуючу етичну ідею для українсь-кого народу, релігійну за формою та націотворчу за змістом.

Центром його теології є поняття Дажбога. Засновник РУНВіри ви-діляє рівні буття Бога: матеріальна дійсність, сутність якої у природі;


101

Т.В. Хміль*

*к.філос.н., доцент Дніпропетровського регіонального інституту державного управління

суспільне буття, як буття людини, нації, етносу, родини; духовне бут-тя: сфера цінностей, культури, моралі, мислення. Усі ці рівні поєдну-ються у понятті Дажбога, який є тотожним філософській категорії бут-тя, де здійснюється єдність духу та матерії: «Дух і Матерія – ровес-ники. Первинною була Дія (наддуховна і надматеріальна дійсність),ім'я їй – Дажбог…, він творить гармонійність між духом та матерією»[2, 1301]. Бог Л. Силенка – не творець світу, він і є сам світ.

Розуміння Дажбога як самого світу зближує позицію Л. Силенказ пантеїстичним вченням, для якого характерне уявлення про поза-часове породження природи безособистим Богом, а також тверд-ження про тотожність матерії, розуму та Бога: античний та серед-ньовічний пантеїзм роздвоював світ на «абсолютне буття (Бог)» i«абсолютне небуття», з поєднання яких виникають різні скелі буття,на світ божественний i тваринний, другорядний, якого слід уникатий шукати можливості повернення до Бога, поєднання з ним [1].

Пантеїзм доби Відродження вже не подвоював світ, але був ант-ропоцентричним, людину розглядав істотою, найближчою до Бога,господаря природи. Така точка зору не виправдала себе пізніше, бовона передбачала споживацьке ставлення до природи. Якщо тра-диційний пантеїзм (Бруно, Кузанський) підкреслює онтологічностьБога або божественність Природи, то для автора «Мага віри» Бог є,передусім, всепоглинаючою мораллю, що також дає підставу ха-рактеризувати позицію Л. Силенка як своєрідний моральний пан-теїзм.

Пантеїзм у розумінні Л. Силенка не розглядає людину як госпо-даря, хазяїна природи. Людина має такі ж права під сонцем, як iншiістоти, тому що вона істота найрозумніша, вона повинна дбати провсе живе, в тому числі й про себе, турбуючись про світ i насолоджу-ючись його божественною красою. Людина виступає не як спожи-вач, а як співавтор у божественній творчості, якщо, звичайно, вонадіє в згоді з Дажбогом.

Звернення Л. Силенка до дохристиянських релігійних вірувань,як альтернативи традиційному раціоналізму, дозволяє в іншому ра-курсі подивитися на взаємини суспільства та природи, знайти гли-бинні коріння духовності як основи для пошуку шляхів вирішенняекологічної проблеми.

Моральна межа християнства відкриває вузькоекономічне при-значення природи, що суперечить, на думку Л. Силенка, постановціта вирішенню глобальних проблем людства. Замість етики спожи-


102

вання та активного виробництва (з її переважно економічною де-термінантою) приходить етика толерантності і гармонії, сприйняттяінших цінностей із новими соціокультурними та екологічними пріо-ритетами.

Слід зазначити, що в сучасній європейській філософії така пози-ція знайшла своє аргументоване підтвердження в працях Р. Атфіль-да [3], Л. Уайт [4] та інших. Християнство, зруйнувавши язичницькесвітосприйняття, також скасувало підпорядкованість людини при-родним закономірностям. Табу предків, що були закріплені у тися-чолітній традиції землеробської культури, були незабаром утрачені.

Християнська ідея з її ставленням до природи, як чогось нижчо-го, стала на довгі століття фундаментом соціального та моральногорозвитку Європи. Вона проявилася в системі виховання, освіти,практичної діяльності. Втручання західноєвропейської науки та тех-ніки в природне середовище з метою перетворення зміцнюваловплив людства на природу. Л. Силенко стверджує, що в Біблії «не-має обожнення природи, немає в них довір'я до природи» [2, 123].

У «Мага Вірі» Л. Силенко доходить висновку: якщо біди екологіч-ної кризи виходять із юдейсько-християнської релігійної догматики,то й боротьба з екологічною кризою повинна мати релігійнийхарактер. Тому нова модель співвідношення у функціонуванні при-родної та соціальної систем може бути знайдена в РУНВірівськійетиці.

Для праць Л. Силенка характерна ідея моральної цінності при-роди як рівного партнера народу. У РУНВірі стверджується культприроди шляхом одухотворення рік, полів, лісів, землі в цілому.Засновник нової релігії підкреслює, що, «в українців ставлення доприроди не християнське, тому що вони звертаються до явищ При-роди як до живих сил добродійних. Це знаходить місце в їх менталь-ності» [1, 113].

Давньоукраїнська віра була міцно пов'язана з навколишньоюприродою та землеробством, вона давала нашим предкам всюреальну філософію мінливого взаємодетермінованого буття: цянародна філософія формувалася довгими тисячоліттями, ввійшла вїхню плоть і кров.

Таким чином, увага, яку Л. Силенко приділяє до природньо-пси-хологічних джерел моральних норм, дозволяє побачити його при-хильність до етноетичного натуралізму як методологічної основийого етико-релігійного вчення.


103

1. Святе вчення. Силенкова віра в Дажбога / За ред. Д. Боєслава. – К.: Обереги,1995. – 399 с.

2. Силенко Л. Мага Віра. – США: ОСДУ, 1979. – 1428 с.3. Attfield R. The Ethics of Environmental Concern. – N-Y: Columbia Univ. Press, 1983.

– 115 р.4. White L., Jr. The Historical Roots of our Ecologic Crisis // Science.– 1967.– Vol.

155, N 3767. – Р. 1203–1207.

ПАПА РИМСЬКИЙ ІВАН ПАВЛО ІІ ТА УКРАЇНА

Виявом особливо уважного ставлення Івана Павла ІІ до Українистав його візит в Україну в 2001 р. під загальним гаслом «Христос –Дорога, Правда і Життя». Особисті зустрічі Папи Римського з вірую-чими, простими українцями, політичною елітою сприяли глибокійупевненості Папи в тому, що українська духовна культура має веле-тенський потенціал для розвитку духовності в сучасному світі зага-лом. Тому головною метою своєї подорожі в Україну він уважав під-тримку українського народу в його місіонерських можливостях, ре-лігійних традицій українців, історії їх боротьби за утвердження хрис-тиянської віри, свідченням чого стала велика кількість людей, які занеї постраждали (мучеництво).

Теми подолання соціальних суперечностей, уникнення гострихполітичних конфліктів, ліквідація релігійних суперечностей завждихвилювали Івана Павла ІІ. Так, у 1981 р. Іван Павло ІІ направив до ке-рівництва СРСР, США, Великобританії та Франції, а також до Секре-таря ООН доповідь про можливі наслідки використання зброї масо-вого знищення. У 1985 р. Папа надіслав особисті послання Р. Рей-гану та М.С. Горбачову в зв'язку із Женевськими зустрічами. Насвяткуванні, присвяченому тисячоліттю Хрещення Русі, була при-сутня делегація на чолі з державним секретарем Ватикану кардина-лом А. Казароллі. Згодом відбулася зустріч між Папою і керівникомСРСР. Ці та інші зустрічі започаткували дипломатичні контакти міжВатиканом і країнами соціалістичного кола.


104

С.І. Присухін*

*к.філос.н., доцент кафедри філософії Київського національного економічного університету іме-ні Вадима Гетьмана

Візит Івана Павла ІІ в Україну став логічним продовженням про-цесу діалогу католицької церкви з іншими представниками христи-янського світу на рівні нових постсоціалістичних країн для вирішен-ня життєво актуальних міжнародних проблем.

Власне, візит Папи в Україну відбувся 23–27 червня 2001 року.Він був позначений певними віхами – промовами та проповідями,численними зустрічами тощо. На превеликий жаль, ці промови тапроповіді сьогодні так і не стали надбанням широкого загалу вірую-чих християн в Україні, ще меншою мірою вони стали предметомдосліджень з боку наукового релігієзнавства, філософії релігії, со-ціальної філософії, правових дисциплін. Тому сьогодні є всі підставище раз активізувати їх нове переосмислення в контексті нових істо-ричних реалій. До головних промов і проповідей, які розкриваютьглибинні причини Пастирського візиту в Україну, належать:

«Вітаю тебе, Україно, відважний та стійкий свідку приєднання доцінностей віри!» (промова під час зустрічі в аеропорту «Бориспіль»,Київ, 23 червня 2001 р.);

«Я прибув, щоб поклонитися святиням вашої історії та разом звами просити у Бога заступництва для вашого майбуття» (промовапід час зустрічі з представниками політики, культури та мистецтва вМаріїнському палаці, Київ, 23 червня 2001 р.);

«Ти, Києве, будь «Світлом України»! З тебе вирушили євангелі-затори, які були «Йоанами Хрестителями» народів цих земель»(проповідь під час урочистої Служби Божої латинського обряду,Київ, спорткомплекс «Чайка», 24 червня 2001 р.);

«Молю Марію приспішити поступ всіх християн до повної єднос-ті» (молитва «Ангел Господній» наприкінці Служби Божої латинсько-го обряду, Київ, спорткомплекс «Чайка», 24 червня 2001 р.);

«Перед вами відкривається важливий період, від якого залежить«якість» присутності Церкви на українській землі в наступному ти-сячолітті» (зустріч з католицькими єпископами України в Апостоль-ській Нунціатурі, Київ, 24 червня 2001 р.);

«Перед вами тепер невідкладне завдання соціальної та мораль-ної перебудови країни» (зустріч з представниками ВсеукраїнськоїРади Церков і релігійних організацій в Національній філармоніїУкраїни, Київ, 24 червня 2001 р.);

«Це ваше співіснування в любові покликане стати зразкомспільноти, що є складовою частиною законного плюралізму і є га-рантованим Єпископом Риму, наступником Святого Апостола Пет-


105

ра» (проповідь під час Божественної Літургії візантійсько-українсь-кого обряду, Київ, спорткомплекс «Чайка», 25 червня 2001 р.);

«Апофеоз Віри та Любові» (проповідь під час Служби Божої ла-тинського обряду та беатифікації архієпископа Йосипа Більчевсь-кого й отця Зиґмунда Ґораздовського, Львів, іподром, 26 червня2001 р.);

«Свобода є вимоглива і коштує більше, ніж неволя» (промова підчас зустрічі з молоддю перед церквою Різдва Пресвятої Богороди-ці, Львів, Сихів, 26 червня 2001 р.);

«Справжні герої двадцятого століття, «століття мучеництва»(проповідь під час Божественної Літургії візантійсько-українськогообряду та беатифікації українських мучеників і сестри ЙосафатиГордашевської, Львів, іподром, 27 червня 2001 р.);

«Україно, увійди як повноправний член до Європи, яка охопитьувесь континент від Атлантичного океану до Уральських гір!» (про-мова під час прощальної церемонії, Львів, аеропорт, 27 червня2001 р.).

Сам Папа Іван Павло ІІ, підсумовуючи свій візит в Україну, зазна-чив, що спільні урочисті Євхаристичні Богослужіння стали ніби по-дихом «двома легенями», зустрічі з Всеукраїнською Радою Церков ірелігійними організаціями, прикладом утвердження нових екуме-нічних цінностей. Проголошення тридцяти синів й дочок католициз-му і греко-католицизму мучениками за утвердження християнськоївіри стає джерелом ентузіазму у вирішенні проблем сьогодення.Зустріч з молодими людьми Львова й Києва дає надію на те, щоДесять Заповідей стануть реальністю в їх житті і гарантуватимуть їхзахист від фальшивого матеріального добробуту і спокуси втечі відвласної відповідальності за вибір добра чи зла.

Словами, якими Іван Павло ІІ прощався з Україною, були: «МолюВсемогутнього Бога, щоб благословив тебе, українськийнароде і щоб зцілив усі твої рани. Його велика любов нехайнаповнить твоє серце і нехай провадить тебе у третєтисячоліття християнства до нового майбутнього».


106

РЕІНТЕГРУЧА СУТНІСТЬ ЧИННИКАПЕРЕРВАНОГО ДУХОВНОГО ДОСВІДУ

(НА ПРИКЛАДІ УКРАЇНСЬКОГО ПОДУНАВ'Я)

Геополітично Україна – держава з яскраво вираженою регіональ-ністю. Одним із таких регіонів є Українське Подунав'я, слов'яно-ук-раїнський досвід якого через історичні обставини на тому чи іншомучасовому відрізку прериваються. Перерваний духовний досвід ві-діграє реінтегруючу роль, не сприяє процесу самоідентифікації. По-доланню цього негативного чинника допоможе об'єктивне історич-не знання, виважена оцінка методик, які застосовувалися під часрадянізації суспільної практики.

Культурні перетворення радянської влади в Українському Поду-нав'ї розпочато з процедури реорганізації освітньої галузі. Практич-не втілення цього завдання відбувалося в таких напрямках: ліквіда-ція румунської системи освіти, охоплення освітньою системою яко-мога більшої кількості дітей шкільного віку, ліквідація неписемностісеред дорослого населення, підготовка радянських педагогічнихкадрів з місцевого населення.

Процес радянізації освітньої галузі започатковано постановоюРади Народних Комісарів від 13 серпня 1940 р. «О реорганизациисистемы народного образования в новоорганизованных Аккерман-ской и Черновицкой областях УССР». Відповідно до постанови в Ук-раїнському Подунав'ї запроваджувалася радянська система освіти:початкові школи (І–ІV кл.), неповні середні (І–VІІ кл.) та середні шко-ли (І–Х кл). Духовні семінарії, жіночі єпархіальні гімназії та семінаріїліквідовувалися, а їхні слухачі поповнювали контингент неповнихсередніх і середніх шкіл. Для виконання цієї задачі ЦК КП(б)У на-правлялися учительські кадри із східних областей, які не знали спе-цифіки даного регіону. На початку 1941 р. їхня кількість сягала май-же тисячі (961 фахівець). Для перетворень у галузі освіти державоюасигновано значні кошти. Як приклад, у другій половині 1940 р. ця


107

О.К. Луньова*

*аспірант кафедри історії Одеського державного економічного університету

сума складала 18 млн. крб., що у 7 разів перевищувало витрати ру-мунської влади на цю галузь за рік.

Навчання в школах мало проводитися за навчальними планами,розробленими для шкіл УРСР, відповідно до яких вивчення російсь-кої мови було обов'язковим. На цьому наголошується і в рішеннібюро Аккерманського обкому КП(б)У від 14 жовтня 1940 р.: особли-ву увагу приділяти вивченню російської мови, а потім української, апро мови інших національностей не згадувалося взагалі. Якщо роз-глянути кількісні показники шкіл за мовою навчання, то маємо такіцифри: із загальної кількості шкіл – 350 (станом на червень 1941 р.),серед яких 203 школи російськомовні, 68 – україномовних, 25 мол-давськомовних, 1 – російсько-молдавськомовна, 1 – єврейсько-мовна. Але навіть існуючі національні школи не були забезпеченікадрами та підручниками. Наприклад, у молдавських школах не ви-стачало 107 вчителів, а підручники молдавською мовою були від-сутні взагалі. Зазначені дані свідчать про те, що радянський уряд,намагаючись збільшити кількість освічених людий в краї, не брав доуваги головного чинника – етнічний склад населення, серед якогоукраїнці складали 36,6%, румуни – 19,2%, болгари – 17,0%; росіяни– 12,7%; німці – 9,2%, євреї – 3,0%.

Якщо дітей шкільного віку було охоплено мережею шкіл, то дляліквідації неписемності серед дорослого населення створювалисяшколи лікнепу. В Ізмаїльській області у червні 1941 р. функціонува-ло 818 груп лікнепу, 46 шкіл для неписемних і 28 шкіл для малопи-семних, де навчалося 35 тис. осіб. Незважаючи на значні зусилляорганів державної влади, охопити доросле населення процедуроюнавчання в перший рік радянської влади вдалося лише на 60% із за-планованих 90. Місцеве населення не поспішало отримати радян-ську освіту, оскільки ставлення до самої влади було неоднознач-ним.

Також виникли проблеми в процесі реорганізації педагогічнихкадрів. Постало завдання підготовки місцевої радянської інтеліген-ції, яка мала «просвітити» населення щодо переваг соціалістичногоспособу життя. Задля цієї мети в Аккермані відкрито учительськийінститут, який мав готувати вчителів на 3 факультетах: російсько-ук-раїнської філології, фізико-математичному та історичному. Крімінституту, підготовку майбутніх вчителів здійснювали 2 педагогічніучилища: в Аккермані – з українською мовою навчання, в Ізмаїлі – зросійською. Також в Аккермані відкрито курси перепідготовки ста-


108

рих (тих, які працювали в румунських навчальних закладах) і підго-товки нових педагогічних кадрів.

Приймаючи рішення про організацію районних газет, бюро Ак-керманського обкому КП(б) наголошувало, що всі 13 газет, без ви-нятку, мали друкуватися тільки російською мовою. На перевагах ро-сійськомовної літератури наголошувалося і під час розбудови біб-ліотечної справи. З фондів існуючих бібліотек вилучалася «політич-но ворожа, контрреволюційна» література, яка не відповідала ідео-логічним напрямкам нової влади. Бібліотеки поповнювалися пере-важно творами «класиків марксизму-ленінізму», визнаними радян-ською владою класиками радянської та української літератури і тво-рами керівників комуністичної партії і Радянського Союзу.

Таким чином, встановлення радянської влади (1940–1941 рр.) вУкраїнському Подунав'ї стає новим етапом руйнації культурно-ду-ховної традиції, часом переривання духовного досвіду. Наслідки то-гочасної руйнації ускладнюють процес самоідентифікації на сучас-ному етапі державотворення.

НАУКОВА СПАДЩИНА ВІТЧИЗНЯНОЇ ІСТОРИЧНОЇДУМКИ В РЕЦЕПЦІЯХ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ

ІСТОРІОГРАФІЇ

Сучасний історіографічний процес в Україні періоду національ-ного Відродження та розбудови демократичної держави європей-ського ґатунку починає відігравати не лише наукову, пізнавальнуфункцію, а, передусім, світоглядну та соціокультурну, будучи інтег-ратором національної свідомості. З огляду на це потребує вирішен-ня проблема конструктивного аналізу та осмислення вітчизняногоісторіографічного надбання з точки зору сучасного розвитку україн-ської історичної науки та в перспективі майбутнього вектора євроін-теграції.


109

В.Е. Гончаревський*

*здобувач Київського національного університету імені Тараса Шевченка, викладач кафедрифілософії Київського міського педагогічного університету імені Б.Д. Грінченка

Осмислення витоків української історичної думки, аналіз та оцін-ка вітчизняних історіографічних традицій дасть змогу вповні вико-ристати багату творчу спадщину української історіографії в контекс-ті нового виклику соціокультурної самоідентифікації, що постав пе-ред українським суспільством, зробити потенціал вітчизняної істо-ричної думки, який ще тільки стає предметом детального науковогоаналізу, інструментом формування як масової національної свідо-мості, так і професійної, історичної.

Спробу аналізу найбільш давніх витоків української історичноїдумки здійснено в праці В.М. Бабенко «Історіософські ідеї добиКиївської Русі (на матеріалах книжної культури». Оригінальністьцього дослідження полягає в застосуванні методології соціокуль-турного підходу в історіографічному контексті. Так, наприклад, ав-тор ставить за мету виявлення домінуючих тенденцій розвитку істо-ріософських поглядів Київської Русі не в державному, а в більш ши-рокому, з евристичної точки зору, масштабі – як Давньоруської ци-вілізації, та, відповідно, визначити чим вони відрізнялись і між со-бою, і від подібних світових тенденцій [1, 5].

Ціла низка праць сучасних українських науковців (В.В. Кравчен-ко, С.П. Стельмах) присвячена розвитку української історіографіїXVIII – поч. ХХ ст. Обумовлено це науковим інтересом до часу фор-мування наукових шкіл, які виникають у другій половині ХІХ ст., колиукраїнська історична наука остаточно відмежовується від російськоїта польської історичної науки і набуває статусу національної з неза-лежними науковими інституціями та розвинутим ідейно-концепту-альним апаратом [3, 38–39].

Розвиток історичних досліджень періоду др. пол. XVIII – поч.40-х рр. ХІХ ст. став темою наукового пошуку харківського дослід-ника В.В.Кравченка. Звертаючи особливу увагу на взаємодію гно-сеологічних і соціокультурних функцій історичних знань, автор на-магався представити українську історіографію зазначеного періодуу вигляді процесу, що проходив певні стадії свого розвитку в конк-ретних історичних умовах національного Відродження та визначитимісце, яке займали в ньому окремі історики [5, 367].

На новому рівні осмислення продовжив тему дослідження про-цесу розвитку української історіографії сучасний київський вченийС.П. Стельмах. Предметом його досліджень став процес виникнен-ня, розвитку і становлення історичної думки та методології в Українів європейському порівнянні, що дозволило авторові виявити її сис-


110

темоутворюючі елементи та встановити періодизацію розвиткуісторичної науки в сегменті її професіоналізації та інституціоналіза-ції [7, 371, 374].

Час формування наукових шкіл і провідних історичних концепційу більш вужчих хронологічних рамках др. пол. ХІХ ст. – поч. ХХ ст.став предметом детального розгляду дослідників К.М. Колеснико-ва, Г.І. Мернікова та В.В. Ващенка [2; 4; 6].

Новим авторським підходом та більш широкими межами XVIII –поч. ХХ ст. вирізняються дослідження І.І. Колесник. Її оригінальністьполягає у застосуванні власного методологічного інструментаріюдо аналізу процесу розвитку української історіографії, що дало змо-гу автору скласти детальну періодизацію [3, 249–254].

На основі проведеного аналізу можна констатувати широкийнауковий інтерес сучасних українських істориків до аналізу та сис-тематизації вітчизняної історіографічної спадщини. Попри поодино-кі праці, присвячені окремим періодам розвитку українського істо-ріографічного процесу, основні наукові пошуки зосереджено в ме-жах періоду національного Відродження. Пояснити це можна пра-гненням порівняти паралельні процеси національного Відродженнясьогодення й XVIII – поч. ХХ ст. та вирішити завдання аналізу проце-су інституціоналізації української історичної науки, розкрити її по-дальшу роль для збереження національно-культурної спадщини тасамоідентифікації українського суспільства.

1. Бабенко В.М. Історіософські ідеї доби Київської Русі (на матеріалах книжноїкультури): Дис.. .канд. філос. наук: 09.00.03. – Донецьк, 2003. – 185 с.

2. Ващенко В.В. Фактори формування історичної концепції в українській історіо-графії кінця ХІХ – початку ХХ ст.: Дис... канд. іст. наук: 07.00.06. – Дніпропетровськ,1998. – 178 с.

3. Колесник І.І. Українська історіографія (XVIII – поч. ХХ ст.). – К.: Генеза, 2000. –256 с.

4. Колесников К.М. Українська історична наука та історіософія на рубежі ХІХ–ХХстоліть: Дис... канд. іст. наук: 07.00.06. – Дніпропетровськ, 1999. – 205 с.

5. Кравченко В.В. Нариси з української історіографії епохи національного Відрод-ження (др. пол. XVIII – сер. ХІХ ст.). – Х.: Основа, 1996. – 376 с.

6. Мерніков Г.І. Школи в українській історичній науці др. пол. ХІХ – поч. ХХ ст.:проблеми теорії та історіографії: Дис... канд. іст. наук: 07.00.06. – Дніпропетровськ,1997. – 215 с.

7. Стельмах С.П. Історична думка і методологія історії в Україні (ХІХ – поч. ХХ ст.):Дис... д-ра іст. наук: 07.00.06. – К., 2005. – 425 с.


111

ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ ВПЛИВУНОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

СТАТУСУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ НА РОЗБУДОВУУКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ В РОКИ

УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Мова – не лише засіб спілкування, але й найміцніший зв'язок на-роду з його історичним минулим, найголовніший виразник менталі-тету нації. Народ може змінити свою назву, місце проживання, алезалишиться народом, доки живе його мова. У зв'язку з цим дослід-ники все частіше звертаються до досвіду минулого. Використову-ючи нормативно-правові акти доби Української революції, булозроблено спробу простежити особливості впливу державотворчихпроцесів на закріплення статусу української мови та навпаки.

Актуальність теми пов'язана з тим, що чинне мовне законодавст-во недостатньо враховує реалії сьогодення, що призводить до полі-тичних спекуляцій. Для зменшення заполітизованості мовного пи-тання в Україні та створення ефективного його законодавчого регу-лювання, варто спиратися не лише на запозичення світового досві-ду й імплементацію європейського законодавства, а й на всебічнийісторико-правовий аналіз власного минулого.

У межах дослідження з'ясовано, що:3–4 березня 1917 р. був створений керівний орган українського

руху – Українську Центральну Раду. У «Статуті Тимчасового управ-ління на Україні» від 18 липня 1917 р. визнається, що закони Тимча-сового уряду проголошуються в Краєвому Урядовому Вісникові ук-раїнською мовою, «всі закони, адміністративні приписи і постанови,проголошені українською мовою, публікуються також і на мовахросійській, єврейській і польській».

7 березня 1918 р. було видано циркуляр Ради народних міністрівгубернським і повітовим комісарам про застосування українськоїмови, згідно з яким чинні постанови Тимчасового уряду переклада-


112

Г.В. Гайдоба*

*Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет

лися українською мовою. Всі написи та вивіски також повинні здійс-нюватися українською мовою.

Педагогічний з'їзд ухвалив постанову щодо запровадження ук-раїнської мови викладання у більшості українських шкіл, разом ізтим забезпечувалася можливість отримання освіти мовами націо-нальних меншин.

20 листопада (н. ст.) 1917 р. III Універсалом проголошувалося «...право й можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма уста-новами».

У березні 1918 р. був виданий Закон УЦР «Про запровадженняукраїнської мови у банківській і торговій сфері», згідно з яким, «вся-кого роду написи, вивіски, тощо на торгово-промислових, банківсь-ких та інших закладах і конторах, повинні писатися державною укра-їнською мовою, при користуванні іншими мовами написи українсь-кою мовою мають бути на основній частині напису, на чільному міс-ці. Ця постанова має силу і до всякого роду виробів, виготовленихна території Республіки, які мають етикетки, написи».

Впроваджуючи українізацію в армії, у вересні 1917 р. Українськийгенеральний військовий комітет взяв дозвіл на відкриття в Києвідвох українських піших шкіл підпрапорщиків та українських відділівпри інженерній та артилерійській військових школах.

Та подальшим успіхам Центральної Ради в українізації суспільст-ва завадили старі антиукраїнські сили в особі чорносотенців, що од-разу активізували свою діяльність, звинувачуючи українців у намірі«вигнати російських дітей зі школи» та «українізувати росіян», поси-лаючи до Петрограда один за одним протести проти «примусовоїукраїнізації Малоросії».

Таким чином, Центральною Радою був прийнятий ряд норматив-но-правових актів, що забезпечували функціонування українськоїмови у сфері законодавчої діяльності, освіти, фінансів, торгівлі,повсякденному житті. Вперше вжито термін «державна українськамова». При цьому забезпечувався вільний розвиток мов національ-них меншин.

29 квітня 1918 р. з'їзд хліборобів-землевласників обрав гетьма-ном П. Скоропадського. В Українській державі П. Скоропадськогоофіційно не визначено статус української мови як державної, алефактично визнано її як урядову. Так, за указом гетьмана, міністрів,які не володіли українською мовою, під страхом звільнення було зо-бов'язано до вивчення української мови.


113

Школи та вищі навчальні заклади активно українізувалися, бувухвалений закон про обов'язкове вивчення української мови, історіїта географії України.

Гетьманський уряд, не вступаючи в конфлікти зі зросійщенимнаселенням, досяг значних успіхів у сфері українізації суспільногожиття, що закріплювалось переважно локальними нормативно-правовими актами.

У період збройної боротьби з Гетьманатом П. Скоропадського тапевний час після її закінчення Директорія УНР стає революційниморганом з диктаторськими правами. В проекті «Основного держав-ного закону УНР» зазначалося: «Державною мовою УкраїнськоїДержави є мова українська» (артикул 8). Артикул 68 містить таке по-ложення: «Внутрішньою і зовнішньою урядовою мовою і мовою на-рад Державного Сойму є виключно українська мова».

Таким чином, у проекті конституції вжито два поняття – державнамова і урядова мова. Це положення свідчить про недостатній рівеньправового визначення статусу української мови.

Директорія фактично заборонила вживання російської мови, щосуперечило засадам національної політики, яка декларувалася по-передньою владою. Утиск прав російськомовного населення щодовживання рідної мови, запровадження цензури не сприяли покра-щенню соціальної ситуації в країні.

Таким чином, проголошуючи курс на розбудову української дер-жавності, Центральна Рада, Українська держава та Директорія упровідних нормативно-правових актах здійснили спробу закріпитистатус української мови і поряд із тим сприяли її розвиткові за раху-нок підтримки культурно-освітницької діяльності. Так, УЦР вводитьтермін «державна українська мова», Директорія запропонувала по-няття «державна» та «урядова» мови.

Отже, кожна спроба самоідентифікації українського народу че-рез розбудову власної держави супроводжувалася рядом норма-тивно-правових актів, спрямованих на закріплення статусу україн-ської мови. Це свідчить про безпосередній зв'язок між мовою таусвідомленням населення себе окремою нацією.


114

РОЛЬ ІСТОРИЧНИХ ДЖЕРЕЛ У СПРАВІДУХОВНОГОВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ

Цьогоріч минає 17 років з часу проголошення незалежності Ук-раїни, та досі у її громадян не сформовано стійких патріотичних по-чуттів. Ці почуття то посилюються, то згасають залежно від загост-рення внутрішньополітичної ситуації або появи зовнішньої загрози.Для українців ставлення до власної Батьківщини не переросло вусвідомлену внутрішню необхідність.

Однією з причин цього є нездатність подолання проблеми розір-ваності поколінь, що виникла у часи революційних і військових подійпершої половини ХХ століття. Соціальні потрясіння того часу уне-можливили еволюційну тяглість духовних традицій українського на-роду. Багато українців не змогли зберегти пам'яті про своїх предківабо ж їх до цього змусила тоталітарна влада.

Відновити свою духовну пам'ять можна за допомогою зверненнядо історичних джерел. В архівних і бібліотечних фондах України збе-рігаються величезні масиви документів, у яких відображено всі ас-пекти суспільного життя українського народу. Кінець ХІХ – першаполовина ХХ ст. був періодом постійного впровадження нових тех-нічних засобів, що дозволило фіксувати події на різноманітних но-сіях: паперових, аудіо-, фото-, відеоматеріалах. В той час активностали проводитися статистичні дослідження. Стрімке зростаннябюрократичного апарату призвело до відкладення значного комп-лексу документів, різноманітних за формою та змістом.

Відтак тепер кожна людина зможе знайти широку за обсягом ін-формацію про своїх предків. Зокрема, в документах, що утворилисяв результаті діяльності релігійних установ – метричних і сповідаль-них книгах – можна знайти відомості про те, коли і де народилисяваші родичі, хто були їх батьками та хрещеними, повний склад сім`ї.Функціонування місцевих органів влади забезпечило формуваннякомплексу документів господарського характеру. Так, земські уп-рави вели окладні книги, в яких реєстрували всіх власників землі,


115

Т.В. Привалко*

*старший викладач кафедри суспільних наук Національної академії управління

кількість і площу земельних ділянок; у книгах міських управ фіксува-лися власники будинків, фабрик, заводів, дрібних лавок із зазна-ченням їх матеріальної цінності. В архівних фондах освітніх закладів,директорів народних училищ і попечителів навчальних округів збе-рігаються списки учнів, студентів, дані про їх успіхи в навчанні та по-ведінці. У задовільному стані до сучасників дійшли документи ме-дичних, військових, податкових, судових та інших установ.

Всі ці матеріали сьогодні розпорошені по архівних та бібліотеч-них фондах великої кількості українських міст і містечок. Розібрати-ся у такій масштабній за обсягом інформації дуже складно: це по-требує багато часу, коштів і зусиль. З'ясувати наявність потрібнихдокументів у тому чи іншому архіві, бібліотеці можна за допомогоюелектронних каталогів, які поступово створюються цими закладами[1]. Але не кожен в змозі поїхати до потрібного закладу, адже біль-шість сучасних українських сімей мешкає не за місцем проживаннясвоїх предків.

Є кілька способів зробити архівні матеріали доступними для ши-рокої громадськості. Так, можна використати на досвід країн, якіздійснили значні кроки у справі популяризації історичної інформа-ції. Зокрема, в США, країнах Західної Європи виділяються коштидля переведення історичних документів в оцифрований вигляд, та-ким чином, створюються повнотекстові бази даних. В Україні такийпроцес лише починається і просувається повільними темпами. Че-кати, доки держава спроможеться на потужне фінансування неможна, адже життя людини не вічне і нас покидають саме ті люди, зяких почався розрив поколінь.

Щоб марно не сподіватися на державну владу, братися за вирі-шення проблеми потрібно самим громадянам, передовсім науков-цям та освітянам. Способом її вирішення може стати створенняелектронної бази даних, запрограмованої на функціонування у ре-жимі web-сайту. Науковці, викладачі, зацікавлені студенти, істори-ки-аматори могли б заносити до неї наявні у них відомості. А такихвідомостей, зокрема у наукової спільноти, накопичилося багато,адже кожен, хто працював у бібліотеці чи архіві, копіював чи іншимспособом фіксував віднайдену ним інформацію.

За умови залучення до створення бази широкого загалу можливосформувати об'ємну інформаційну систему, в якій за допомогоюпростого доступу до Інтернету можна буде не лише відшукати відо-мості про своїх родичів, а й вибудувати родовідне дерево. Таким чи-


116

ном, на громадських засадах можна здійснити дуже потрібну і на-гальну справу. Виділення коштів буде потрібне лише для створенняпрограмного забезпечення та оплати роботи адміністративної груписайту [2]. Якщо ж на певне фінансування спроможеться держава абознайдуться меценати, то можна буде запровадити штатні посади вустановах, де зберігаються історичні документи. Обов'язком цих по-садових осіб стало б перенесення історичної інформації до електрон-ної бази даних. Як наслідок, повнота цієї бази досягне високого рівняі кожен громадянин віднайде потрібні для нього відомості.

Значення такої бази буде надзвичайним. Кожен українець відчуєпричетність до історії своєї Батьківщини, зможе у власній свідомостівибудувати духовну тяглість між поколіннями, відновити пам'ятьпро близьких йому людей і з'єднати ланки народної духовної тради-ції. Лише тоді відбудеться повноцінне відродження духовності укра-їнської нації.

1. Державний комітет архіву України // www.archives.gov.ua.2. Привалко Т.В. Проект електронної бази даних про дворян Лівобережної України

// Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. Збірка наукових праць/ Відп. ред. О.А. Удод. – К.: НАН України, Інститут історії України, 2007. – С. 154–168.

КУЛЬТУРА МОВИ – КУЛЬТУРА СВІДОМОСТІ

Мова є невід'ємною властивістю розбудови будь-якої спільноти.Функціонуючи у сферах освіти, науки, культури, державних інститу-цій, вона згуртовує націю, з'єднує покоління між собою, як визна-чальна форма національної культури забезпечує розвій і поступ на-роду в загальносвітовому житті. Науковці довели: що вищий рівеньнаціонального мовлення як першоознаки інтелектуальної духовноїатмосфери, то вищий рівень свідомості людей, а отже, і їх прагнен-ня до державності своєї нації.

Українська мова – це генетичний код нашої національної культу-ри, основа, що забезпечує її самобутність, збереження та вічність,


117

З.С. Сікорська*

*к.філол.н., професор, завідуюча кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Луганського дер-жавного інституту культури і мистецтв

засіб національної самоідентифікації. Видатний український ученийІ. Огієнко зазначав, що «мова – це найясніший вираз нашої психіки,це найперша сторожа нашого психічного Я». Рідна мова найефек-тивніше формує національну свідомість і самосвідомість, а черезних і своєрідне світобачення. Втрачаючи свою мову, людина стаєнеповноцінною, вона, порівняно з носієм рідної мови, по-іншомуосмислює власні дії, власний душевний стан, по-іншому сприймаєсвіт, урешті-решт денаціоналізується.

За влучним висловом О. Гончара, мова – це доля народу, і воназалежить від того, як ревно ми всі плекатимемо її. 350-річна політи-ка русифікації, що, на жаль, триває й досі, та відсутність і сьогодніпрограми мовно-культурної політики послабили позиції українськоїмови. Особливо занепокоює мова наукових і навчальних видань дляучнів, студентів, магістрантів, аспірантів, викладачів і всіх, хто ціка-виться механізмами функціонування сучасної мови. Набути фахо-вих знань не можна без якісної літератури. Від ступеня володіннянормами літературної мови залежить наскільки грамотно й точноавтор виражає думку, впливає на читача, формує й розвиває куль-туру свідомості. Духовне становлення особистості найтісніше по-в'язане з розвитком її мовних здібностей. Саме через мову ми піз-наємо й відображаємо навколишній світ.

Лінгвісти звертають увагу на низький рівень культури мови де-яких новітніх гуманітарних видань. Так, за свідченням харківськогодослідника А. Сагаровського, автори протягли у світ недолугі ви-твори, скориставшись із безконтрольності, уседозволеності, ко-н'юнктурно експлуатуючи хвилю так званої «українізації». Спожи-вацтво поширюється, кількість недолугої продукції місцевого ви-робництва зростає. Подаємо приклади мовного безкультур'я лишез однієї статті про мистецтво, надрукованої в науковому збірнику(2008 р.): оновлення сьогоденного суспільства на засідках загаль-нолюдських цінностей; він винний володіти глибокими знаннями;позначка дослідження – визначити шляхи й методи; в самомускладному танці; створили високомистецькі хореографічні добут-ки, созвучні напрямку й стилю свого часу; балетних труп миру; ду-ховний мир людини; жадає від танцівника не тільки відмінної техніч-ної виучки, але й більше зробленого акторського майстерства;творческой індивідуальності; а не по примусі; виразити всілякі похарактері сценічні дії; в цілую хореографічну композицію; навпроти,він перебуває з ними в самому тісному зв'язку; і було б неправиль-


118

но затверджувати, що сучасний класичний балет тільки тому прид-бав справжній психологізм; мистецтво по своїй природі; самих різ-номанітних життєвих тем; самі складні акторські завдання тощо. Нажаль, це не властивість одного автора чи кількох авторів, а систем-не явище, що набуває масштабів епідемії. Володіти двома чи ба-гатьма мовами похвально, але не змішувати їх, не ставати двомов-ним мутантом – обов'язок кожної освіченої людини.

Незаперечна істина: перегородити дорогу занесеному інтерна-ціональними вітрами чортополохові, який забур'янює чисте науковеполе, – професійний обов'язок мовознавців. Беззастережною є на-гальна потреба повернутися до твердого правила: те, що недолуге,не має права появлятися друком. Адже позбавлена природних до-вершених форм, спотворена мова примітивізує мислення людини,нівелює особистість, національно-мовну свідомість і в такий спосібгальмує розвиток нації.

Основним чинником, що визначає духовний потенціал людини(зрештою, і поступальний розвиток етносу), є передусім ступінь во-лодіння лексичними багатствами рідної мови. Сучасні наукові публі-кації переобтяжено невиправданими запозиченнями, за якими при-ховується безліч беззмістовних фраз, які не мають доказової бази.Ілюстрацією можуть бути уривки з невеликої статті (2 с.) з красно-мовним заголовком «Проблема об'єктивізації та моделювання мен-тальних репрезентацій у мові» (з восьми слів п'ять чужомовних:проблема об'єктивізації… моделювання ментальних репрезента-цій; три – питомі: та, у, мові; серед них два службові): ... мова – цекогнітивна діяльність, основу якої складають репрезентації людинияк когнітивної системи. Аналіз ментальних репрезентацій здійсню-ється шляхом побудови моделей, що мають феноменологічнийзв'язок із когнітивною діяльністю індивіда завдяки їх трансляції нарефлексивний рівень.

Д. Дроздовський слушно зауважує: «У науковий текст апріорнозакладено ідею переконати читача в тому, що пропонований ва-ріант є цікавим і важливим. Науковий текст – це результат логізова-ного вербального пошуку, що має лягти в основу зміни культурноїпарадигми, адже постає як найновіше досягнення сучасної науки».Чи наведені нижче тексти можуть переконати?

Відповідаючи на питання «Що нам робити із запозиченнями?», мо-вознавці рекомендують не забувати, що чужі слова – важливий, алене єдиний засіб позначати нові речі. Для задоволення потреб літера-


119

турної мови внутрішні джерела, зокрема творення нових слів, пере-осмислення вже наявної лексики (розвиток багатозначності), утво-рення словосполучень, видаються природнішими, ніж запозичення.

Якби автор зазначеної вище статті порушив питання пізнання (тадослідження) світоглядного представництва в мові, а не «проблемуоб'єктивізації…», то й усі, кому її адресовано («для викладачів, аспі-рантів та пошукувачів, студентів старших курсів, а також тих, хтоцікавиться проблемами суспільства та культури»), зрозуміли бзміст цієї розвідки.

Небайдужі, національно свідомі діячі культури, науки наголошу-ють: відродити, примножити й піднести на належну висоту багато-страждальну й прекрасну українську мову – найперший обов'язокукраїнської інтелігенції. Виховувати культуру мови – це розвиватичуття мови у процесі пізнання найкращих художньо-естетичнихзразків мови, застосовувати мовно-культурні традиції народу. Вширокому ж розумінні культура мови передбачає високий рівеньнаціонально-мовної свідомості індивідів, їх дбайливе ставлення дорідного слова, усвідомлення його значення для розвитку інтелекту-альної та емоційної культури нації [1, 264].

1. Українська мова: Енциклопедія. – К., 2000.

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА ЕВОЛЮЦІЯУКРАЇНСЬКОЇ ЛЮДИНИ КРІЗЬ ПРИЗМУ КОНЦЕПЦІЇ

ІЄРАРХІЇ СУТНІСНИХ СИЛ (НА МАТЕРІАЛІ ПОЕМИ«КУМІАДА» ПАВЛА ГЛАЗОВОГО)

Замислюючись над тим, чому українська інтелігенція й досі не-спроможна активно впливати на розбудову своєї держави, необхід-но постійно звертатися до совісті нації – письменників. Одним із та-


120

Р.В. Міняйло*, В.О. Сабадуха**

*к.філол.н., доцент кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Луганського державного інсти-туту культури і мистецтв

**старший викладач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Луганського державного інсти-туту культури і мистецтв

ких українських письменників є Павло Глазовий, творчість якогостала своєрідним заповітом нащадкам.

Мета розвідки полягає в тому, щоб простежити соціально-пси-хологічну еволюцію головного персонажа поеми «Куміада» [1] че-рез аналіз його мовних засобів.

Затяжна соціально-політична криза в Україні змушує шукати но-ву систему понять для осмислення ситуації, що склалася згідно зконцепцією чотирьох рівнів розвитку сутнісних сил людини, усі лю-ди об'єктивно різняться між собою своїми здібностями, соціальни-ми якостями. До першого рівня належать індивіди, які спонукаютьсястимулом. Їхні життєві цілі майже не виходять за межі власного тіла.Це залежні особи – «раби» нерозвинутих власних потреб і зовнішніхобставин. До другого належать індивіди, які керуються у своїйдіяльності мотивом вигоди та посиленим потягом до влади. Цей ін-дивід у різних дослідників отримав назви біс (Ф. Достоєвський),Хам (В. Липинський, Д. Мережковський), антихрист (В. Соловйов),Сатана (М. Руденко), людина маси (Х. Ортега-і-Гассет), тобто при-стосуванець до соціально-політичних умов, або людина посеред-нього рівня розвитку здібностей. До третього рівня належать індиві-ди, яких спонукає до діяльності інтерес нації. Індивідів цього рівняможна назвати особистостями в повному розумінні цього слова. Дочетвертого рівня належать індивіди, яких спонукає ідеал добра такраси – генії. Докладніше цю концепцію викладено у статті «Україн-ська мова у контексті новітньої національної ідеї» [2].

У перших розділах «Куміади» активність кума з соціального по-гляду «безвекторна». У мові кума переважають слова, які фіксуютьбезпосередні потреби людини. То він бажає професійно грати уфутбол, то куховарити, то «моржувати» («Загартуюся на холоді якслід / Буду жити та брикати до ста літ» [1, 88]), то стати професій-ним мисливцем («От би вовка тарарахнути хоч раз!» [1, 89]), то па-січником («Давай бджіл заведемо» [1, 90]). Це обмежений набіржиттєвих можливостей «свідомої» радянської людини, «совка».

Приблизно з 7-го розділу поеми стає відчутним потяг кума до«цивілізованого» життя радянської номенклатури з її стандартниминасолодами: «прогулюватися» бульваром з маленьким собачкою наповідку, обов'язково у «найшикарнішому костюмі» [1, 93], їздити накурорти («повноцінно живемо» [1, 95]), на пікніки власною машиною(«Зараз візьмем пива, хліба й ковбаси / Та й поїдем на природу у лі-си...» [1, 98]) тощо.


121

Відомо, що горбачовська перебудова розширила можливостісамореалізації. Десь із 12-го розділу поеми починається своєрідне«переродження» кума. Його «у політику високу потягло» [1, 101].Звідтоді в ідіостилі героя з'являються вислови на зразок: «укріпила-ся мечта / В ізбирательний включиться марафон / Щоб пограти вперший-другий мікрофон» [1, 102]. Його вустами П. Глазовий за-свідчує готовність і прагнення української інтелігенції до активноїгромадянської діяльності. Кум (розумій – щирий український інте-лігент) програв змагання з партноменклатурою, яка пройшла жорс-току школу конкурентної боротьби за посади та матеріальні блага.Він не зміг подолати соціальний, правовий, психологічний, інтелек-туальний опір людини посереднього рівня розвитку сутнісних сил.

Перебудова закінчилася розпадом СРСР, почалися часи первіс-ного накопичення капіталу. У 17-му розділі герой вирішує зайнятисябізнесом: «Чесний бізнес – то велика благодать / Бідним людям бу-ду ділом помагать» [1, 112], «Якщо спонсори потрібні десь комусь /Хай звертаються, останнім поділюсь» [1, 113], але програє? і в ційдіяльності, бо не зміг подолати архетипні риси української людини:віру в справедливість, порядність, солідаризм. Причина – він керу-вався не власним зиском, а загальним інтересом.

Після невдалої спроби стати «мером села», бо «друзяки само-гонку попили / І за нього голосів не віддали» [1, 116] (у цьому вба-чаємо глибокий смисл – нація втратила особистісне начало, у неївбили бажання бути суб'єктом власної діяльності й втокмачили в го-лову віру в доброго та справедливого начальника), починається ін-ша «місія» кума. Він змагається за духовну сферу, мислить ширши-ми категоріями, «імперативами» [1, 148]: «Нам, затурканим, потріб-ні вчителі / Що навчили б ВІЛЬНО жити на землі» [1, 151], «Лиш пое-зія безсмертна світова / Людям істини найвищі відкрива» [1, 154],«Це ж не люди, а дияволи, чорти / Милий Господи, помилуй і прос-ти!» [1, 160]. За словами «дияволи, чорти» автор, очевидно, бачитьпосередніх людей, які діяли за принципом вигоди, але при цьомувміло прикривалися інтересом народу України.

В останніх розділах «Куміади» кум відчайдушно бореться за душіукраїнців: ходить «по людях проповідником», повертає «в рідну віручесний люд» [1, 163]. На запитання свого друга, чому у світі людитак часто коять зло, він розкриває одну з найболючіших істин:«Скільки НАШИХ помагало Сатані! / Ось за це ми й розплатилисявповні» [1, 167]. Його діяльність скерована на відродження особис-


122

тісного начала в українській людині, яке цілеспрямовано знищувалипротягом кількох століть. П. Глазовий піднімається до філософсько-го осмислення трагедії української нації: з одного боку, відбувалосязнищення особистісного начала, а з іншого – пріоритет в українсь-кому суспільстві було перехоплено посередньою людиною.

Герой П. Глазового проходить три етапи соціально-психологіч-ної еволюції: від слухняної радянської людини (залежна людина),через життєві бажання посередньої людини – до особистості. Кумпочинає усвідомлювати, що український інтелігент дуже часто забу-вав про свої обов'язки перед нацією – бути її провідником, і перехо-див на позиції посередньої людини. Він розуміє, що розбудова ук-раїнської держави не може бути справою лише політиків, які частотільки прикриваються інтересом нації, а насправді керуються влас-ною вигодою.

1. Глазовий П. Сміхослов. – К.: Бібліотечка «Вечірнього Києва», 1997. – 304 с.2. Сабадуха В. Українська мова у контексті новітньої національної ідеї // Людино-

знавчі студії: Збірник наук. праць Дрогобицького державного педагогічного універ-ситету ім. І. Франка. – Вип. 12: Філософія. – Дрогобич: Вимір, 2005. – С. 24–33.

ПОЕМА ІВАНА ФРАНКА «МОЙСЕЙ» ЯК ЧИННИКНАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Наш час вимагає переосмислити творчий спадок Івана Франкаяк програму національної самоідентифікації, враховуючи світовікультурні тенденції, активне втягування України в глобалізований,споживацький, позатрадиційний простір.

Молоді українці, вибираючи між «бути усім» і «володіти усім», міжродинними традиціями і глобальним переселенням, між словом ісловесами, мають звертатися до творчості І.Я. Франка як до про-грами саморозвитку в усіх аспектах: суто людському, національно-му, соціальному, політичному, естетичному, моральному, профе-сійному і релігійному. Подолання хрестоматійної затертості, ідео-логічних кліше, літературознавчих штампів, «каменярства» в підхо-


123

А. Павловська*

*студентка Вінницького державного педагогічного університету імені М. Коцюбинського

дах до творчості І. Франка дасть можливість українському народу,особливо молоді, здобути пророчі дороговкази перевірені часом.

Детально проаналізувати поему Івана Франка «Мойсей» як зра-зок розвитку діалогічності християнських традицій, переосмислен-ня ролі і місця народу в світовій історії, особистості Лідера, відпо-відальності перед майбутнім. Усвідомити масштабність мисленняФранка, його здатність виміряти українські проблеми мірою біблій-ної методології.

Творчість І. Франка вивчається українськими вченими в різнихракурсах. Політичну діяльність розглядає Тамара Гундорова(«Франко і масонство»), ставлення Івана Франка до Бога – Володи-мир Погребенник («Франко і релігія»), Ярослав Мельник («Як апо-крифи не «з'їли» Івана Франка»), особиста життєва драма Франкадосліджена Романом Гораком («Тричі мені являлася любов», «Роз-віяні вітром»); не втрачають своєї актуальності культурологічні дос-лідження життєтворчості Івана Франка в контексті епохи Оксани За-бужко (трилогія про «Святу Трійцю: Франко, Шевченко, Українка»української літератури) та В.І. Мазепи («Культуроцентризм ІванаФранка»).

Народ, перш ніж стати консолідованою нацією, повинен пережи-ти феномен «приходу пророка», через якого зуміє почути Творця.Перлина Франкової творчості, поема «Мойсей» (1905) має закладе-ну у собі «стрижневу» ідею того, що народ приречений «потом і кро-в'ю» підготувати прихід свого провідника. Ця велична поема сталановим Заповітом уселюдству й українцям, спраглим виходу з га-небного рабства духу [4, 25]. Поет стверджує, що лише християнст-во може зберегти в собі неповторні культурні смисли народу, не да-ти їм стертися під час модернізації життя і остаточній його глобалі-зації: «Тихо скрізь, і скрізь замовкли уста, / Запечатано слово / Тіль-ки ти на дні серця мого / Промовляєш, Єгово» [5].

Бог є законом і вищою керівною силою, що веде свій діалог із об-раним народом через проповідника. У поемі «Мойсей» Франко пи-ше, яким має бути очікуваний пророк: «Оберімо собі короля / Посвоїй вольній волі. / Щоб і захист нам з нього, і честь, / і надія, й під-мога. / Щоб і пан наш він був, і слуга, / і мета, і дорога» (вимоги на-роду). «Щоб росли ви все краще, а я, / Буду гинуть на шляху» (внут-рішня альтруїстична свідомість істинного проповідника) [5].

Навіть отримавши гідного пророка, народ (як і сам пророк) незавжди знають як витворити з величезної етнічної маси народу на-


124

цію, суцільний культурний організм… Якщо народ зосереджуєтьсяна суто світських, матеріалістичних засадах розвитку (що ми може-мо спостерігати в добу постмодернізму) і не чує Бога (тобто тради-ції, законів), то він не зможе виховати із себе культурно суцільну ма-су. Якщо спроектувати це на наші державні проблеми, отримаємореальний шанс звільнитися з-під «чобота чергового колонізатора».Згідно з авторовими глибокодумними внесеннями, цінності духапримножуються рухом до окресленої високої мети. Саме він ро-бить людину людиною, а націю нацією, надає сенсу життю і смерті[4, 25].

Франків «Мойсей» вчить нас того, що Бог дає людині шанс бутиспівтворцем своєї долі в рамках віри (тобто в рамках життя за пра-вилами, заповітами, традиціями): «Горе вам, бо століття цілі / жити-мете в тій школі, / поки навчитеся плавно читать / книгу божої волі»[5].

Письменник, вихований національною і світовою традицією, вво-дить (навіть іноді підсвідомо) релігійні мотиви у свою творчість дляпостійного нагадування читачам про існування Бога-Закону [3, 54].Переступити цей закон – означає іти проти загального світового по-рядку: «Щоб ви знали, що з Богом на прю / Виступать неполадно»[5].

У знаковій поемі «Мойсей» Бог є Творцем космічного порядку іруху, а Мойсей – його обранець. В його образі Франко створюєактуальний для українського сьогодення зразок людини, яка почув-ши Бога, повинна донести його промисел до народу, який живе заіншими законами. Силою свого переконання і довіри до Бога Мой-сей переконує сприйняти Бога-Істину, виплекати законослухня-ність Божу. Відсутність у сучасному українському світі таких живихприкладів і зразків наслідування ще більше актуалізують Франковіобрази.

Ще й тепер в національній культурній самосвідомості українцівдомінуючими є романтичні міфи. Іван Франко розробив такі формикультурного аналізу та самоаналізу, які могли б стати продуктивни-ми для модерної національно-культурної практики в Украйні, однак,вони досі достатньо не популяризовані [2, 9]. В цьому аспекті аналізФранкового «Мойсея» є культовим, бо розкриває перед читачем(звичайним українцем) всю приховану сутність віри, самопожертвиі значення класичної християнської релігії у поетапному становленнілюдини, народу, націй.


125

1. Горак Р. Розвіяні вітром. – Львів, 1999.2. Гундорова Т. Іван Франко і масонство // Світогляд.– 2006.– №2. – С. 9–19. 3. Мельник Я. Як апокрифи не «з'їли» Івана Франка // Українська мова й літерату-

ра в середніх школах.– 2000.– №6. – С. 52–58.4. Погребенник В. Франко і релігія // Світогляд.– 2006.– №2. – С. 21–28.5. Франко І.Я. Мойсей. Перехресні стежки: Поема; Повість / А.Я. Бельдій (уклад.).

– К.: Наукова думка, 2001. – 384 с.

СЕРГІЙ ПАРАДЖАНОВ У СВІТЛІУКРАЇНСЬКОГО КІНЕМАТОГРАФУ

Кінематограф як складова модернізму моделює ірраціональнукартину світу. Тому до певної міри, образ XX ст. створено саме мис-тецтвом кінематографа. Те, що зняте і відображене на екрані, єреальним настільки, наскільки реальним є те, що бачить людина увісні («електрический сон наяву» О. Блока) Кінематограф не відобра-жає дійсність, він створює свою дійсність і як візуальне мистецтводовершено передає ілюзію як справжню реальність (спочатку кіне-матограф назвали ілюзіоном). Український кінематограф є яскра-вою складовою світового мистецтва.

Перша українська кінозйомка відбулася у вересні 1896 р. в Хар-кові, де фотограф Альфред Федецький зняв кілька хронікальних сю-жетів. А вже в грудні – майже рік-у-рік з першим публічним кіно-сеансом у Парижі – Альфред Федецький влаштував перший україн-ський кіносеанс у Харківському оперному театрі.

Піонери українського кінематографу початку ХХ ст. років відда-вали перевагу екранізації популярних українських вистав «НаталкаПолтавка» (за участю відомої актриси Марії Заньковецької), «Мос-каль-чарівник», «Наймичка». До того ж часу відноситься спробастворити фільми на українську історичну тематику, теж на театраль-ній основі («Богдан Хмельницький» за п'єсою Михайла Старицько-го). З дореволюційним кіно в Україні пов'язана творчість багатьохпопулярних акторів. Королевою екрану тих часів була Віра Холодна,яка народилася в Полтаві і багато знімалася в Одесі.


126

М. Ментю*


Серед визначних режисерів XX ст. особливе місце належить вір-менському й українському кінорежисеру, народному артисту УРСР,лауреату Державної премії України ім. Т.Шевченка, ПараджановуСергію Йосиповичу (вірм. Саркіс Ховсепі Праджанян).

Один із найвеличніших майстрів кіно ХХ ст. народився 9 січня1924 р. в Тбілісі. Параджанов навчався у Тбіліській консерваторії(вокальний факультет), хореографічному училищі при Оперномутеатрі, у Московській консерваторії в класі проф. Ніни Дорліак. У1945 р. юнак вступає на режисерський факультет Всесоюзногодержавного інституту кінематографу в Києві, де і навчається спо-чатку у Ігора Савченка, а потім у Олександра Довженка в Києві. Де-бют кінорежисера відбувся у 1954 році. Після переїзду до Києва вінстворив декілька документальних фільмів: «Думка» (1957 р.), «Ната-лія Ужвій» (1957 р.) та декілька розповідних фільмів: «Андрієш»(1954 р.), «Українська рапсодія» (1961 р.), «Квітка на камені»(1962 р.).

У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальномуфеномену «українського поетичного кіно». У 1964 р. С. Параджановстворює кінематографічний шедевр – «Тіні забутих предків», якийотримав безліч міжнародних нагород і презентував українськепоетичне кіно. Тоді ж були презентовані «Криниця для спраглих»Юрія Іллєнка (1965 р.); «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968 р.),«Вірність» Петра Тодоровського (1965 р.). В українському поетич-ному кіно візуалізується духовне самоокреслення українства, від-кривається цілісний світ національних цінностей, що долучаютьсядо світового міфологічного простору. У їхньому світі сили космосузавжди панують над силами хаосу: невмируще джерело їхнього мо-гуття автори віднаходять в дотичності буття народу до самої землі.

Пізніше С. Параджанов створює документальний фільм «ХакобНовнатанян» (1967 р.), а через рік режисер знімає фільм «Саят Нова»,який наповнений поезією рідної Вірменії. Картина була заборонена ілише після «удосконалення» вийшла під назвою «Колір граната».

У 1965–1968 рр. Параджанов разом з відомими діячами культуризвертався у вищі партійні та державні органи з вимогою пояснитипричини репресій і вимагав відкритих судових процесів. Неоднора-зово висловлювався за дотримання свободи слова у пресі. Зазнав-ши переслідувань і намагаючись уникнути арешту був змушенийвиїхати у Вірменію. 4 грудня 1973 р. Сергій Параджанов був за-арештований.


127

Велика група всесвітньовідомих художників і режисерів виступилана його захист (звернення підписали Ф. Трюффо, Ж.-Л. Годар, Ф. Фел-ліні, Л. Вісконті, Р. Росселіні, М. Антоніоні). Клопотання Луїса Арагоназмусило владу звільнити Параджанова 30 грудня 1977 р., але тількипісля чотирьох жахливих років, проведених у радянських таборах.

Після з ув'язнення звільнення Параджанов повернувся до Тбілісі,але режим продовжував відсторонювати його від кіно. Через ідео-логічну цензуру не вийшли фільми «Intermezzo» (за М. Коцюбинсь-ким), «Київські фрески», «Ікар», «Сповідь». Через довгих 15 роківпісля виходу «Саят Нова» маестро працює над фільмом «Легендапро Сурамську фортецю». У 1988 р. С. Параджанов завершує стріч-ку «Ашуг-Карібі», присвячену Андрію Тарковському.

Крім режисури, майстер пише сценарії до фільмів «Етюди проВрубеля», «Лебедине озеро. Зона», малює, майструє колажі, що те-пер часто виставляються у всьому світі. Восени 2007 р. кияни моглипобачити колажі С. Параджанова, які він створив під час перебуван-ня в ув'язненні. Виставка вразила яскравими кольорами та незвич-ними образами.

Не зважаючи на світове визнання, українське кіно сьогодні в не-залежній Україні потребує більшої підтримки держави. А суспільст-во має знати митців, які прославили цю землю на віки.

1. Гутник Л. Скарбниця знань історії українського кінематографа // Дивослово.–2005.– №9 – С. 66–70.

2. Федорук В. «Оскарів» вистачить й для нас: 12 вересня – День українського кіно// Правда.– 1998.– 11 вересня. – С. 2.

КАМ'ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ –МІСТО СЕМИ КУЛЬТУР

Панорама сучасної культури досить барвиста. Зовсім незначначастина світу є носіями архаїчної культури, лише одна третина насе-лення Землі досягла постінформаційного рівня цивілізаційного роз-витку. Внаслідок потужного розвитку комунікації та інформації су-


128

Я. Чайка*


часна культура має великий вплив на архаїчну і традиційну культуру.Культури різних народів стикаючись і перетинаючись, взаємодіютьміж собою, що забезпечує зближення людей та ідей, розширеннявзаєморозуміння і солідарності. Встановлення справжнього куль-турного плюралізму – єдиний шлях, що дозволяє протистояти зрос-таючій різноманітності, яка несе в собі експансію технічної цивіліза-ції. З іншого боку, особливості світосприйняття різних культурнихспільнот, неприйняття ними культурних цінностей інших народівможе призвести до загрози існування не тільки окремих спільнот, ай людства взагалі.

Цікавим прикладом багатовікового впливу культур різних наро-дів на формування певної субкультури є історичний шлях форму-вання культури Кам`янця-Подільського, невеликого міста в півден-но-західній частині України. Протягом століть стародавнім містомнад сивою річкою Смотричем, яке було фортечною твердинею іприкордонним муром, почергово володіли, завоювавши і полонив-ши його, Литовське князівство, королівська Польща, царська Росія.Історія краю визначила перетворення Кам`янець-Подільського нанеповторне місце, в якому переплелися культури різних народів, яків поєднанні утворили унікальну культуру.

Місто над Смотричем вражає архітектурними пам`ятками, збері-гає багато таємниць, розкриття яких допоможе збагатити не лишенаціональну культуру. Старе місто в Кам`янці-Подільському з ка-ньйоном річки Смотрич запропоновано внести у Список світовоїкультурної спадщини як унікальний ландшафтно-архітектурнийкомплекс, спільний витвір людини і природи. Наукові матеріали длявключення Старого міста були зареєстровані Центром світовоїспадщини у Парижі у липні 1997 р. (№ С-864).

Культура Кам`янця-Подільського формувалася народами, якіпроживали тут. В середині XIV ст. Поділля стало частиною Великогокнязівства Литовського. Литовська влада була м`якшою, толерант-нішою, ніж татарська. Недарма відомий історик О. Субтельний на-звав процес збирання українських земель Литвою «проникненням,включенням, приєднанням». Литовці перейняли руське право,руську мову, яка більше ніж 200 років була державною мовою Лит-ви. Великий князь Ольгерд подарував цей багатий край князям Ко-ріатовичам. У 1374 р. місту було надано магдебурзьке право. Самев цей час в Кам`янці сформувалося кілька ремісничих кварталів іторговельних площ, виділилися окремі його частини. Склалося три


129

національні общини зі своїми адміністративними осередками: русь-ка (українська), литовсько-польська і вірменська. Руська общинаселилася на північній частині Старого міста, литовсько-польська – уцентрі, вірменська – на півдні.

Вірмени оселилися на Поділлі у XI ст., а у XIII ст. приток вірменсь-ких біженців посилився через нашестя монголів і падіння вірменсь-кого Киликійського царства, зустрівши справжню українську гос-тинність. Вірменська община дотримувалась національних звичаїв,мала свою Ратушу, де проходили засідання вірменського магістра-ту, а у вірменському Храмі, збудованому в 1394 р. зберігалися вір-менські служебники, печатка, міські хоругви, привілеї і королівськіграмоти. Чудовою пам`яткою тих часів є Миколаївська церква, роз-ташована у колишніх вірменських кварталах. Її збудували в 1398 р.вірменські поселенці під керівництвом Сінана Котлу бея. Церквазбереглася до наших часів.

З 1463 р. Кам`янець-Подільський стає адміністративним цент-ром Подільського воєводства Польського королівства. Польськийперіод, поза сумнівом, залишив найбільший слід в історії міста, во-но уперто окатоличувалось і заселялося вихідцями з Польщі. Архі-тектура Старого міста, що збереглася до сьогодні, позначена впли-вом польської католицької культури. Це Кафедральний (Петропав-лівський) костьол, будівництво якого розпочалося у XV ст. ПротягомXVI–XIX ст. костьол розширювався і перебудовувався. Домінікансь-кий і Францисканський костьоли, збудовані монахами цих ордерів,які активно діяли в місті. У 1569 р. закінчилось будівництво Петро-павловської православної церкви, у 1589 р. при Троїцькій право-славній церкві українське братство відкрило школу, одну з перших вУкраїні. Перша католицька школа була відкрита єзуїтами лише у1611 р. З Кам`янцем пов'язані долі таких відомих українців, як Гера-сим Смотрицький, Ісайа Кам'янчанин, Дем`ян Наливайко, СеверинНаливайко, Мелетій Смотрицький.

Третє місце за чисельністю на Поділлі посідали євреї. Вже до кін-ця XV ст. вони стали повноправними мешканцями Кам`янця. Нама-гаючись вижити в період панування польського католицизму, євреїпоступалися культурними традиціями, особливо на роботі, зберіга-ючи їх лише в родинах і в церкві.

Роки турецького панування (1672–1699 рр.) залишилися в пам'я-ті і в ландшафті Кам`янця. У південній частині Старого міста до на-ших днів збереглися рештки будівель і садиб турецького намісника


130

Галіль-паші, в північній – турецькі бастіони і мінарет біля Кафед-рального собору. Після повернення Кам`янця до Польщі у 1699 р. заКарловицькою угодою мінарет залишили як прекрасну архітектурнупам`ятку, доповнивши скульптурою мадонни, під ногами якої ле-жить півмісяць.

За довгі роки свого існування Кам`янець-Подільський зазнаввпливу культур різних народів і став унікальним зразком культурно-го різноманіття. За кількістю архітектурних пам`яток Кам`янець-По-дільський займає третє місце в Україні ( після Києва і Львова), а закількістю пам`ятників на одиницю площі – перше в Європі. Збере-ження культурної спадщини міста – це не тільки реставрація і збе-реження його архітектурних пам`яток, але й вшанування історично-го внеску всіх народів у створення його неповторної культури, част-ка душі кожного з народів залишилася на його вулицях в його архі-тектурних пам`ятках, у неповторності міста.

1. Блажевич Ю. З історії становлення релігійних громад національних меншин По-ділля // Релігія і церква в Подільському регіоні: історія та сучасність. – Хмельницький,2002. – С. 43–46.

2. Петров М.Б. Польський ринок Кам`янця-Подільського XV–XVIII ст. в історико-топографічній структурі міста // Наукові праці Кам`янець-Подільського держ. педаг.університету: Істор. науки. – Кам`янець-Подільський, 2001.

3. Пламеницька Є., Пламеницька О. Кам`янець-Подільський – місто на периферіїРимської імперії. – К., 2001.

УКРАЇНСЬКА НАУКОВА ІСТОРИЧНА ЕЛІТА:ПРОБЛЕМИ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ

У КОНТЕКСТІ КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНОГОВІДРОДЖЕННЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.

Менталітет інтелектуальної еліти в українських землях, що вхо-дили до складу Російської та Австро-Угорської імперій, у ХІХ – напочатку ХХ ст. багато в чому залежав від ціннісних орієнтирів, фор-мування яких зумовлювалось складними соціокультурними проце-


131

Л.І. Буряк*

*к. іст. н., доцент, Національна академія управління

сами. Специфіка соціокультурної ситуації залишила відбиток наісторіографічному процесі, що зумовлює його розгляд крізь призмуспівіснування, конфронтації та еволюції різних ментальностей. Зогляду на особливість історичних подій в Україні, сучасні дослідникивиокремлюють, як мінімум, два домінуючих типи національноїсвідомості української еліти, в тому числі представників науковихісторичних кіл, один з яких базувався на «ієрархії численнихлояльностей», а інший сповідував «принцип взаємовиключнихсвідомостей» [6; 9; 12]. Серед українських істориків були особи, якіідентифікували себе виключно з одним типом культури, не залежновід її національного наповнення. Значну групу складали ті, щодемонстрували лояльність по відношенню до різних національнихкультур. Водночас українська історіографія доби національного від-родження відмічена таким феноменом, як еволюція свідомостіокремих знакових постатей.

Українська історіографія, відповідаючи на соціальні та націо-нально-культурні трансформації суспільства, звернулась до тема-тики релігійного виміру у історико-фемінологічних студіях. У цей чассформувалось коло питань, які виглядали найбільш актуальними,визначились тенденції щодо їхньої інтерпретації відповідно до ро-мантичного та позитивістського напрямів в історіографії. Історикиромантики створювали жіночий образ, що відповідав їхнім уявлен-ням про християнські моральні цінності. Представники позитивізму,оперуючи історичними фактами, намагались реконструювати його,а також відтворити впливи християнства на сімейні стосунки, інсти-туції шлюбу та розлучення, розкрити витоки стереотипних уявленьпро жінку, пов'язуючи їх з візантійською традицією. У контексті на-ціонального відродження актуальним виявилось звернення істори-ків до проблеми релігійної жіночої ідентифікації, інтерпретація якої єяскравим проявом типової ментальності дослідників. Історіографіч-ний аналіз наукової спадщини переконливо свідчить, що історики,О. Левицький зокрема, розглядали релігію як один з провідних іден-тифікаційних чинників, використовуючи його для розкриття куль-турно-релігійних конверсій українського суспільства. Поява порт-рету княгині Раїни Могиляки у часопису «Киевская старина» і комен-тар О. Левицького, підтверджували утилітарний підхід до історії.Портрет друкувався переважно для того, аби пропагуючи шляхетнівчинки поодиноких її представників, які залишились послідовними усвоєму служінню православній вірі, загострити на сторінках часо-


132

пису проблеми релігійної трансформації української аристократії[13, 11].

Інтерпретація образу княгині відбувалась у межах домінуючої уісторіографічній традиції оцінки релігійної ситуації у ранньомодер-ній Україні, в основі якої лежало уявлення про «повальне віровід-ступництво православної знаті вже на зламі ХVІ–ХVІІ ст.» [13, 14] тагостре релігійне протистояння. Особливо наголошувалось на тому,що князівські і шляхетські роди масово зрікались православної віриі переходили в католицизм та у протестантизм протягом ХVІ–ХVІІ ст.Акценти розставлялись таким чином, аби не виникало сумніву зприводу руйнівних наслідків для України цих процесів, які неодміннопіддавались нищівній критиці і засуджувались як зрада. Натомістьпротиставлялась життєва позиція Раїни Могилянки, що не підда-лась поширеним у її середовищі тенденціям, залишилась відданою«батьківській вірі» і заснувала декілька православних монастирів.На портреті вона була зображена з молитвословом, чим підкреслю-валась її послідовна прихильність до православної віри. «Молитво-слов славянорусский» відігравав роль важливого символічного до-датка на портретному зображенні і мав уособлювати православнуідентичність княгині, демонструвати її духовну непохитність та ці-лісність. Отже, і художник, і історик всіляко намагались загостритиувагу та наголосити на тому, що такими жінками, як Раїна Могилян-ка слід було пишатися українцям та прагнути до наслідування їхньо-го життєвого шляху.

Водночас в українській історіографії проявилися більш стриманіта лояльні погляди щодо релігійних процесів у ранньомодерній Ук-раїні. В іншій своїй праці О. Левицький лояльно висловлювався наадресу жінок – соцініанок, не вважаючи аморальним зміну віроспо-відання. Підкреслюючи широку популярність протестантських ідейв українській привілейованій верстві, О. Левицький називав «сум-лінними соцініанками» представниць українських родин Чаплич-Шпановських, Сенют, Немиричей, Войнаровських, попри те, що во-ни «перепробували всіх протестантських сект и нерідко знову по-вертались до батьківської віри» [8, 329]. Дотримуючись ліберальнихпоглядів, О.Левицький не засуджував таку поведінку, а навпаки,відзначав розум та освіченість Ганни Корецької, з повагою ставивсядо неї, наголошуючи на її палкій прихильності до протестантизму.Більш того, він вважав, що якби не боротьба з унією, багато україн-ських жінок не змогли би проявити себе і залишити свій відбиток в


133

історії наполегливою відданістю православ'ю. Дуалістичність пози-ції української історіографії, одна з яких ґрунтувалась на національ-но-патріотичних почуттях, і не була позбавлена упередженості таемоційності, а інша більш тяжіла до наукової об'єктивності, зумов-лювалась різними факторами, а саме спрямованістю матеріалу,власними емоціями автора, характером видання.

Виступаючи послідовним апологетом православної віри, пред-ставник галицьких інтелектуалів другої половини ХІХ ст., професорЛьвівського університету, етнограф Я. Головацький висловлювавнегативне ставлення до західної культури і західного християнства,яке, на його думку, розбестило народ, привело до падіння суспіль-ної моралі і обернулось падінням моралі жінок і чоловіків. З оглядуна те, що Я.Головацький еволюціонував у своїх поглядах у напрямумосквофільства, це не було несподіваним. Для обґрунтування своєїпозиції Я.Головацький використав факти з історичних джерел, здо-бутих Віленською археографічною комісією, яку він очолював з1867 по 1888 рр. Висновок щодо впливів протестантизму на україн-ську культуру, зроблений наприкінці 80-х років, лунав як власнежиттєве кредо історика: «Древние русские дворяне западного краяотличались набожностью и приношениями церквам и монастырям.Таковыми они жили тихо и мирно по преданию отцов, пока остава-лись верны православию и обычаям русским и пока не соблазни-лись западной культурой, внушенной поляками, которая внесла спротестантским безверием и фанатическим католицизмом раздор,вражду, ненависть и все низкие страсти, от которых не просвещал-ся, а грубел и дичал народ» [1, 19]. Хоча у галицькому суспільстві вцілому панівними були традиційні патріархальні погляди на жінку таїї призначення, проте серед представників інтелектуальної еліти по-дібного роду апологетика східного християнства була скоріше ви-нятком, ніж закономірністю у другій половині ХІХ ст. Тим не меншвона зазначила світоглядні позиції певної частини західноукраїнсь-кого суспільства, її культурно-політичні орієнтації

М. Драгоманов – історик позитивіст, який, як відмічає С. Єфре-мов, «стоячи принципово на космополітичному ґрунті», не переста-вав бути націоналістом [5, 465], не пов'язував жіночу релігійність знаціональним самовизначенням. Історико-фемінологічна палітра унауковій спадщині М. Драгоманова, що формувалась на ґрунті ук-раїнських фольклорних джерел та міфологічних сюжетів світової іс-торії, актуалізувала у історіографічному просторі проблеми жіночої


134

ідентифікації з урахуванням релігійної складової. Слід відмітити, щоговорячи про національне, М. Драгоманов не розглядав релігію якйого неодмінну ознаку [2], хоча не заперечував існування націо-нальних релігій.

Крізь призму співвідношення національного та загальнолюдсь-кого поставала тема жіночої релігійної самоідентифікації у працяхМ. Драгоманова при розгляді явища, яке історик називав «рене-гатством» [3, 32], що проявлялось у відмові від християнської віриполонених українців та їхньому прийнятті мусульманства. У бага-тьох українських піснях, як відмічав М. Драгоманов, відбилися дра-матичні випадки, що траплялися з полоненими українцями. Жіночарелігійна самоідентифікація для М. Драгоманова була підґрунтямдослідження складних соціально-психологічних проблем, зокремаконфлікту поколінь, що особливо проявлявся у екстремальнихситуаціях. Історик акцентував увагу на поведінці молодих і літніхжінок в умовах турецького полону. Перші, зрікаючись свого минуло-го, часто приймали життя на чужині та адаптувалися до нього, чогоне можна було сказати про їхніх матерів. Релігійна компонента з їїбагатоманітними історико-фемінологічними сюжетами відкриваланові перспективи осмислення доленосних соціокультурних та істо-ричних процесів, актуалізація яких зумовлювалась національнимвідродженням та дозволяла історикам демонструвати своїсвітоглядні позиції.

У контексті проблем самоідентифікації української наукової істо-ричної еліти цікавою виглядала інтерпретація образу князя Костян-тина Острозького. В одних випадках він позиціонувався виключнояк захисник православної віри. Навіть піддавалось сумніву, щокнязь, як національно-знакова постать, міг би одружитися із СофіюТарнавською католицького віросповідання і вже зовсім важко булоприйняти те, що він мирився з «католичеством в лице своей жены»[10, 714]. Водночас П. Куліш дотримувався іншої думки, представ-ляючи князя «індеферентним» відносно релігійних переконань ізвертаючи увагу на те, що в його оточенні не переважав жоден з ре-лігійно-етнічних елементів. «Это был рынок, на котором предлага-лись всевозможные товары; это был porto franko, куда ввозили все,что желали пустить в ход. На письменном столе патрона правосла-вия лежали письма Поссевина или других подобных вместе с пись-мами князя Курбского и посланиями аскета в Афинской горы.Иезуит Мотовило был любимым его собеседником. Духовник


135

Сигизмунда католика, Скарга, находил у него дружескую помощь враспространении своих писаний» [7, 422]. М. Драгоманов, назива-ючи К. Острозького «ревнителем православ'я», звертав увагу нарелігійну толерантність князя та відстоював його приналежність дотієї частини української еліти, яка прагнула, не відриваючись віднаціонального віросповідання, провести у ньому перетворення, ітим самим відкрити простір «личной совести и уму», вкорінюючириси «православно-реформационнного, чуждого узкого сектантст-ва свободомыслия, свойственного южнорусам вообще» [3, 20]. По-ліваріантність щодо інтерпретацій подій, явищ та знакових історич-них постатей, властива для української історіографії, підтверджува-ла, передусім, різноманітність ментальностей, присутніх в історіо-графічному просторі другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

1. Головацкий Я. Черты домашнего быта русских дворян в Подляшье, то есть внынешней Седлецкой и Гродненской губерниях (по актам XVI ст.). – Вильно, 1888.

2. Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу // Драгома-нов М. Літературно-публіцистичні праці у двох томах. – К., 1970. – Т. 2.

3. Драгоманов М.П. Вибране («…мій задум зложити очерк історії цивілізації наУкраїні») / Упоряд. та авт. іст-біогр. нарису Р.С. Міщук. – К.: Либідь, 1991. – C. 5–45.

4. Драгоманов М.П. Малороссия в ее словесности: Рец. на кн.: Прыжов И.Г. Ма-лороссия (Южная Русь) в истории ее литературы с ХI по ХVIII век. – Воронеж, 1869.

5. Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Femina, 1995. – 688 c.6. Колесник І.І. Українська історіографія (XVIII–XX століття). – К.: Ґенеза, 2000.7. Критика и библиография. Журнал министерства народного просвещения //

Сборник русской библиографии. – С. 418–425.8. Левицкий О. Анна-Алоиза, княжна Острожская // Киевская старина.– 1883.–

Т. 7.– №11. – С. 329–373.9. Магочий П. Українське національне відродження. Нова аналітична структура //

Український історичний журнал.– 1991.– №3.10. Острожская София // Киевская старина.– 1883.– Т. 7.– №12.11. Петров Н. Острожская типография и ее издания. – Почаев, 1885. 12. Попова Т.Н. Историография в лицах, проблемах, дисциплинах. Из истории

Новороссийского университета. – Одесса: Астропринт, 2007. 13. Раина Могилянка, княгиня Вишневецкая // Киевская старина.– 1887.– Т. 19.–

№11.


136

Äåðæàâíî-íàö³îíàëüíà, ïîë³òè÷íà, ñîö³àëüíà òà åêîíîì³÷íà ñàìî³äåíòèô³êàö³¿

137

ПРОБЛЕМА САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ ОСОБИСТОСТІВ ТРАНСФОРМАЦІЙНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

У процесах утворення і функціонування будь-якої держави ви-значальну роль відіграє велика людська спільнота – нація, яка єголовною дійовою особою політики та історичного розвитку. Особ-ливістю нинішнього етапу розвитку в Україні є проблема обранняшляхів формування сучасної української нації, яка була б спромож-на гармонізувати соціально-політичні, економічні, духовні, етнічні тарелігійні відносини в суспільстві [1].

Трансформація пострадянського простору спричинила карди-нальні зміни в житті сучасного українського суспільства. Реформу-вання соціально-економічного та політичного життя сучасної Украї-ни вплинуло і на соціальні структури суспільства, що призвело доперерозподілу між вже існуючими та знову виниклими суспільнимигрупами. Для соціальної структури характерним є нестійке станови-ще як на рівні процесів, які відбуваються в соціальних групах та міжними, так і на рівні усвідомлення особистістю свого місця в системісуспільної ієрархії. Розмежування традиційних груп населення при-зводить до формування нових видів міжгрупової диференціації заформами власності, розмірами доходів, належністю до власнихструктур, соціальної самоідентифікації. Зміна колишнього укладужиття та становлення нових ідентичностей (бізнесмен, громадянинУкраїни) примушує засвоювати нові норми поведінки. Внаслідок

В.В. Болюбах*

*науковий співробітник Центру перспективних соціальних досліджень Міністерства праці тасоціальної політики України та НАН України

ДЕРЖАВНО-НАЦІОНАЛЬНА,ПОЛІТИЧНА, СОЦІАЛЬНА ТА

ЕКОНОМІЧНА САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ

цього стає актуальним для кожної особистості пошук свого місця тастатусу в суспільній структурі. На сьогоднішній день людина повин-на сама обирати свою стратегію виживання або збагачення та ви-значення своєї ідентичності в сучасних соціально-економічних умо-вах. В цій індивідуальній життєвій стратегії самоідентифікація відіг-рає важливу роль, виконує різноманітні функції у формуванні осо-бистості, дає засади для самооцінки, коректування своєї поведінки,оцінки інших, забезпечує груповий захист і залучення індивіда всистему групових взаємовідносин, групову інтеграцію.

Проблеми ідентифікації та самоідентифікації особистості при-вертали увагу багатьох зарубіжних і вітчизняних дослідників ще зкінця 80-х рр. ХХ ст., що було пов'язано з процесом демократизації,крахом тоталітарних режимів у Східній Європі, зростанням націо-нальної самосвідомості і посиленням тенденції індивідуального са-мовизначення в соціальному просторі. Усе це сприяло актуалізаціїсоціальної потреби самовизначення особистості в системі суспіль-них взаємозв'язків і взаємодій.

З погляду розуміння самоідентифікації дуже цінною є системапонять, що починаються із слова «само» – категорії саморегуляція,самореалізація, самопізнання. Саме ці категорії внутрішньої духов-ної діяльності людини і складають те ядро самоідентифікації, щодозволяє особистості гармонійно вписуватися в соціальну дію,освоюючи на своєму неповторному й індивідуальному рівні елемен-ти культури, які відповідають її здібностям, схильностям, потребамта інтересам [2].

Поняття ідентифікації та ідентичності за останні роки сталооб'єктом дослідження багатьох російських і українських філософівта соціологів. Поставала задача осмислення сутності, конкретнихпроявлень, умов і чинників, соціально-психологічних механізмівпроцесу самоідентифікації в звичайних ситуаціях і особливо – у кри-зовому, трансформованому суспільстві, яке долає значні труднощіпереходу від державно-громадянської ідентичності безсуб'єктногоіндивіда до вільної самоідентифікації особистості. Дослідники зосе-редили свою увагу не на вивченні наданої індивіду ззовні ідентич-ності, а на обраній людиною самоідентифікації.

Самоідентифікація – усвідомлення людиною своєї приналежнос-ті до конкретної суспільної групи, спільноти. Кожна людина має пев-ні риси, що відрізняють її від інших людей. Усвідомлення, виокрем-лення цих якостей, свого неповторного «Я» і є предметом особис-


138

тісної самоідентифікації. Самоідентифікація надає можливості длявільного різноманітного розвитку особистості та формування со-ціальних характеристик, що сприяють інтеграції індивіда у спільноту[2].

Соціальна самоідентифікація є основою для визначення життє-вих стратегій у взаєминах із соціальним оточенням. У процесі со-ціальної самоідентифікації особистість усвідомлює своє становищев суспільстві, визначає тип соціальних взаємозв'язків

У виборі життєвої стратегії самоідентифікація відіграє важливуроль і виконує три основні функції:

1) визначення індивідом своїх особливостей і загальних рис по-рівняно з іншими;

2) пошук і вибір засобів задоволення своїх потреб у соціальномусередовищі;

3) інтеграція у систему суспільних відносин шляхом вдоскона-лення відповідних особистісних якостей індивіда.

За видами самоідентифікація поділяється на: професійну, сі-мейну, етнічну, громадську, регіональну, політичну, релігійну, ево-люційно-видову, гендерну.

У період динамічної зміни суспільних відносин, характерних длясучасної України, соціальна самоідентифікація охоплює всі верствисуспільства, але для молоді вона є перманентною і загальною. Кож-на молода людина переживає якісно різні етапи своєї соціальної са-моідентифікації. На першому етапі – етапі пошуку, людина визна-чає: ким вона є, до якої соціальної страти належить, яку професію,сферу діяльності обирає. Другий період передбачає інтеграціюособистості в суспільство: молодь ототожнюється, ідентифікуєтьсяз певними соціальними спільнотами, хоча можливе і дистанціюван-ня від інших, менш близьких за духом, соціальним станом. Третійетап пов'язаний із самореалізацією, самоствердженням особис-тості як представника даної соціально-демографічної, гендерної,соціально-професійної, національно-етнічної спільності на основісамостійної творчої продуктивної діяльності у сфері виробничих,соціально-політичних і духовних інтересів. Соціальна самоідентифі-кація молодого покоління сьогодні характеризується багатовектор-ністю, що означає самовизначення особистості одночасно в етніч-ному, громадянському, професійному статусах. Найбільш стійкій імасовий характер має самоідентифікація молоді з родиною, більшслабкою і ситуативною залежно від ролі макросередовища у житті


139

індивіда, – самоідентифікація з громадянством. Так, ступінь само-ідентифікації молоді з родиною, батьками за останні роки практич-но не змінився, тоді, як громадська ідентифікація за десять роківстановлення незалежної України була нестійкою.

Соціально-політичні та економічні трансформації в нашій країніпородили нову етнополітичну та соціальну реальність. Особливемісце в цих перетвореннях займає етнокультурний чинник. Само-ідентифікація молодих груп населення за етнічною ознакою маєбільш інтенсивний характер: частина молоді самоідентифікується зісвоєю етнічною категорією, частина – не надає особливого значен-ня своїй приналежності, тобто ще не визначилися в питаннях гро-мадянства.

Реалії соціального буття та духовні потреби молоді відображєпрофесійна самоідентифікація, з якою пов'язане професійне ста-новлення молодого фахівця. Соціальна самоідентифікація характе-ризується багатовекторністю, що означає формування самоіден-тичності в сімейному, громадському, етнічному, професійному ста-тусах під впливом мікросередовища (родина, друзі) та ідеологіїмакросередовища.

Особливого значення набуває самоідентифікація особистості вкризовій ситуації подолання старої і становлення нової соціальноїсистеми, коли в цілому суспільство характеризується нестійкістю.Унаслідок цього стає актуальним для кожної особистості пошук сво-го місця, статусу в суспільній структурі, коли людина повинна самавибирати свою стратегію і визначення своєї ідентичності в новихдля неї соціально-економічних, політичних і культурних умовах. Ди-ференційований підхід до дослідження процесів самоідентифікаціїдозволяє глибше розуміти соціально-психологічні ресурси самови-значення особистості в соціальному просторі та часі, що відкриваєнові простори для вдосконалення і суспільства, і людини.

1. Антонюк О. Державна самоідентифікація України в процесі реалізації націо-нальних інтересів // Персонал.– 2007.– №11. – С. 4–10.

2. Стояно О.О. Актуалізація проблеми самоідентифікації особистості в суспільст-ві, що трансформується. – О., 2004.


140


141

КООПЕРАТИВНО-КЛАСТЕРНА СИСТЕМАСАМООРГАНІЗАЦІЇ ТА САМОУПРАВЛІННЯ ЯКЧИННИК САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ

Особистість (особа) визначається сучасною наукою як людина(індивід) яка, з одного боку, втілює конкретно-історичні суспільні від-носини, з другого – вона впливає на ці відносини у міру своїх сил іздібностей та залежно від становища, що вона займає в суспільстві.

Тобто особа (особистість) є продуктом і творцем конкретно-істо-ричних суспільних відносин і тому її самоідентифікація здійснюєтьсяяк безперервний процес втілення (засвоєння і реалізації) об'єктивноіснуючих суспільних відносин та їх відтворення й удосконалення.

Суспільні відносини в Україні на сучасному етапі змінюються,здійснюється дуже складний процес створення якісно нових суспіль-них відносин – відносин самоорганізації, самоуправління, соціальноїсправедливості, індивідуальної та колективної відповідальності.

У зв'язку з цим все більше зростає роль кооперативів і кластерівяк самоорганізованих, саморегульованих структур громадянськогосуспільства у формуванні сучасної особистості. Кооператив – цедобровільне, само організоване об'єднання людей на основічленства для спільної діяльності з метою захисту і задоволення(реалізації) потреб та інтересів (своїх власних, кооперативних і сус-пільних в цілому).

Кластер – це галузево-територіальне добровільне об'єднання під-приємницьких (виробничих, добувних, дослідницьких та ін.) струк-тур, в тому числі кооперативів і приватних організацій, що тісно спів-працюють із громадськими організаціями, державними закладами таорганами місцевого самоврядування на принципах рівності, взаємо-розуміння, взаємодії та взаємодопомоги в їх захисті та реалізації.

Кооперативно-кластерна система – це найперспективнішийшлях утвердження та реалізації суспільної самоорганізації і самоуп-равління, яка є найважливішим чинником самоідентифікації осо-

В.С. Білоус*

*к. і. н., професор кафедри політології і соціології Київського національного економічного універ-ситету імені Вадима Гетьмана

бистості як члена самоорганізованої саморегульованої структуригромадянського суспільства.

Чому це так? Справа в тому, що особистість добровільно вступаєв кооператив з метою більш повної реалізації своїх власних потребта інтересів, а також потреб та інтересів своїх ближніх, своєї со-ціальної групи і суспільства в цілому. Тобто особистість у реальнихконкретних умовах пізнає сутність самоорганізації і самоуправлін-ня, отримує практичний досвід їх реалізації, бере участь в їх ство-ренні та удосконаленні, перетворюється в сучасну ефективну діючу,відповідальну особистість.

Крім того, що є особливо важливим, особистість у взаємодії з ін-шими членами кооперативу (кластера) синергетики, сутність якогополягає у правильному розумінні та повній відповідності потреб таінтересів суб'єктів соціальної діяльності їх здібностям і можливос-тям, правильному розумінні потреб та інтересів інших суб'єктів ісуспільства в цілому, взаєморозумінні, взаємодії та взаємодопомо-зі в реалізації всіх цих інтересів на кооперативних принципах.

Цей закон синергетики є науковою основою об'єктивного аналі-зу та правильного розуміння процесу самоідентифікації особистос-ті, дає можливість своєчасно виявити будь-яку невідповідність по-треб та інтересів здібностям і можливостям конкретного індивіда, ів той же час забезпечує йому правильне самовизначення ефектив-них заходів зі зміцнення своїх власних здібностей та поширенняможливостей, у тому числі шляхом отримання певної необхідної до-помоги з боку своїх ближніх, соціальної групи, трудового колективута суспільства.

Основний закон синергетики, всі інші її закони і закономірностіта принципи складають фундаментальні наукові та методологічнізасади синергетичного світобачення, свідомості і самосвідомості,а також повсякденної поведінки суб'єктів соціальної діяльності убудь-яких ситуаціях соціальних відносин.

Таким чином, без всебічних знань синергетики і самоорганізаціїяк новітньої теорії і методології, без кооперативно-кластерної сис-теми самоорганізації та самоуправління сучасна ефективна само-ідентифікація особистості неможлива.

У зв'язку з цим необхідно, по-перше, створити систему синерге-тичної освіти на всіх рівнях; по-друге, створити ефективно діючукооперативно-кластерну систему самоорганізації та самоуправлін-ня у всіх сферах життєдіяльності українського суспільства; по-тре-


142


143

тє, вивчати, аналізувати та використовувати досвід розвинутихкраїн світу, насамперед, Німеччини, Японії, Швеції, а також вітчиз-няний досвід зі створення й ефективного використання коопера-тивно-кластерної системи самоорганізації та самоуправління.

1. Бевзенко Л.Д. Социальная самоорганизация. Синергетическая парадигма:возможности социальных интерпретаций. – К., 2002. – 287 с.

2. Білоус В.С. Синергетика і самоорганізація в економічній діяльності. – К.: КНЕУ,2007. – 371 с.

3. Воронов А. Кластеры – новая форма самоорганизации в условиях конкурен-ции // Маркетинг.– 2002.– №5. – С. 37–43.

4. Князева Е.Н., Курдюмов С.П. Основания синергетики. – СПб., 2002. – 414 с.

ДЕРЖАВНО-НАЦІОНАЛЬНА САМОІДЕНТИФІКАЦІЯ:СИСТЕМА ЦІННОСТЕЙ І ПРІОРИТЕТІВ

У ВІТЧИЗНЯНІЙ ТА СВІТОВІЙ ПРАКТИЦІ

Одним із пріоритетних напрямків зовнішньої політики України є ін-теграція в євроатлантичну спільноту. Проте, ми маємо бути свідоми-ми того, що нинішній етап розвитку Євросоюзу – це шлях до форму-вання постнаціонального суспільства. Україні ж необхідно насампе-ред виконати свій обов'язок перед самою собою, виконати свою мі-сію самоутвердження як суверенної держави-нації, виробити власнусистему національних цінностей, гегемонію національної ідеї та на-ціональних інтересів. Адже головною функцією держави є духовневідродження нації, утвердження національної ідентичності свого на-роду. Як писав один із найавторитетніших учених ХХ ст. А. Тойнбі:«Критерій розвитку слід шукати у процесі самовизначення, а оскількисамовизначення відбувається через самоствердження, то проаналі-зувати процес розвитку націй ми зможемо, дослідивши, як саме вонисамоутверджуються з плином історичного часу» [1, 97].

Україна – поліетнічна держава. За результатами перепису насе-лення 2001 р. в ній проживали представники більш ніж 130 національ-ностей і народностей, серед яких найбільше українців – 77,8% та ро-

Ю. Федів*

*студентка Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича та Національної ака-демії управління

сіян – 17,3% [2, 89]. Тому Україні потрібно визначити власну концеп-цію нації. Загалом слід зазначити, що у світі існують дві загальнови-знані концепції нації. Перша з них – концепція співгромадянства. Цяконцепція називається французькою, вона поширена у США, Франціїта деяких інших країн. Існує також німецька концепція нації як фазирозвитку етносу, в якій етнос створює свою державність.

Законодавча база етнонаціональної політики України складаєть-ся з Декларації про державний суверенітет, Акта проголошення не-залежності України, Декларації прав національностей України,Конституції України, Закону України «Про національні меншини Ук-раїни» та інших прийнятих Верховною Радою актів та імплементова-них в українське законодавство міжнародно-правових норм.

В Конституції України поняття нації постає як тріада – українськанація, корінні народи, національні меншини.

Україні як поліетнічній державі потрібно йти шляхом акомодаціївідмінностей, яка є нормативною моделлю ідеального типу, роз-робленою А. де Токвілем та сконструйованою у США. Гасло амери-канського самоконструюючого процесу «із багатьох єдиний» втілюєголовний принцип плюралістичного суспільства, а саме: акомода-цію відмінностей [4, 65].

Нашій державі необхідно будувати громадянську націю як похід-ну від взаємодії трьох складових – етносу, держави та громадянсь-кого суспільства, що перебувають у динаміці активних змін і транс-формацій. Підґрунтям цього процесу повинен стати економічно-соціальний розвиток. Ця «економічна складова» закладена в про-грамі Кабінету Міністрів України: одним із головних її завдань є до-сягнення нової якості життя громадян, запровадження соціальних,економічних і демократичних стандартів життєдіяльності людини,суспільства та держави [5, 2]. Задоволення базових потреб пірамі-ди Маслоу еволюціонує у державно-національну самоідентифіка-цію особи самої себе з нацією добробуту.

Політична стратегія «акомодації відмінностей» є механізмомпрактичного втілення принципів міжспільнотної демократії, а відтак– і демократичної консолідації в Україні. Зокрема, це означає, що вукраїнській ситуації необхідно знайти шлях гармонійного та прак-тично-ефективного поєднання принаймні двох сенсів ідентичності(і двох форм вираження лояльності) – етнічної належності (українсь-кої, російської, татарської тощо) і громадянської (визнання пріори-тетності громадянства України та лояльності до неї) [4, 63].


144

Потреба формування національно-громадянського українськогосуспільства, розвиток цінностей і відчуття того, що називають«конституційним патріотизмом» на противагу етнічно зорієнтовано-му націоналізмові, є стратегічним, методологічним та політичнимвикликом сучасної української ситуації. Українські політики і взагалілюди, причетні до вироблення основ та політико-ідеологічнихконструктів, повинні усвідомити та реально використовувати понят-тя української нації не лише в її етнічному розумінні, а передусім – угромадянсько-соціальному.

На міжнародній арені українській державі потрібно відмовитисявід національної ідеї оборонництва, яка ділить світ на «своїх» і «чу-жих», що викликає почуття потреби захистити власну спільноту відреальних чи уявних загроз і трактування Україною себе як «окраїни»європейської ойкумени. Пасіонарність має дати місце прагматизму.Необхідно створити формулу української національної ідеї: Україна –етнос, Україна – природа, Україна – мова; Україна – нація, держава,Україна – культура; Україна – у міжнародних відносинах; Україна –ментальність, доля; Україна і українство – історична місія [3, 352].

Підсумовуючи, слід наголосити на природній етнотолерантностіукраїнського народу, яка виступить фундаментом консолідації нації,стабільного розвитку суспільства та успішної інтеграції України уміжнародне співтовариство.

Кожна людина, яка є на території України, повинна ототожнюва-ти себе з українцем, поважаючи багатокультурний характер людсь-кого співтовариства. Це стане можливим за умови реалізації напрактиці принципів громадянського суспільства, закріплених Конс-титуцією нашої держави. Кожен повинен почати із себе формуванняукраїнської нації, самоідентифікація окремої людини переросте улюбов до своєї малої батьківщини серцем, а потім трансформуєть-ся у повагу до своєї держави – нації, охоплену розумом.

1. Гальчинський А. Шляхом національного самовизначення // Політика і час.–2004.– №7–8. – С. 96–103.

2. Кондик П. Правові аспекти формування державної етнонаціональної політикиУкраїни у світлі європейської інтеграції України // Юридичний журнал.– 2005.– №2. –С. 89–92.

3. Кононенко П. Національна ідея, нація, націоналізм: Монографія. – К.: МАУП;Міленіум, 2006. – 358 с.

4. Степаненко В. перспективи громадянської нації: етнополітика як стратегія де-мократичної консолідації в Україні // Віче.– 2002.– №5. – С. 62–66.

5. Томенко М. Сучасний український патріотизм, або як об'єднати Україну // Нау-ковий світ.– 2005.– №9. – С. 2–3.


145


146

СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ-НАЦІЇ,НАЦІЇ-ЕТНОСУ ЯК ЧИННИК ВЕКТОРАЛЬНОСТІ

САМОІДЕНТИФІКАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ ПРИЗАБЕЗПЕЧЕННІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ТА СОЦІАЛЬНОЇ

БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Проблема визначення національної ідентичності тісно пов'язаназі становленням національної ідеї, яка є невід'ємною частиною імід-жевих характеристик будь-якої держави світу. Існування держави яксоціального інституту передбачає наявність концепту національноїбезпеки, важливою складовою якої є соціальна домінанта. Неві-д'ємною частиною соціальної безпеки є національна ідея. Чіткосформована національна ідея – це перешкода на шляху розвиткуасимілятивних тенденцій серед населення країни, які побутуючи,можуть стати загрозою соціальній і національній безпеці держави.

В умовах кінця XX – початку XXI ст. процес формування українсь-кої національної ідеї тісно пов'язаний з процесами формування ук-раїнської нації, які відбуваються в Україні. Із здобуттям країною в1991 р. самостійності і незалежності вищезгадані процеси вийшлина нову стадію. Як зазначають українські дослідники, до 1991 р. пе-реважно відбувалося, хоча й вельми суперечливе, формування ук-раїнської нації-етносу, потім (при продовженні такого процесу)особливу значущість набуло формування української нації-держа-ви. Це принципово нова стадія розвитку української нації, пов'язаназ перспективам українського, пострадянського та загальносвітово-го розвитку. В той же час залишалося дуже актуальним завдання«доформування» української нації – етносу відповідно до сучаснихреалій та її місця у складі української нації-держави. Принципові ха-рактеристики, зафіксовані в Конституції України 1996 р., розрізня-ють «український народ – громадяни України всіх національностей»та «українську націю» [1, 55].

Ю.М. Кисіль*

*аспірантка Центру перспективних соціальних досліджень Міністерства праці та соціальної полі-тики України та НАН України

У Конституції України (ст. 11) також визначена роль держави нетільки щодо всього народу України, а й української нації-етносу:«Держава сприяє консолідації й розвитку української нації, її істо-ричній свідомості, традиції і культурі, а також розвитку етнічної,культурної, мовної та релігійної самостійності всіх корінних народіві національних меншин України» [1, 57].

Вирішення цих задач у загальному комплексі проблем, які поста-ли перед новою державою, повинно було здійснюватися на основі«ідеології державного будівництва» – «ідеологічної домінанти», але«не державної ідеології». Формуватися вона повинна була не наабстрактних утопіях, а на природних високих національних, загаль-нонародних цінностях. Як правило, вони позначаються формулою«національна ідея» [17, 3].

Розробка проблеми української національної ідеї повинна вклю-чати запитання, пов'язані з різними її іпостасями або варіантами. Вжитті вони взаємообумовлені та взаємопов'язані; ці поєднання та їхзв'язки суперечливі, що визначається єдністю й суперечністю сус-пільного розвитку. Стосовно згаданих варіантів існують різні ідейнітечії. Схематично їх можна поділити на комуністичні, націоналістичніта ліберальні.

У теоретичному органі Комуністичної партії України (КПУ) україн-ську національну ідею розглядають як «витончену форму антикому-нізму». Лідер КПУ П. Симоненко говорить про так названу «україн-ську національну ідею» як націоналістичну за змістом, що вихваляєзаслуги й доброчесність «однієї нації за одночасної неповаги до ін-ших народів, насамперед, до братського російського народу». На-ціональній ідеї, що здатна об'єднати наш народ, протиставляєтьсяжиттєпереконлива ідея народовладдя у формі Рад, соціалістичногоспособу виробництва, дружби народів та пролетарського інтерна-ціоналізму [7; 8].

Націоналістичні організації в Україні виступають як ревнителі на-ціональної ідеї: «національна ідея, разом з ідеалістичним національ-ним світоглядом, лягли в основу українського націоналізму, якийсповідує Організація Українських Націоналістів та Конгрес Українсь-ких Націоналістів», – заявляв один з лідерів ОУН. При цьому націо-нальна ідея одержує тлумачення як «незнищувана й безсмертнаідея нації. Ідея ця закладена Богом – Творцем в еволюцію людства».Отже: «Нація – це найвища органічна форма буття людської спіль-ності... Тільки в нації знаходить своє повне та всестороннє самовті-


147

лення людська індивідуальність». Націоналісти, за їх твердженням,спираються у своїх поглядах на політичні ідеї М. Міхновського з йоговідомим гаслом «Україна для українців», теорії Д. Донцова з її «міс-тикою та ірраціоналізмом», націоналістичні ідеї і практику С. Банде-ри – «великого спадкоємця й втілювача ідеї українського націоналіз-му». Їх метою є Українська Самостійна Соборна Держава, яка об'єд-нує всі українські землі, де будуть «втілені ідеї українства». Це будесильна унітарна держава (по суті, слов'янська імперія) на основахвеликодержавної гегемонії [9, 12, 26, 28, 94–96].

Правда, життєві реалії спонукають націоналістичні організації допевних модифікацій і мімікрій. Так, замість «етнічної нації» іде розмо-ва про «політичну націю», гасло «Україна для українців» не співпадаєз гаслом «Україна тільки для українців». Націоналізм протиставляєть-ся порочному шовінізму тощо [5; 15]. Все це може сприяти не тількипідвищенню авторитетності націоналістичного руху в Україні, але йпевній дискредитації самого поняття «українська національна ідея».

Ліберальне трактування національної ідеї є різноваріантним. За-гальним лейтмотивом може служити думка про те, що тлумаченнянаціональної ідеї повинно поєднуватися з новітніми філософськимита психологічними теоріями, всією накопиченою світовою суспіль-ною думкою, передбачати основний соціально-психологічний ме-ханізм її об'єктивізації й завдяки цьому глибоко увійти до масовоїсвідомості, стати світоглядною основою [12].

Однією із складових української ідеї нації є особливі етнографічніриси українця: «характерні йому національні риси однаково виділя-ють його серед інших національностей і в Польщі, і в Росії, і в Амери-ці, і в Австралії» [2, 12]. Правда, йдеться про риси характеру, волі йрозуму, морально-етичні, а не про антропологічні риси, говоритьсяпро етнічного українця, а не про українця – громадянина України.

При цьому зрозуміло, не всі риси етнічного українства берутьсядо уваги, «ігнорується той конкретний людський чинник, з якого,власне, складається Україна». Як справедливо наголошується в ук-раїнській науковій літературі, не дотримується «необхідність адек-ватного сприйняття дійсності... самокритичність власної оцінки.Все те, що колись у нас викликало захоплення – незлобливість ук-раїнського народу, його терпіння й витримка, досить-таки прохо-лодне відношення до всякої влади... – в умовах розпаду владнихструктур СРСР обернулося проти самої України» [14]. Насправді, всучасній Україні, за даними етнопсихологічних досліджень «україн-


148

ська етнічність втрачає свої позитивні якості мужньої стійкості й на-буває рис інфантильності й малоцінності» [14]. До того ж, нерідко іг-норується та обставина, що для нації-етносу істотно важливо нетільки те, що вона об'єктивно собою являє, але й те, як вона себесуб'єктивно сприймає. В цьому аспекті вельми істотно, що за само-ідентифікацією населення України в кінці 90-х років XX в. українціскладали близько 57%, а 27% вважали себе одночасно і українцямиі росіянами.

В той же час акцентування на винятковості українців здатне під-живлювати і негативні тенденції ксенофобії, націоналістичного шо-вінізму. У реальній обстановці багатоетнічної України, спрямованоїдо об'єднання в єдине громадянське суспільство, такі тенденціївельми згубні.

Ще одна із «складових» української ідеї нації – мова. Тим більше,що з нею пов'язувалось і розуміння «соборної України», яка об'єдну-вала б території з населенням, чиєю мовою була б українська. Ук-раїнські спеціалісти фіксують динаміку значущості української мови.Раніше – у справі затвердження державності країни, натепер – у со-ціальній функції. На сьогодні в мовній сфері дається взнаки білінг-візм, вживання одночасно української та російської мов. Широкогорозповсюдження в містах та інших населених пунктах індустріаль-них регіонів, особливо на сході України, отримав суржик – дефор-мована, змішана з російською українська мова. В українській націо-нальній культурі спостерігається різнокультурність, розщеплюван-ня, а відповідно – й ментальності.

Загалом, за висновками етнопсихологічних досліджень, україн-ський етнос входить в XXI ст. з національною самосвідомістю... епо-хи феодалізму. Значна частина українського населення ідентифікуєсебе як «тутешніх» («ми не росіяни і не українці, ми одесити, ми дон-басці, ми кияни» – таку відповідь достатньо часто можна почути врізних регіонах України). За всіма ознаками це – психологія суто се-редньовічного етносу, який нібито й не пройшов ще періоду націє-утворення [13, 201].

Культура – одна з найважливіших складових української ідеї на-ції-етносу, її самосвідомості, національної ідеї, та ідеї українськоїнації-держави. «Насправді культура – це і сфера повсякденної сві-домості, і сукупність звичаїв, і правові поняття, і моральні орієнтації;це також етнічне світосприйняття, і естетизація побуту, і технологіч-на освіченість або неосвіченість, і характер взаємодії з природою –


149

одним словом все, що формує стан духу і побуту народу, спосібйого самореалізації в світі» [16, 350].

Наявність національної культури є необхідною умовою здобуттяетнічною спільністю нової якості – національної консолідації, відмін-ної від територіально-родової спільності етносу. Саме в культурі,насамперед, духовній, забезпечується остаточна «санкція» й гаран-тія історичного буття, національної суб'єктивності й ідентичності,процесу подальшого національного розвитку. Культура в процесінацієутворення та самоідентифікації відіграє конструктивну роль,зокрема й у визначенні національної території та її найменування.Відстоюється розуміння того, що «нація – це не етнос і не держава.Нація – це культура». Необхідним є розвиток «високої й універсаль-ної» національної культури, яка б «інтегрувала все населення Украї-ни» [11, 166–173].

Українська культура характеризується збереженням глибокихвитоків автентичної народної творчості, які завжди були рятуваль-ним резервом для професійної культури. У свою чергу, українськакультура розвивається і збагачується своїми зовнішніми зв'язками.Спрямованість ззовні – це збагачення за рахунок всього кращого,створеного людством. І національна ідея є ідеєю інтеграції культур-но-національних цінностей із загальнолюдськими. Так можна за-безпечити «формування нового типу українця, який шукає шляхидійсно власного розвитку через і завдяки справжньому розвитку ін-ших народів світу» [3, 280].

На сьогодні сумнівам, пов'язаним з узагальнюючою тезою, щомайбутнє України буде вирішуватись у сфері культури, протистав-ляється констатація інтегрованого зв'язку політичної, економічної ікультурної сфери життя суспільства. Проте дається взнаки й іншийпринципово важливий аспект соціального – в суспільному житті, адане поняття має багато тлумачень. Це проблема ролі національноїкультури у створенні й функціонуванні громадянського суспільства:«Україна представляла континентальну модель громадянськогосуспільства й належала до тих європейських країн, у яких сферагромадянського суспільства була обмеженою й регулювалася бю-рократичною кастою... Без національної ідеї неможливе становлен-ня громадянського суспільства, без громадянського суспільства нев змозі сформуватися сучасна нація» [11, 100].

Тим часом сучасний стан культури української нації-етносу по-роджує висновок: «ми, українці в Україні, вимушені бити на сполох,


150

щоб не дати загинути своїй мові, культурі, духовності. Перш за всена своїй землі потрібно створити політико-ідеологічні, соціально-економічні умови, щоб українство мало можливість розвиватися нанаціональній основі» [3, 271]. Мабуть, це і сигнал про необхідністьстворення громадянського суспільства, без якого проблема вирі-шеною не буде.

Як вже наголошувалось, одним із утворюючих із культурою ук-раїнської нації-етносу та її компонентом є соціальне. В цьому ракур-сі українські дослідники фіксували «катастрофічне падіння рівняжиття більшості населення» [16, 350–351]. Високими темпамизросла диференціація доходів. На десятому році незалежності у ви-сокоавторитетній колективній праці мова йшла про тенденції «досоціально-етнічної деградації суспільства» [16, 350–351]. З'ясува-лося, що у складі населення України частка тих, хто відносить про-голошення її незалежності до важливих подій XX ст., лише трохи пе-ревищує 40%. Підсумковий висновок свідчив: «Поріг напруженостів нашому суспільстві ще... не пройдено» [6, 2; 18, 4, 17].

Одночасно справедливо зверталася увага на те, що «соціальнуполітику не можна розглядати як систему заходів із соціального за-хисту найменш забезпечених, а тим більше – як добродійність... Го-ловне призначення соціальної інфраструктури – формування со-ціальних якостей громадянина, які забезпечують його уміння житицивілізовано, солідарно, з відчуттям власної гідності та пошани доінших». Вже в цьому зв'язку «соціальне» залежить від «культурного»,змикається з ним. Разом з тим все це є взаємозв'язаним зі сфероюполітичного, державного й суспільного компонентів в житті країни,а відповідно – з ідеєю нації.

Тепер мова йде і про нову іпостась самої української національ-ної ідеї – про ідею нації-держави. Українська ідея нації-держави ор-ганічно вбирає в себе ідею нації-етносу, проте все це набуває новоїякості, бо ідея нації-держави – це перетворення багатоетнічногонароду України в націю громадян України. У ній етнічність не зникає,а розвивається, що тільки підсилює першочергову роль громадян-ськості, консолідації всіх членів українського співтовариства як гро-мадян.

Відповідно й українська ідея нації-етносу набуває нової якості якідея етнічної серцевини народу України, яка проходить процес до-формування і складається з її громадян. Етнографічні характерис-тики українця не можуть просто стати характеристиками громадя-


151

нина України. До того часу, поки наголошується, що «ми донбасівці,або ми кияни» – не буде консолідації народу заради національноїідеї. Українська мова в нації-державі повинна набути якості загаль-ногромадянської, а не тільки державної мови. Ще більше труднощівдля нації-держави в галузі культури. До того ж, за словами побор-ника українства Й. Дзюби, «українська культура ще довго, а можебути й ніколи, не зможе зайняти такого значущого місця в свідомос-ті росіян, як російська – в свідомості українців (будемо реаліста-ми)». В Україні «вона прижилася на сприятливому ґрунті й почаладавати плоди, привабливі для українців.., вона глибоко увійшла дожиття українського суспільства» [4].

Втілення в Україні ідеї нації-держави пов'язане з особливимискладнощами. Перманентні міжусобиці різко скорочують, якщо непаралізують, дієвість гілок влади, в країні немає загальновизнаногохаризматичного лідера. В наукових і політичних колах не склавсядостатньо обґрунтований підхід до формування в Україні нації-дер-жави. Одні в ідеї української нації-держави роблять акцент на «дер-жаві», інші – на «нації».

Національна ідея покликана перетворити це суспільство в націюгромадян України. Тим часом те, що повинно бути, на думку україн-ських фахівців, основою й стрижнем, не сприймається, за їх жеоцінкою, українським суспільством в цілому. Однією з найбільшважливих рис української національної ідеї повинна бути не простоукоріненість в історичному минулому, але й вираження турботи проісторичну долю нації, тобто вона повинна бути стратегічною метоюнаціонального прогресу.

На противагу прагненням представити національну ідею в як-найдавніших міфах або в доктринах соціальних утопій необхідно ви-ходити з конкретного людського чинника сучасної України, поста-вити його в центр. Потрібно наповнити зміст ідеї конкретними зав-даннями, розрізняючи в ній «перспективні» й «поточні» складові.Твереза реалістичність національної ідеї в сьогоденні та її спрямо-ваність в майбутнє передбачають усвідомлення того, що джереломнаціонального розвитку українського народу є не тільки національніцінності й внутрішній потенціал саморозвитку – потрібно синтезу-вати й адаптувати до національного краще із зарубіжного досвіду.

Необхідною є співпраця з іншими етнічними групами, зі всіма на-родами світу, уміння знаходити консенсус у задоволенні національ-них інтересів й потреб. Головна функція національної ідеї в сучасній


152

Україні – об'єднувальна. Відповідно до цього заперечуються спробипідмінити ідею нації ідеєю «національної держави», а також тлума-чення української національної ідеї з націоналістичних, шовіністич-них позицій, у дусі месіанізму.

Проте не можна не погодитися з висновком, зробленим групоюукраїнських фахівців ще в кінці 2001 р.: «Проблему сучасної націо-нальної ідеї України ще не вирішено» [2, 3]. Їм, як то кажуть, видні-ше.. Правда, й вони, у свою чергу, не вирішили цю проблему. Од-нак, чітке усвідомлення необхідності інтеріоризації факту наявностінаціональної ідеї та її забезпечення кожним членом суспільства єневід'ємною складовою самоідентифікації українського народу. Ос-танній чинник є пріоритетним у встановленні соціальної стабільнос-ті соціуму, яка є індикатором соціальної безпеки держави.

1. Конституція України. – К., 1996.2. Білорус О., Лисицин Е., Молостовцева В. Національна ідея і стратегія націо-

нальної безпеки України // Віче.– 2001.– №9. – С. 3–12.3. Вівчарник М.М., Панченко М.П., Чмихова В.У. Українська нація: шлях до само-

визначення. – К., 2001.4. Дзюба І.М. Ідеологічні децибели «діалогу культур» // Українсько-російські від-

носини: гуманітарний вимір. – К., 1998. – С. 90–94.5. Дуда А. Ідеологія українського націоналізму в системі сучасного політичного

плюралізму // Світоглядні й ідейні засади українського націоналізму. – К., 1997. –С. 88–89.

6. Евзеров Р.Я. Украина: с Россией вместе или врозь? – М., 2000.7. Комуніст України.– 1996.– №39.8. Комуніст України.– 1997.– №12.9. Матеріали других зборів Конгресу Українських Націоналістів. – К., 1995.10. Мяловицька Н. Особа, нація, держава в етнополітичному вимірі // Віче.– 2001.–

№8. – С. 156.11. Пасько І., Пасько Я. Громадянське суспільство і національна ідея. – Донецьк,

1999.12. Римаренко С.Ю. Самовизначення особи, нації, держави (Етнополітичний

аналіз). – К., 1999.13. Рябчук В. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націетворення. –

К., 2000.14. Рябчук М. Українська нація, етнопсихологічні та релігійні чинники розвитку //

Віче.– 2001.– №9. – С. 116.15. Свідщинський А. Українська національна ідея та шляхи її втілення // Світо-

глядні й ідейні засади українського націоналізму. – К., 1997.– С. 12.16. Украина – Россия: концептуальные основы гуманитарных отношений. – К.,

2001.17. Українська національна ідея і сучасність. – Одесса, 1999.18. Яременко О., Міщенко О. Політичні уподобання українців як чинник впливу на

політичні процеси // Політична думка.– 2000.


153


154

ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІГРОМАДЯН УКРАЇНИ: СТАН, ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ

Одним із чинників, що зумовлює формування, функціонування тарозвиток національної свідомості, є національна ідентичність – ото-тожнення людини самої себе з певною спільнотою, її символами, цін-ностями, історією, територією, культурою, державними та правовимиінституціями, політичними й економічними інтересами [2]. Виходячи зцього, національна ідентичність утворюється і обумовлюється низкоюкомпонентів, а саме – територіальним, етнічним, культурним, релігій-ним, політичним, правовим, економічним. Усі вони є взаємопов'язани-ми та взаємозалежними, хоча кожний історичний період виявляє домі-нуючу роль певного чинника або їх певного поєднання, що залежать нетільки від історичних обставин, але й від способу утворення нації.

До цього часу українському суспільству не вдалося сформуватиспільну національну ідентичність громадян України. Беззаперечним єфакт істотної відмінності у проходженні цього процесу в окремих ре-гіонах, серед різних етнічних, мовних, конфесійних груп. Зазначенебагато в чому обумовлюються тривалою залежністю багатьох поко-лінь українців від іноземних держав, масовою денаціоналізацією етніч-них українців, що створило суперечності у мовній, ідеологічній сфе-рах; відсутністю історичних знань або їх викривленим тлумачення, де-формацією національної та громадянської свідомості, а також недо-оцінкою з боку державної влади значення національної ідентичностідля формування національної свідомості й утвердження національноїдержави.

У зв'язку з цим цілком справедливо постає питання: на якій основій якими засобами може бути сформована спільна загальнонаціо-нальна ідентичність громадян України? Проблема є складною і бага-товимірною, що обумовлюється відсутністю консенсусу серед вче-них і політиків щодо принципів формування сучасної української нації.Цей процес має відбуватися на основі політичної, а не етнічної кон-

В.В. Карлова*

*к. н. держ. упр., докторант Інституту проблем державного управління та місцевого самовряду-вання НАДУ при Президентові України

цепції нації. Саме політична концепція тлумачить націю як спільнотуполітичну, поліетнічну, яка об'єднує титульний етнос – українців і на-ціональні меншини (етнічні групи), представники яких становлять по-над 20% населення України. В основі цього об'єднання – спільні дер-жава, територія, політико-правові й соціально-економічні засади, ін-тереси, які мають не етнічне, а загальнонаціональне значення, істо-ричне минуле та майбутня перспектива нації. Події, що відбувалисяпід час президентських виборів 2004 р., засвідчили консолідацію ук-раїнської нації саме як спільноти політичної, свідомої своїх прав, інте-ресів, доленосних рішень [1]. Зважаючи на це, поняття «представникнації» ототожнюється з поняттям «громадянин держави».

Водночас світовий і європейський досвід переконують і в тому,що будь-яка успішна політична нація має своє етнічне та мовно-культурне ядро. Слід зазначити, що в умовах низької ефективностідержавних інституцій, незрілості політичних традицій і нерозвине-ності громадянських структур, політико-правовий та адміністратив-ний каркас держави є недостатнім для консолідації українського сус-пільства заради масштабних цілей його розвитку. В цьому процесіважливе значення мають відігравати етнокультурні елементи – мо-ва, культура, історична пам'ять, цінності, символи, пов'язані з ни-митрадиції і практики. При цьому оформлення цілісної української на-ціональної ідентичності не суперечить існуванню окремих (етнічних,культурних) ідентичностей етнічних груп, які, у свою чергу, мають бу-ти інтегрованими у загальноукраїнський ідентифікаційний контекст.

За даними Інституту соціології НАН України, на сучасному етапірозвитку українського суспільства ідентифікація «громадянин Украї-ни» є домінуючою. Впродовж останніх двох років (2005–2006 рр.)частка опитаних, які обирають її, майже удвічі перевищує частку тих,які ототожнюються передусім з певною місцевістю, і у 8–9 разів част-ку тих, які відчувають себе прив'язаними до певного регіону [1, 9].Однак дослідження також виявили, що значна частина громадян Ук-раїни відчуває більшу спорідненість із закордонними сусідами, ніж зісвоїми співвітчизниками з інших регіонів. Так, за даними опитування2006 р., проведеного Центром О.Разумкова, значна частина жителівЦентру, Півдня і Сходу України вважають себе ближчими за характе-ром, звичаями і традиціями до жителів Росії, ніж до західних україн-ців; західні українці – до поляків, аніж до жителів Донбасу і Криму [3].

Це відкриває шляхи для зовнішніх втручань і впливів, містить за-грозу єдності та цілісності країни. Виходячи з вимог забезпечення


155

національних інтересів України, зміцнення державної і національноїєдності, потрібна цілеспрямована державна політика, реалізаціяякої сприятиме формуванню спільної національної ідентичності гро-мадян України.

Що стосується політико-правового аспекту національної іден-тичності, то слід зазначити, що наша держава у цьому напрямі зро-била низку кроків. Від самого початку українське громадянство от-римали всі, хто проживав на її території. Згодом Конституція Украї-ни визначила українську націю як політичну спільноту громадян всіхнаціональностей, що проживають в Україні. Разом з тим «чималопонять і ключових інструментів, потрібних для формування грома-дянської ідентичності, таких як патріотизм, чесність і моральністьполітики, верховенство права і справедливість суду, ринкові пере-творення і політична реформа виявилися незатребуваними або на-віть частково скомпрометованими» [3].

Державна політика, з одного боку, має сприяти певній пріори-тетності розвитку української етнічної культури як культури титуль-ного етносу, який є консолідуючим ядром української політичної на-ції і держави, а з іншого – створювати належні умови для розвиткукультур національних меншин. Пріоритетність розвитку українськоїетнічної культури значною мірою також обумовлюється кількіснимпереважанням українців як титульного етносу, а також тривалоюасиміляцією українського етносу за час перебування України у скла-ді різних імперій та Радянського Союзу, що вимагає ефективних за-ходів підтримки держави у мовно-культурній сфері.

До процесу формування в Україні загальнонаціональної ідентич-ності мають бути залучені всі сили суспільства – органи державноївлади і місцевого самоврядування всіх рівнів, політичні партії і гро-мадські організації – на основі їх солідарної і конструктивної спів-праці в рамках розроблених для цього відповідних державних про-грам. Зусилля мають бути, насамперед, спрямовані на формуванняцілісного і гармонійного національного мовно-культурного просто-ру; відродження історичної пам'яті українського народу, вихованнянаціонально свідомих громадян України. Кожен майбутній громадя-нин України повинен знати історію України, володіти її мовою, шану-вати державні символи.

Дієві заходи влади стосовно подолання відчуженості громадянвід держави, підвищення рівня їхньої довіри і поваги до державнихсимволів та інститутів, становлення спільної політичної культури


156

сприятимуть формуванню української політичної нації, утверджен-ню національної держави. Національна ідентичність неможлива по-за існуванням достатньо розвинутого громадянського суспільства.Саме в цих громадських повсякденних об'єднаннях люди утворю-ють спільне бачення, знаходять основу для порозуміння, здатнізменшувати та вирішувати можливі протиріччя своїх висхідних іден-тичностей [1]. Створюючи умови для розвитку громадянського сус-пільства, держава і влада будують міцну солідарну націю.

Таким чином, вищезазначене переконливо свідчить, що, незва-жаючи на високу динаміку сучасного етнополітичного розвитку ук-раїнського суспільства та намагання частини політичної еліти, фор-мування загальнонаціональної ідентичності громадян України не єодномоментним актом, а потребує тривалого часу. Потрібні дієвізаходи державної політики у цій сфері. Сформована спільна націо-нальна ідентичність стане міцною основою національної свідомостігромадян України, сприятиме забезпеченню участі в суспільно-по-літичному житті країни представників різних етнічних, мовних, релі-гійно-конфесійних груп, гарантуванню умов для повноцінної реалі-зації прав представників регіональних спільнот у межах українськоїполітичної нації. Наявність спільної ідентичності громадян є переду-мовою життєздатності держави, дієвості її політики та повноцінностіреалізації національних інтересів.

1. Регіони України: шляхи формування спільної національної ідентичності // На-ціональна безпека і оборона.– 2007.– №9.

2. Сміт Д.Е. Національна ідентичність. – К.: Основи, 1994. – 223 с.3. Україна в 2006 році: внутрішнє і зовнішнє становище та перспективи розвитку:

Експертна доповідь // www.niss.gov.ua.


157


158

КАТЕГОРІЯ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНОЇІДЕНТИЧНОСТІ ЯК ПРОДУКТ САМОІДЕНТИІФІКАЦІЇ

ОСОБИСТОСТІ: ВИЗНАЧЕННЯ, СТРУКТУРНІЕЛЕМЕНТИ, ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ

Будь-який індивід має різні види ідентичності: територіальну,культурну, економічну, соціальну.

Національна ідентичність містить у собі певні символи, аспекти йутворення, що забезпечують виникнення несвідомого зв'язку осо-бистості з певною етнічною групою; державна – з певною країною.

«Ідентичність – самосвідомість індивіда або групи. Вона є про-дуктом самоідентифікації, розуміння того, що ви або я маємо особ-ливі якості, що відрізняють мене від вас і нас від них. Ідентичністьвластива навіть немовляті, у якого вона визначається такими озна-ками, як стать, ім'я, батьки, громадянство. Щоправда, ці ознаки за-лишаються латентними доти, поки дитина не усвідомлює їх і не са-мовизначиться з їхньою допомогою» [2, 51].

У цілому національно-державна ідентичність, характерна для на-селення окремої держави, є специфічною характеристикою, оскіль-ки залежить від особливостей історичного розвитку кожної з країнсвіту. Крім цього, унікальність розуміння складових даної категоріїна індивідуальному рівні пояснюється неможливістю існування врізних людей двох абсолютно однакових систем сприйняття. Іден-тичність людини постійно змінюється під впливом різних чинників:особливостей процесів соціалізації, професійного й культурногостановлення особистості.

Незважаючи на це, спробуємо виділити загальні складові, які ха-рактеризують категорію національно-державної ідентичності будь-якого суспільства. До них належать:

1. Мова, тобто символьна система, що використовується для пе-редачі, зберігання й відтворення інформації. Існує безпосередня

Р. Чернолясов*

*аспірант, викладач кафедри економіки підприємства Харківського гуманітарного університету«Народна українська академія»

залежність між рівнем культурного розвитку країни й багатствомвиражальних можливостей національної мовної системи.

2. Символи державної влади, що асоціюються у світового співто-вариства з тією або іншою країною, – це територія, гімн, прапор ідержавний герб.

3. Релігія. «Усякий народ визначає себе через релігію не менше ,ніж через мову... У Європі християнство призвело до виникненнянаціональних держав» [3, 185–187, 205]. За результатами відповід-них досліджень, суспільства, у яких досить висока значимість релі-гії, характеризуються більш високим рівнем національно-державноїідентичності своїх громадян.

4. Ідеологія й національна ідея, що випливає з неї. Тобто сукуп-ність поглядів на мету існування й подальшого розвитку держави.Як правило, змістовні позиції національної ідеї закріплюються у ви-гляді офіційної програми розвитку на певний період часу. В Україні,наприклад, це програма економічного й соціального розвитку на2002–2012 роки [1].

5. Культура, що містить у собі різні історичні пам'ятники архітек-тури, літературний і фольклорний фонд, звичаї, ритуали й традиції.У сучасному світі зменшення значимості ідеології призводить дозростання значимості культури як джерела національно-державноїідентичності.

6. Певний політичний та інституційний устрій конкретної держа-ви. Містить у собі систему державного регулювання й управління,що склалася, партійно-фракційну структуру, законодавчі й еконо-мічні засади, інститут грошей, родини тощо.

7. Специфічні елементи, характерні для кожної держави окремо.Наприклад, певні політичні лідери, значимі історичні події, культурнідіячі або торгові марки.

До основних світових тенденцій розвитку національно-держав-ної ідентичності можна віднести такі:

- послаблення ролі держави (і, відповідно, ролі державних інсти-тутів) як джерела ідентичності під впливом глобалізаційних змін усвіті: економічної, політичної і насамперед інформаційної модерні-зації. Як наслідок – територіальна самоідентифікація відіграє всеменшу роль в житті окремої людини;

- відсутність єдиної системи моральних норм, що забезпечує роз-виток національно-державної ідентичності країн світу та становленнякосмополітизму як наступного рівня розвитку ідентичності людини;


159


160

- збільшення розриву між космополітичною ідентифікацією еліт іприхильністю іншої частини населення традиційним національно-державним ідентичностям.

Тому для України, як і для всього світового співтовариства в ціло-му, однією з головних проблем сьогодні стає, з одного боку, необхід-ність створення інституційних і змістовних основ космополітизму якнової системи суспільних взаємин, з іншого – пошук можливостей ін-корпорування елементів власної національно-державної ідентичностіу цю систему. Останнє можливе тільки у випадку створення загальноїмети глобального характеру, що стане основою об'єднання всіх за-значених елементів в одну ефективно функціонуючу структуру.

1. Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціаль-ного розвитку України на 2002–2011 роки: Послання Президента України до Верхов-ної Ради України // zakon1.rada.gov.ua.

2. Хантингтон С. Кто мы?: Вызовы американской национальной идентичности /Пер. с англ. А. Башкирова. – М.: Изд-во ACT; Транзиткнига, 2004. – 635 с.

3. Hastings A. The Construction of Nationhood: Ethnicity, Religion, and Nationalism. –New York: Cambridge University Press, 1997.

4. Inglehart R., Caballo M. Does Latin America Exist? // PS: Political Science and Poli-tics.– 1997.– N30(March). – P. 38.

ЄВРОПЕЙСЬКА САМОІДЕНТИФІКАЦІЯ УКРАЇНИ ІМОДЕЛЬ КОНТРОЛЮ НАД ВОЄННОЮ

ОРГАНІЗАЦІЄЮ ДЕРЖАВИ

Сучасній Україні лише 17 років, тому процеси глибокого усвідом-лення своїх національних інтересів, уточнення геополітичних цілей іпріоритетів, визначення місця і ролі держави та суспільства в різнихінтеграційних схемах, пошук оптимальних варіантів забезпеченнянаціональної безпеки закономірно продовжуються.

Зазначені труднощі поєднуються з традиційною різнобічністюсамоідентифікації української політичної нації, відсутністю єдиного

В.В. Скворцов*

*старший викладач кафедри міжнародних відносин Національної академії оборони України, здо-бувач Центру перспективних соціальних досліджень Міністерства праці та соціальної політикиУкраїни та Національної академії наук України

менталітету щодо суспільно-політичної організації даржави та сус-пільства, релігійних уподобань, етнічного чи навіть географічногопоходження тощо.

За Біблією, Мойсей, згідно з Божим велінням, 40 років виводивізраїльтян з Єгипту [4]. У наш час і віруючі, й атеїсти вважають, що уБіблії немає випадкових чисел. Сучасні психологи припускають, що40 років були необхідні Мойсею для того, щоб змінилися два поко-ління ізраїльтян, і зросли ті, які не пізнали рабства.

На відміну від древніх ізраїльтян, нам доводиться шукати свійшлях розвитку самостійно. До речі, одне нагадування, не тільки Ук-раїна знаходиться у пошуках. Свій шлях визначають і нова «неімпер-ська» Росія, і Білорусь, чимало інших країн світу. Проте, «дорогуздолає той, хто йде». Пошук і вибір напрямку зовнішньополітичногоруху країни продовжується й уточнюється. Це постійний процес, щоздійснюється за допомогою методу «проб і помилок».

Завдання фахівців полягає у безупинному пошуці, аналізі різнихваріантів розвитку. Зрештою народ обере свій шлях, адже варіантівчимало.

Так, наприклад, директор Інституту зовнішньої політики Диплома-тичної академії України при МЗС України Г.М. Перепелиця пропонуєдо розгляду та аналізує чотири моделі зовнішньополітичного кур-су України: дезінтеграційну, інтеграційну, ізоляціоністську тамодель балансування між Сходом і Заходом [6, 106–114].

За результатами вищезгаданого аналізу автори дослідженняроблять аргументований вибір і пропонують шлях реалізації четвер-тої «інтеграційної моделі», яка передбачає посилення співробіт-ництва та партнерства з країнами Чорноморського регіону та євро-пейську інтеграцію України.

Європейська інтеграція України є однією з небагатьох ідей,навколо яких сьогодні спостерігається відносний консенсус у сус-пільстві. Так, серед українських громадян існує загалом позитивнеставлення до євроінтеграційних прагнень України. 50,4% громадянпідтримують ідею вступу України до ЄС [7].

Що стосується української державно-політичної еліти, то жод-на з авторитетних і впливових політичних партій не висловлюєтьсякатегорично проти євроінтеграції. Як результат, європейське пра-гнення суспільства та європейський вибір держави в остаточ-ному підсумку закріплений у багатьох законодавчих актах Ук-раїни. Найважливішим серед них є: Закон України «Про основи на-


161

ціональної безпеки України», зокрема ст. 6. «Пріоритети національ-них інтересів» [1].

Досягнення такої мети, у принципі, є можливим. Формаль-ним підтвердженням цього є набуття членства в деяких євро-пейських міжурядових та неурядових організаціях: ОБСЄ, Ра-да Європи, УЄФА та інших. Але вінцем євроінтеграції має ста-ти участь України в ЄС.

Для цього необхідно вирішити безліч проблем, зокрема якимчином євроінтеграція як національний вибір України впливаєна модель контролю над воєнною організацією держави (КВО)і навпаки?

Для розгляду проблеми необхідно уточнити зміст деяких по-нять та їх операційне співвідношення.

У країнах із демократичним типом політичного режиму меха-нізм регулювання цивільно-військових відносин (ЦВВ) склався іс-торично. У наш час він має загальновизнане позначення – демокра-тичний контроль над воєнною організацією держави (ДКВО).

Якщо розглядати ДКВО як родове поняття, то видом щодо ньогоможе вважатися демократичний цивільний контроль над воєн-ною організацією держави (ДЦКВО). У ньому під умовним сло-вом «цивільний» (Ц) мається на увазі контроль над воєнною орга-нізацією держави (ВО) з боку громадянського суспільства. Ци-вільний контроль як особлива складова частина більш широкогозагального поняття ДКВО можливий тільки в державах консолідо-ваної демократії (див. рис. 1).

Перед тим як продовжити подальші міркування, необхідно з'ясу-вати деякі запитання.

По-перше, чи очікують на Україну в ЄС? Понад 55% опитаних у шести найбільших країнах ЄС – Великій

Британії, Іспанії, Італії, Німеччині, Польщі й Франції – підтримують вступУкраїни до ЄС, якщо Україна виконає необхідні для цього умови [7].

По-друге, що є найважливішої умовою для здобуття членст-ва в ЄС?

Відповідь на це запитання міститься в Договорі про Європейсь-кий Союз: «… спільні принципи всіх держав-членів – свобода, демо-кратія, шанування прав людини та засадничих свобод, верховенст-во права [правова держава]…» [3]. «Будь-яка європейська держа-ва, що шанує принципи, сформульовані в частині першій ст. 6, можезвернутися з поданням щодо набуття членства в Союзі» [3].


162

Рис. 1. Співвідношення ознак «демократичний» і «цивільний» у складнихтермінах стосовно контролю над воєнною організацією держави

Отже, без вирішення задачі подальшої демократизації вирішитизадачу євроінтеграції неможливо.

При цьому варто ще раз нагадати постулат, що демократичнийустрій держави підтримується за допомогою (ДКВО), він є таким жеатрибутом демократичної держави, як свобода слова, верховенст-во закону тощо.

Взаємозв'язок цивільно-військових відносин (ЦВВ), типо-логії моделей контролю над воєнною організацією держави(КВО), демократії та інституційної структури ЄС.

По-перше, ЄС – це міждержавне об'єднання, переважно конфе-деративного типу, в якому держави зберігають незалежність і суве-ренітет з централізованою координацією питань, що представля-ють спільний інтерес. Інституційна структура в Євросоюзі характе-ризується, здебільшого, за допомогою «трьох його опор», які відоб-ражають різни сфери інтеграції. Базовою «опорою» є перша – еко-номічна. «Друга опора» – це сфера зовнішньої політики та безпеки,«третя» – внутрішні справи та правосуддя [5, 44].

По-друге, проблеми, що відносяться до «першої опори», розв'я-зують на комунітарному рівні. Інша справа – «друга» та «третя»«опори» Союзу.

Проблеми, що стосуються компетенції цих «опор», розв'язують-ся на рівні національних урядів (міждержавне співробітництво). Су-веренні держави-члени ЄС зважають на рішення наддержавних ор-


163

ганів, але їхнє виконання залежить від того, чи будуть вони закріп-лені в законодавстві, рішеннях урядів, судів цих держав. СегментЦВВ і КВО політичної системи держав в інституційній структурі ЄСналежить до другої та третьої «опор».

По-третє, однозначним є те, що політичний режим у країні-членіСоюзу повинен бути демократичним (див. вище). Але при цьомуформи державного устрою й правління не є компетенцією ЄС.

Виходячи з вищезазначених положень, варто зазначити: а) з огляду на те, що ЦВВ і КВО в будь-якій державі є «похідними»

від типу існуючого політичного режиму, то (у країнах-членах ЄС),вони обов'язково є демократичними. Це положення втілене в термі-ні «демократичний контроль над воєнною організацією держави».Отже, у країнах ЄС модель КВО – це ДКВО. Така модель є родовою;

б) оскільки існування та функціонування ефективної моделіДКВО у державі є необхідною умовою подальшого розвитку та кон-солідації демократії, то в країнах-членах ЄС складаються передумо-ви розвитку громадського суспільства. Участь його інститутів уДКВО є умовою переходу до якісно іншої моделі, а саме ДЦКВО, щоє видовою моделлю стосовно родової моделі ДКВО. Відповідно мо-дель ДЦКВО дозволяє вирішувати суперечності не тільки між усімагілками державної влади та силовими структурами, але й між гро-мадськістю та воєнним сегментом суспільства, що є необхідноюумовою гармонізації ЦВВ;

в) конкретні моделі ДКВО в кожній країні-члені ЄС визначаютьсябагатьма чинниками, найважливішими з яких є форми державногоустрою та правління, але державний устрій і форми правління суве-ренних країн не є предметом компетенції Союзу;

г) за характерною ознакою демократії – верховенство права – убудь-якій демократичній державі модель ДКВО повинна відобража-тися в національному законодавстві (але зовсім не обов'язково водному спеціальному законі, як в Україні).

Таким чином, загальні вимоги Євросоюзу полягають у тому, щобполітичний режим у державі-члені союзу був демократичним.Цим мотивується лише одна жорстка вимога до ЦВВ: модельконтролю над воєнною організацією в держави-члені має бутидемократичною, а саме – ДКВО.

Висновки: 1. Європейська інтеграція України та демократизація суспільства

– це ідеї, навколо яких сьогодні спостерігається відносний консен-


164

сус у державі. Ці процеси є вагомими чинниками впливу на політич-ну систему, сегмент ЦВВ та модель ДКВО.

2. Найважливішою необхідною умовою всебічної євроінтеграціїсеред інших є подальша демократизація країни. Вирішення цьогозавдання неможливо без ефективної моделі ДКВО.

3. На теперішній час в Україні є формальна правова модельДКВО, яка закріплена в Законі України «Про демократичний цивіль-ний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними орга-нами держави» [2]. Цей закон відповідає стандартам європейськихструктур, у тому числі ОБСЄ, РЄ та ЄС та сприяє процесу євроінтег-рації.

4. Реалізація вищезазначеного можлива тільки за умови форму-вання повноцінного громадського суспільства. Поки суспільствонедостатньо розвинуто, реальний ДК можливий тільки з боку дер-жавних інститутів влади. Зміст Закону тимчасово випереджає рі-вень розвитку суспільства, але це скоріше не мінус, а плюс. Самфакт його існування є каталізатором демократичних перетворень ісприяє гармонізації ЦВВ.

1. Про основи національної безпеки України: Закон України від 19.06.2003 №964-ІV // Відомості Верховної Ради України.– 2003.– №39. – С. 1202–1210.

2. Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохо-ронними органами держави: Закон України від 19.06.2003 №975-ІV // Відомості Вер-ховної Ради України.– 2003.– №46. – С. 1481–1492.

3. Договір про Європейський Союз. Дата прийняття: 1992–02–07. (Консолідова-на версія) / Довідник з Європейської інтеграції // eu-directory.ea-ua.info.

4. Библия, Евангелие, поиск по Библии. Иисус Навин, глава 14 // www.bible.com.ua.

5. Європейський Союз: Підручник / Колектив авторів. – Вид. друге, доповнене, тавиправлене. – К.: НАОУ, 2008. – 397 с.

6. Зовнішня політика України – 2006: стратегічні оцінки, прогнози та пріоритети /За ред. Г.М. Перепелиці. – К.: Стилос, 2007. – 272 с.

7. Україна – ЄС: до нового етапу співробітництва. Валерій Чалий. 28 грудня 2007/ Український центр економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумко-ва // www.uceps.org.


165


166

СОЦІАЛЬНИЙ АСПЕКТ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇСУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Українське суспільство на сучасному етапі розвитку характеризує-ться динамічними змінами в економічному, соціальному, політичномужитті. Глобалізаційні впливи і процес демократизації суспільства ви-магають формування нових цілей і завдань внутрішнього та зовніш-нього політичного розвитку країни, визначення пріоритетних націо-нальних інтересів, формування шляхів безпеки суспільства в усіх ас-пектах його життєдіяльності. Таким чином, гострим на сьогодні зали-шається питання самоідентифікації українського суспільства в усіхйого сферах: політичній, економічній, культурній, соціальній.

Розглядаючи соціальний аспект самоідентифікації сучасного ук-раїнського суспільства, варто зазначити, що під поняттям «само-ідентифікація» розуміється усвідомлення позиції, з'ясування влас-ного соціального статусу в системі певних взаємин. Тому на сучас-ному етапі державотворення перед Україною стоїть завдання за-безпечення політичної, економічної, соціальної стабільності за збе-рігання цілісності держави і суспільства. Соціальна політика має ба-зуватися на пізнанні законів суспільного розвитку, зокрема соціаль-них відносин. Серед інституційних структур, які здійснюють соціаль-ну політику, вирішальна роль належить державі. Як соціальний полі-тичний інститут, держава має здійснювати свою регулятивну діяль-ність щодо соціального розвитку як безпосередньо, так і опосеред-ковано – шляхом створення відповідних економічних, соціально-по-літичних і духовних предумов для збагаченя соціального потенціалусуспільства [1, 454]. А це означає, що головними функціями со-ціальної політики в процесі самоідентифікації суспільства залиша-ються забезпечення соціальної стабільності та соціальної безпекисуспільства. Соціальна політика має передбачати виявлення гли-бинних тенденцій розвитку в усіх сферах суспільного життя, що обу-мовлюють процес самореалізації людиною свого соціальногопотенціалу.

Ю.В. Лисенко*

*Київський Національний Економічний Університет ім. В. Гетьмана

Проблема самодентифікації українського суспільства у соціаль-ному аспекті тісно пов'язана з питанням соціальної безпеки люди-ни, що набуває пріоритетного значення в контексті демократичнихперетворень і глобалізаційних змін. Основним завданням забезпе-чення соціальної безпеки є виявлення й оцінка вогнища, осередківвиникнення, локалізація конфліктних ситуацій, активний пошукможливих резервів підвищення соціальної безпеки та прискореняекономічного і соціального розвитку регіонів і держави, розробка тареалізація програм і проектів, відбір економічних та соціальних ме-ханізмів, засобів і методів, які запобігають соціальним загрозам.Важливим є дотримання принципів забезпечення соціальної безпе-ки, які характеризують: збереження територіальної цілісності дер-жави, стійкість розвитку суспільства, патріотизм, оптимальне поєд-нання централізованого та нецентралізованого управління держа-вою, застосування системного аналізу та комплексного підходу дорозв'язння соціальної безпеки [2, 6]. Основними напрямками дер-жавної політики щодо підтримки та розвитку соціальної безпекимає бути збереження суверенітету і територіальної цілісності Украї-ни, розвиток економічної сфери, проведення незалежного та со-ціально-орієнтованого курсу, захисту людини, суспільства, держа-ви.

Верховною Радою України у 1997 р. було прийнято Концепціюнаціональної безпеки, що стало важливим кроком держави на шля-ху до формування ефективної системи безпеки та визначення пріо-ритетних національних інтересів у цій галузі. Проблема самоіденти-фікації сучасного українського суспільства тісно пов'язана з усві-домленням важливих стратегічних напрямків забезпечення націо-нальної безпеки. Це стосується соціального аспекту безпеки, ос-кільки особливості нинішнього соціально-економічного та політич-ного стану в Україні потребують концентрації зусиль саме на стра-тегічних напрямах державної політики.

Пріоритетними національними інтересами, зокрема соціальни-ми є такі: гарантування конституційних прав і свобод людини та гро-мадянина, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей і ме-ханізму їх упровадження, забезпечення зростання рівня життя насе-лення, формування та становлення середнього класу, ліквідаціясоціальної нерівності і різкого розшарування населення, забезпе-чення соціального захисту населення, адресне піклування про лю-дину, зміцнення генофонду українського народу, розвиток соціаль-


167


168

ної інфраструктури, вдосконалення системи освіти, охорони здоро-в'я, житлових умов, зміцнення політичної та соціальної стабільностіу суспільстві, визначення стратегії розбудови соціальної держави іформування умов її здійснення тощо [2, 272].

Позитивним є те, що соціальні інтереси враховують нові соціаль-ні орієнтири сучасного суспільства – забезпечення розвитку грома-дянського суспільства, зміцнення соціальної і політичної стабіль-ності, не зважаючи на ускладнення та проблеми практичної реаліза-ції пріоритетних соціальних інтересів.

1. Політологія. Підручник / За ред. Ю. Кулагіна, В. Полуріза. – К.: Альтерпрес, 2002.– 612 с.

2. Соціальна безпека: теорія та українська практика / За ред. І.Ф. Гнибіденка,А.М. Колота, В.В. Рогового. – К.: КНЕУ, 2006. – 292 с.

ЄВРОАТЛАНТИЧНА ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИТА РАДЯНСЬКА СПАДЩИНА

Теоретичні дискусії між представниками різних напрямків со-ціальних наук зводяться до питання про державу як мету чи інстру-мент людського співтовариства. В умовах поглиблення взаємоза-лежності політичних співтовариств і економік та різноманіття інте-граційних процесів концепція моральної відповідальності державипоширює відповідальність за межі національного простору і влас-ного населення. Демократичні завоювання «відкритого суспільст-ва» істотно розширили перспективи гуманітарного розвитку людст-ва. Водночас вони поставили світ перед загрозою перманентної по-літичної нестабільності. Для України, яка розбудовує державність ускладних умовах трансформації системи міжнародних відносин,проблема геополітичної самоідентифікації є надзвичайно гострою.Визначення зовнішньополітичного курсу, який би цілком відповідавнаціональним інтересам України, водночас гарантуючи безпеку іспираючись на підтримку населення, – завдання, що стоїть переднашою країною.

С.Ф. Кротюк*

*к.істор.н., доцент кафедри культурології Національного авіаційного університету

В Україні відбувається складний процес пошуку консенсусу се-ред політиків і суспільства навколо моделі стратегії розвитку Украї-ни та її зовнішньополітичних аспектів. Вибір стосується двох голов-них зовнішньополітичних векторів: західного (європейська та євро-атлантична інтеграція, вступ до ЄС і НАТО) та східного (союз із Ро-сією, вступ до ЄЕП). Найбільш контраверсійним питанням українсь-кого суспільства залишається законодавчо встановлений курс навступ України в НАТО. Розбіжності позицій із цього питання у проце-сі виборчих кампаній набули ознак розколу суспільства, що усклад-нює загальнонаціональну консолідацію не лише навколо проголо-шеного зовнішньополітичного курсу, а й у реалізації національнихінтересів країни.

Тема НАТО та співпраці з цією організацією України знаходитьсяв центрі дискусій науковців, журналістів і політикуму. Прихильникита опоненти євроатлантичної інтеграції на захист власних позиційоперують стереотипами радянської ідеологічної спадщини часів хо-лодної війни та блокового протистояння різних систем.

Тривалий поділ світу на біполярну систему не міг не залишитисяу свідомості мільйонів громадян, що знаходились по цей бік «заліз-ної завіси». Розчинення культурно-ідеологічної складової, що є на-слідком тривалого тиску тоталітарної системи, не просто подолатиу свідомості. У відносинах Україна-НАТО існує ряд проблемних пи-тань, пов'язаних з прийняттям Альянсом політичних рішень щодорівня стосунків з Україною. З боку деяких держав-членів зберігаєть-ся неоднозначне ставлення до можливості залучення України доофіційних програм підготовки держав-претендентів щодо членствав Альянсі (Плану дій щодо членства). Значною мірою це пов'язане звнутрішньополітичною ситуацією в Україні. Представники деякихполітичних партій обрали НАТО і євроатлантичний курс України якодин із основних об'єктів нападок, експлуатуючи фобії й помилкинайменш освіченої частини українського суспільства і сподіваючисьна коротку людську пам'ять. Це доводить вторинність національнихінтересів у шкалі цінностей українських політиків.

Для багатьох українців основною причиною їхнього негативногоставлення до цієї ідеї є побоювання можливого погіршення відно-син із Росією. Перебуваючи у російському, а не європейському ін-формаційному просторі, українці постійно чують саме російськуточку зору. Опоненти вступу України до альянсу попереджають пронаближення «військових армад» НАТО до кордонів Росії й України. У


169

Росії поява спільних кордонів із країнами НАТО розглядається не яквстановлення зони безпеки та стабільності, а як наближення війсь-кової могутності НАТО з тим, аби виправдати зростання власнихвійськових витрат на модернізацію армії.

Публічне обговорення можливості членства України в НАТО про-ходить в атмосфері підозрілості, навіть із боку влади, і цілковитогоневігластва в цьому питанні населення країни. Неосвіченість грома-дян, стереотипи та потік викривленої інформації, на яких і будуєтьсянедовіра до НАТО, використовуються для обмеження впливу сус-пільства на процес прийняття рішень. Крім того, це дозволяє полі-тикам діяти відповідно до кулуарних домовленостей, трактувати на-ціональну стратегію з урахуванням інтересів осіб, які знаходяться увладі.

Серед українців зберігається вплив стереотипів холодної війни,які активно відновлюються сьогодні окремими політичними силами.Використання міфів, чуток, упередженої інформації щодо НАТО су-перечить інтересам країни, яка за роки державності так і не визна-чилася зі стратегією розвитку, її імідж у партнерів як на Заході, так іна Сході не викликає довіри, принижує громадян, зводячи їх до спо-живачів низькопробної інформації. Особливість української ситуаціїполягає в тому, що неправдиву інформацію, міфи про НАТО вико-ристовують у своїх технологіях як противники, так і прихильникиєвроатлантичної інтеграції.

На думку політиків країн-членів НАТО, ставлення пересічних ук-раїнців до НАТО є набагато більшою перешкодою до членства вальянсі, ніж навіть ставлення Росії. Зрозуміло, що для перспективУкраїни стати членом НАТО демократичні перетворення мають на-багато більше значення, ніж власне військові реформи. У демокра-тичній державі, якою є Україна, саме уряд, а не НАТО має перекона-ти громадян у тому, що членство в цьому військовому блоці не су-перечить їхнім інтересам.

З жодною міжнародною структурою Україна не має такого висо-кого рівня співробітництва (вигідного як з політичної, так і з еконо-мічної точки зору), як з НАТО. Однак, більше половина українцівставляться до НАТО критично і виступають проти розширенняАльянсу та не бажають бачити Україну частиною НАТО. Для забез-печення свідомого, виваженого вибору у питанні інтеграції Українидо Альянсу слід позбуватися штучних стереотипів, формувати толе-рантну, неупереджену атмосферу діалогу в суспільстві й серед дер-


170


171

жавно-політичної еліти. Зрозуміло, що останнє слово – за громадя-нами країни. Але це слово має бути сказане на підставі об'єктивної,максимально повної та неупередженої інформації про переваги йнедоліки приєднання до НАТО.

1. Гончаренко О. Україна і НАТО. Ступаючи на європейський шлях. Проблеми таперспективи євроатлантичної інтеграції України // Політика і Час.– 2002.– №11. –С. 33–37.

2. НАТО: За і проти. Дебати з питань євроатлантичної безпеки. – К.: Оріядна, 2004.– 76 с.

3. Павленко Ю. Україна у світовому цивілізаційному процесі // Вісник НАН Украї-ни.– 2002.– №3.

4. Сунгуровський М. Україна-НАТО: проблема свідомого вибору // Дзеркало тиж-ня.– 2006.– №46.

5. Шерр Дж. Україна і НАТО: реалізм сьогодні, членство завтра? // Дзеркало тиж-ня.– 2005.– №42.

СОЦІОКУЛЬТУРНІ ВИМІРИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Термін «глобалізація» соціологічна наука пов'язує з іменем аме-риканського соціолога Р. Робертсона. Він визначає глобалізацію яксерію емпірично фіксованих вимірів, різнорідних, але об'єднанихлогікою перетворення в єдине ціле. На його думку, сучасне сус-пільство все більше зміщується у бік універсальних різноманітнос-тей. Для нового глобального світу характерна глокалізація (поєд-нання «глобального» та «локального»), гомогенізація та гетерогені-зація. Р. Робертсон виступає проти уявлення про «макдональдиза-цію» світу. Культурна глобалізація не означає, що світ у культурномувимірі стає одноріднішим [1, 89–92].

У. Бек вводить поняття транснаціонального соціального просто-ру і доводить це на конкретних прикладах. Так, у лондонському рес-торані вас обслуговує чорношкірий офіціант – студент московсько-го вузу, виходець із Африки, який щорічно працює в Європі; дівчинасидить за комп'ютером у Каліфорнії і оголошує виліт і приліт літаків

Л.Ф. Камінська*

*к.соц.н., асистент кафедри соціальних структур і соціальних відносин Київського національногоуніверситету імені Тараса Шевченка

у берлінському аеропорту Тегель; для багатьох африканців їх само-ідентифікація і справжня Африка – різні поняття [1, 89–92].

Концепція глобальної системи Л. Склейра базується на трансна-ціональній економічній, транснаціональній політичній та трансна-ціональній культурній практиках. ТЕП визначається транснаціональ-ними корпораціями, Світовим банком, МВФ; ТПП визначаєтьсятранснаціональним капіталістичним класом, до складу якого вхо-дить підпрємницька еліта, менеджери фірм, старші державні функ-ціонери, провідні політики, професійні постачальники культури кон-сьюмеризму, ЗМІ; ТКК визначається культурою – ідеологією кон-сьюмеризму. За Л. Склейром найважливішою глобальною силоюсьогодення є капіталістична система, яка опирається на неоднорід-ний глобальний капіталістичний клас, що визначає засади трансна-ціональної економічної практики та є найпотужнішою силою в бо-ротьбі за вплив на політичну і культурно-ідеологічну практики [4].

Дж. Рітцер характеризує глобалізацію як позитивний процес про-никнення західного способу життя, західних цінностей (як найкращихі найпрогресивніших) у всі сфери життя різних країн світу. У своїйпраці «Макдональдизація суспільства» він стверджує, що «Макдо-нальдс», який займає центральне місце в сучасній американськійкультурі, давно перестав бути суто американським феноменом і ставчастиною культури світу. Він перетворився у більш універсальний ізначущий символ Америки, ніж сама Америка. Важливим у концепціїмакдональдизаціії Дж. Рітцера є та обставина, що створення подіб-них образів є важливою та невід'ємною частиною всієї сучасної со-ціально-економічної структури, і «Макдональдс» – типовий представ-ник змін у багатьох секторах життя сучасного суспільства.

Складність американізованої цивілізації, що здійснює посту-пальну експансію, вкладається у чотири рітцерівські принципи:

- ефективність, передусім економічна (у ресторані швидкого хар-чування прикладом підвищення ефективності роботи слугує віконцеобслуговування для клієнтів за кермом (McDrive); подібну ефектив-ність забезпечують клієнтам у пошуку конкретного виду товару су-перунівермаги);

- калькульованість – прорахованість у межах простих і складнихякісних моделей (існування світу без несподіванок; в оптових су-пермаркетах покупців запевняють у тому, що вони можуть поклас-тися на три кількісно визначені характеристики: низькі ціни, великіпоставки товарів, широкий асортимент товарів);


172

- передбачуваність (впевненість у тому, що отримаєте те, на щоочікуєте; гамбургер у «Макдональдсі» у Москві має такий же смак,що й гамбургер у Стокгольмі);

- контроль управління за допомогою технологій без участі люди-ни (мета великого супермаркету – контролювати покупця за допо-могою створеної радісної, оптимістичної, «привабливої» атмосфе-ри) [3, 499–509].

Впровадження ринку в культуру, інвестування виховання спожи-вача позначають терміном «американізація». За Дж. Рітцером аме-риканізація є конкретизацію глобалізації із включеними елемента-ми національної американської культури. Особливості американіза-ції у сфері культури базуються на ірраціоналізації раціональних мат-риць (доведення до абсурду раціональних елементів культури),пріорітет кількісних характеристик (комерціалізація), готовність довживання, повністю гарантована якість на певному рівні, упакова-ність у яскраві символічні форми, віртуалізація культурних зразків(створення віртуальної реальності, в якій розгортається культурнийфеномен). Поширення американського способу життя зорієнтова-не на нових соціальних акторів, якими є молодь.

Варто зауважити, що ці тенденції аналізують через призму двохконцепцій глобалізації, які суперечать одна одній. Прихильникиконструктиву процесу наголошують на створенні різноманітнихміжнародних систем регулювання відносин між народами в най-важливіших сферах життєдіяльності; створенні додаткових робочихмісць ТНК та передачі досвіду господарської діяльності; розвиткувсесвітніх комунікацій; прискорення соціальної мобільності та со-ціальних зв'язків між індивідами, групами і навіть цілими соціумами.Інформаційні технології стирають кордони простору та часу, ті еле-менти культури, які люди вносять після перебування в тій чи іншійкраїні, переносяться у власну культуру, а набутий культурний досвідважко переоцінити. Соціальна та культурна глобалізації, взаємоді-ючи, утворюють нові форми та елементи культури, які не існувалираніше.

Що стосується деконструктивних моментів, то це, передусім,втрата індивідуальності суспільством. «Спільні ринки зобов'язуютьдо спільної мови, вони породжують спільну поведінку, що базуєтьсяна космополітичному міському житті, схему якого можна зустрітивсюди» [2, 112]. Нові покоління все менше потребують збереженнятрадиції і все більше перебувають у гонитві за новацією, практика-


173

ми, що претендують на світове лідерство у всіх сферах життя. «Гло-бальна гомогенізація» характеризується домінуванням західноїкультури, культурною уніфікацією, ментальним колоніалізмом, при-мітивізацією смаків, споживацтвом і конформізмом.

1. Бек У. Что такое глобализация? – М.: Прогресс – Традиция, 2001. 2. Мартен Д. Метаморфози світу: Соціологія глобалізації. – К.: КМ Академія, 2005.3. Ритцер Дж. Современные социологические теории. – СПб.: Питер, 2002.4. Sclair L. The Transnational Capitalist Class. – Oxford (UK): Blackweii Publshers, 2001.

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИВ КОНТЕКСТІ ФОРМУАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ

ІДЕНТИЧНОСТІ

Національна ідентичність – це питання державної ідеології та на-ціональних інтересів, що у практичній площині вирішується за допо-могою проведення відповідної інформаційної політики.

На процес формування національної ідентичності має сильнийвплив не тільки минуле України як частини різних імперії, але й су-часна геополітика ключових світових держав, зокрема Росії. Остан-ню тезу проілюструємо висловленням голови Міжрегіональної радиз інформаційної безпеки суб'єктів Російської Федерації Т. Грозмані:«Украина – это страна, где русские дети учат русскую историю поамериканским учебникам» [3]. Головна проблема полягає у тому,що аналогічні думки поширюються не тільки (та навіть не стільки) уРосії, а й активно експортуються до України.

Як наголосив Віктор Ющенко, відкриваючи засідання РНБОУ21 березня 2008 р., «найбільшою загрозою національній безпеці єінформаційна експансія іноземних держав. Завдяки цьому в інфор-маційному просторі України проводяться інформаційно-психоло-гічні кампанії з тих чи інших питань (насамперед тем національноїєдності, територіальної цілісності, а також таких чутливих тем, якмова, релігія і культура, проведення європейської та євроатлантич-


174

А. Баровська*

*головний спеціаліст сектору планування та звітування відділу координації наукових дослідженьНаціонального інституту стратегічних досліджень

ної інтеграції), для того щоб дезінформувати суспільство, не повніс-тю його інформувати або проводити кампанії не в інтересах нашоїкраїни» [5]. Глава держави зробив акцент на великому впливі ін-формаційного простору на збереження ідентифікації України якдержави.

Отже, єдиною можливою відповіддю є чітко спланована та вива-жена державна інформаційна політика.

Під функціями державної інформаційної політики розуміють діїдержави, які спрямовані на підтримку існуючого стану й подальшийрозвиток інформаційної сфери суспільства та її суб'єктів [6, 67]. Дер-жавна інформаційна політика передбачає таку сукупність функцій:

(1) Функція регулювання інформаційних відносин, у томучислі й забезпечення інформаційної безпеки та захисту суспільствавід негативного інформаційно-психологічного впливу [6, 76].

(2) Функція розвитку інформаційного потенціалу (інформа-ційних ресурсів, інформаційної інфраструктури та людських ресур-сів як невід'ємного елемента інформаційної взаємодії).

Е. Андрєєв та А. Миронов визначають функцію інтеграції інфор-маційних ресурсів у систему політичних, економічних та інших інс-титутів суспільства [2, 175]. Інформаційні ресурси є органічноюскладовою означених систем і тому пропонується виділити (3)функцію впровадження сучасних інформаційно-комунікатив-них технологій у систему політичних, економічних та інших інститу-тів суспільства.

(4) Функція формування порядку денного (списку пріорите-тів): що саме і в якому аспекті обговорюватиметься [7]. Це визна-чення переліку суспільно-значущих актуальних тем для висвітленняЗМІ. Передбачаючи асоціації зі «славнозвісними» темниками, вартозазначити: формування порядку денного – це створення необхідно-го політичного контексту ситуації, тобто подання на громадськийрозгляд певного законопроекту; публічні заяви та звернення поса-дових осіб тощо.

Після того, як визначено перелік тем і дискусію розпочато, по-стає необхідність коректно представити позицію держави з означе-них питань. Це відповідає реалізації (5) функції спін-докторингу(управління/менеджменту новин), яка також спрямована на поши-рення відкритих повідомлень про країну у світі [1] та національнуієрархізацію новин у державі, що забезпечує адекватне сприйняттясвіту Україною, а українським суспільством – світу [4]. За умов кри-


175

зових ситуацій шляхом спін-докторингу відбувається створення но-вого контексту для негативної ситуації: подія висвітлюється такимчином, щоб споживач інформації відійшов від негативної оцінки цієїподії чи принаймні така оцінка була суттєво пом'якшена.

Науковці виокремлюють (6) інформаційну функцію – виробленнята поширення інформації з метою створення у громадян знань, оці-нок, певних норм [6, 68]. З метою уникнення ймовірної багатознач-ності тлумачення та розширення дії досліджуваної функції і забезпе-чення необхідною інформацією органів державного управління,місцевого самоврядування та структур громадянського суспільст-ва, пропонується назвати цю функцію інформативною.

Важливою функцією державної інформаційної політики є (7) ос-вітня: організація процесу інформування таким чином, щоб умож-ливити передачу громадянам певних знань, які дозволяють адек-ватно оцінювати та упорядковувати відомості, що отримуються ізЗМІ та інших джерел, правильно орієнтуватися в складному й супе-речливому потоці інформації. Це допоможе індивіду в аналізі полі-тичних процесів, усвідомленні свого місця й ролі в них, адаптації доумов швидкозмінного політичного середовища [6, 68].

Освітня функція тісно пов'язана та фактично переходить у (8)функцію соціалізації (соціальної адаптації, нормативну функцію):долучення індивіда до певних цінностей, норм, звичаїв, традицій,етикету, які у сукупності формують більш складні комплекси – пра-во, мораль, ідеологію; підтримка прикладів мотивації поведінки талояльного ставлення до тих, хто приймає рішення; розширенняадаптаційних можливостей людини, уможливлення її інтеграції у со-ціально-політичну дійсність [6, 72; 8, 56–57].

(9) Гуманітарна функція проявляється у створенні адекватногоінформаційного, соціокультурного середовища для життєдіяльнос-ті людини, реалізації нею своїх прав та свобод, забезпечення сус-пільного порядку, громадянського миру та згоди [6, 78].

Насамкінець виділимо (10) проективну функцію (твореннядійсності): політика здатна формувати нові відносини між людьмита державами, перетворювати дійсність відповідно до планів різнихполітичних суб'єктів, створювати нові форми організації соціально-го життя, формувати можливості для нових відносин між людиноюта природою [8, 57].

Підсумовуючи, зазначимо, що адекватна сучасним викликамдержавотворення та вимогам прогресивного розвитку державна ін-


176


177

формаційна політика України позитивно впливатиме на поступ сус-пільства, його консолідацію та злагоду.

1. Актуальні проблеми державної інформаційної політики в Україні // Аналітичназаписка. – К.: НІСД, 2008 // www.niss.gov.ua.

2. Андреев Э.М., Миронов А.В. Социальные проблемы интеллектуальной уязви-мости и информационной безопасности // Социально-гуманитарные знания.–2000.– №4. – С. 169–179

3. Грозмани Т. Национальные интересы России в информационной среде // По-литика.– 2000.– №43 // www.politika-magazine.ru.

4. Дергачов О.П. Демократизація інформаційної сфери в Україні: стан та перс-пективи // Стенограма круглого столу «Стратегічні комунікації: виклики для націо-нальної безпеки України». – К., НІСД, 2007 // www.niss.gov.ua.

5. Під головуванням Президента України відбулося засідання РНБОУ // www.president.gov.ua.

6. Плитко А.Г. Государственная информационная политика Российской Федера-ции: понятие, принципы и направления реализации: Дис... канд. полит. наук: 23.00.02 / Российский государственный социальный университет. – М., 2005 – 158 с.

7. Почепцов Г. Прострація в телепросторі // www.euro.org.ua.8. Соловьев А.И. Политология: Политическая теория. Политические технологии:

Учеб. для студентов вузов. – М.: Аспект-Пресс, 2001. – 559 с.

МОВА ПОЛІТИЧНОЇ РЕКЛАМИ ЯК ЗАСІБНАЦІОНАЛЬНОЇ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ

Необхідною умовою переходу України до демократичного сус-пільства та формування нової політичної системи, побудованої набалансі влади і виборчих механізмів представництва, є здійсненнягромадянами країни права на вільне волевиявлення та забезпечен-ня всім суб'єктам політичного процесу рівної участі у виборах. Підчас виборів усі суб'єкти політичного процесу завжди прагнуть схи-лити громадськість на свій бік та спрямувати перебіг подій на своюкористь. Намагаючись вплинути на громадську думку, вони вдають-ся до усіляких засобів і прийомів, включаючи технології маніпуляціїмасовою свідомістю, деякі з яких використовуються з метою прихо-

Ю.В. Кривобок*

*к.філол.н., молодший науковий співробітник Центру перспективних соціальних дослідженьМіністерства праці та соціальної політики України та НАН України

ваної дискредитації одних суб'єктів виборчого процесу та агітаціїгромадськості на користь їх опонентів.

Одним із найважливіших і найвпливовіших інструментів прове-дення політичних кампаній є політична реклама, що надає суб'єк-там політичного процесу широкі можливості для маніпуляції свідо-містю електорату. Аналіз і побудова лінгвістичних і риторичних мо-делей правильної, адекватної, етичної політичної реклами, розроб-ка основних мовних і мовленнєвих тактик і стратегій у наш час усвітлі останніх політичних подій в Україні є конче необхідними. Ви-вчення досвіду інших держав у цьому питанні, зокрема Франції,країни з розвинутими демократичними традиціями, є важливим ідоречним. Отже, потреба комплексного аналізу політичної рекламивизначає актуальність даного дослідження.

Політична реклама є невід'ємною частиною політичного марке-тингу, який суб'єкти політичного процесу використовують із метоювпливу на громадську думку. Складність здійснення маніпулюваннядумкою суспільства полягає у тому, що аудиторія вибірково ста-виться до інформації, яка пропонується у друкованому виданні, ісприймає лише ту її частку, що відповідає її переконанням [2, 14].Необхідність звернення до електорату, розшарованого відповіднодо ряду критеріїв (вік, ґендерна приналежність, рівень освіти, со-ціальний статус, рівень матеріального забезпечення, віросповідан-ня тощо), вимагає пошуку ключових понять, які адекватно розумію-ться та сприймаються усіма особами, на яких поширюється вплив.Такими поняттями у політичній рекламі є різні цінності, головнимпризначенням яких, як зауважує Н.Д. Арутюнова, є «не повідомлен-ня фактів, а здійснення впливу» [1, 181]. Отже, на глибинному, під-свідомому рівні саме цінності лежать в основі прийняття рішень,відбору фактів тощо. Саме вони зрештою керують поведінкою лю-дей і здатні спрямувати вибір електорату в належному напрямку.Аналізуючи тексти політичної реклами тієї чи іншої країни, визнача-ючи ключові поняття, до яких апелюють політики, можна стверджу-вати, що рекламні тексти відображують систему цінностей тієї чи ін-шої нації. Це дає змогу розглядати політичну рекламу як засіб націо-нальної самоідентифікації.

Дослідження французької політичної реклами періоду П`ятоїРеспубліки (з 1958 р. і донині) показало, що ключовими для фран-цузів є цінності, які можна об`єднати у три групи: а) національно-специфічні; б) політичні; в) загальнолюдські моральні цінності. Най-


178

більш відомими ціннісними системами у французькій культурі булиі залишаються принципи П'ятої Республіки та гасло Великої фран-цузької революції «Свобода, рівність і братерство». Апелювання доцих систем ми знаходимо у політичній рекламі усіх президентів дру-гої половини XX – початку XXI ст. Важливу роль у системі цінностейфранцузів відіграє спільне історичне минуле. У політичній рекламізазначеного періоду знайшли відображення такі події й такі видатніпостаті, які однозначно схвально оцінюються усіма членами сус-пільства: рух опору, діяльність Народного фронту, прийняття Дек-ларації прав людини і громадянина, Велика французька революція,президентство Ш. де Голля – засновника П'ятої Республіки, який ідосі залишається найвидатнішим політиком.

Серед політичних цінностей, що посідають чільне місце у системіцінностей французької нації, можна виділити такі поняття, як єд-ність, могутність, прогрес, мир, демократія, незалежність і глобалі-зація. Превалювання тих чи інших цінностей у картині світу францу-зів обумовлене часовим чинником та екстралінгвістичною ситуа-цією. Так, після Другої світової війни найбільш уживаними були кон-цепти «єдність», що виражає прагнення французів до консолідації,та «прогрес», що набув ідеологізованого значення через усвідом-лення французьким суспільством необхідності у радикальних змі-нах через політичну й економічну кризу. На початку XXI ст. їх витіс-нили поняття «демократія», «глобалізація» та «незалежність». Ос-таннє вживається у політичній рекламі в контексті міжнародних від-носин, зокрема в аспекті відносин Франції з країнами Євросоюзу.Актуальним протягом усього періоду залишається поняття «мир»: упіслявоєнний період це пов`язано з тим, що люди ще не встигли за-бути трагічні наслідки війни, країна була охоплена робітничими йстудентськими страйками, нерозв'язаним залишалося питання що-до статусу Алжиру. Останнім часом зростання ролі даної цінності усвідомості французів обумовлене активізацією терористичнихугруповань, що загрожує безпеці держави.

Загальнолюдські моральні цінності у картині світу французівпредставлені переважно такими лексемами, як «гідність», «чес-ність», «справедливість», «повага», «любов до Батьківщини», «спів-праця» та «ініціативність». Ці поняття не втрачають своєї актуаль-ності у будь-який час, вони є універсальними для будь-якої нації,про що свідчить порівняння з українською політичною рекламою, утекстах якої так само фігурують зазначені цінності: «Справедливість


179

є. За неї варто боротися» (БЮТ, 2006 р.), «За Вітренко. Вона чесна»(Блок Н. Вітренко, 2006 р.).

Таким чином, одним із засобів національної самоідентифікації єполітична реклама, що відображує систему цінностей суспільстваза рахунок вживання ціннісних концептів. І якщо кожна нація маєвласну градацію національно-специфічних і політичних цінностей,то моральні цінності залишаються актуальними і важливими длябудь-якої спільноти. Переважання у рекламі тих чи інших цінніснихконцептів обумовлене часовим чинником та екстралінгвістичноюситуацією.

1. Арутюнова Н.Д. Язык и мир человека. – М., 1998. – 339 с.2. Мельник Г.С. Mass-Media: Психологические процессы и эффекты. – СПб.:

Изд-во СПбУ, 1996. – 420 с.

СОЦІАЛЬНІ СТАНДАРТИ В СИСТЕМІ ЦІННОСТЕЙІ ПРІОРИТЕТІВ ДЕРЖАВНО-НАЦІОНАЛЬНОЇ

САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ В УКРАЇНІ

Сучасна Україна потребує якісної перебудови соціальної сферисуспільства, прискореної реалізації цільових орієнтирів становлен-ня та розвитку соціальної держави. Ідея розбудови соціальної дер-жави в Україні відповідає демократичним традиціям, прагненнямукраїнців до свободи, самореалізації та рівноправності, Саме цяідея може претендувати на статус національної, оскільки здатна ак-тивізувати та об'єднати громадян у прагненні до соціально спра-ведливого середовища, до самоідентифікації та високих стандартівжиття, які повинні знаходити своє відображення в соціальних стан-дартах, покликаних відігравати роль цільових орієнтирів на шляхурозбудови високорозвинутої соціальної держави, інтегрування вЄвропейський Союз та світове економічне середовище.

Для забезпечення планомірної інтеграції України в європейськеспівтовариство, відповідно до ратифікованої Верховною Радою Ук-


180

С.В. Лисенко*

*провідний інженер Центру перспективних соціальних досліджень Міністерства праці та соціаль-ної політики та НАН України

раїни «Європейської соціальної хартії», необхідно продовжити ро-боту щодо удосконалення та приведення у відповідність із міжна-родними нормами і стандартами національних соціальних стандар-тів, зокрема, тих, які стосуються питань оплати праці, підвищенняпенсійного забезпечення, загальнообов'язкового державного со-ціального страхування, надання соціальної допомоги сім'ям з діть-ми та малозабезпеченим сім'ям.

Формування соціальних стандартів1 є одним із базових елемен-тів соціальної політики держави та провідним чинником успіху дер-жави у сфері соціального забезпечення. На основі соціальних стан-дартів визначаються розміри основних соціальних гарантій: міні-мального розміру заробітної плати, мінімального розміру пенсії завіком, неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, розмірівдержавної соціальної допомоги та інших соціальних виплат.

Упродовж 2007 р. в Україні відбувалися певні позитивні зрушен-ня у сфері запровадження державних соціальних стандартів і дер-жавних соціальних гарантій. Так, Законом України «Про Державнийбюджет України на 2007 рік» було передбачено підвищення міні-мальної заробітної плати до 81% від рівня прожиткового мінімуму,тоді як у 2006 р. цей показник становив лише 73%. Прийнятий Вер-ховною Радою України Закон України «Про внесення змін до деякихзаконодавчих актів України щодо встановлення мінімальної заро-бітної плати на рівні прожиткового мінімуму для працездатних осіб»передбачає введення з 1 січня 2009 р. мінімальної заробітної платина рівні прожиткового мінімуму для працюючих.

Співвідношення середньомісячної заробітної плати та прожитко-вого мінімуму в Україні протягом 2002–2007 рр. зросло вдвічі – зі103% до 226%.

Отже, якщо в 2002 р. середньомісячна заробітна плата лише на3% перевищувала розмір прожиткового мінімуму, а у 2007 р. її роз-мір був більший вже на 126% – це на перший погляд позитивна тен-денція. Однак, збільшення співвідношення середньомісячної заро-бітної плати щодо прожиткового мінімуму може свідчити не стількипро реальне покращення умов оплати праці і рівня життя населен-ня, скільки про недостатні темпи збільшення самого прожиткового


181

* 1 Соціальні стандарти – це основні вимоги, що висуваються до розвитку соціальної сфери,якості життя тощо. На основі аналізу їх дотримання можливе визначення рівня життя. Розробкаі впровадження соціальних стандартів є складним завданням. На практиці, враховуючи це,розробляється багаторівнева система соціальних стандартів із виділенням мінімальнихсоціальних нормативів.

мінімуму. А як відомо, останній є базовим соціальним стандартом,на основі якого виплачується значна кількість соціальних допомог.

Реалії сьогодення демонструють, що всі ці заходи суттєво не змі-нюють ситуації в соціальній сфері. А коли немає прогресу, є регрес.Отже, назріло питання кардинальних змін у визначенні соціальнихстандартів.

В Україні, що прагне до євроінтеграції, законодавство стосовносоціальної політики також має відповідати європейським соціаль-ним цінностям. На сучасному етапі необхідно провести аналіз по-нять національного соціального законодавства щодо відповідностіїх міжнародним нормам. Особливо актуальним є визначення такихпонять як соціальні стандарти, соціальні гарантії, соціальні норма-тиви, прожитковий мінімум.

Принципами формування сучасної системи соціальних стандар-тів і нормативів, яка створюється з метою забезпечення визначенихКонституцією України соціальних прав і державних соціальних га-рантій достатнього життєвого рівня для кожного громадянина, ма-ють бути:

- законодавче встановлення найважливіших державних соціаль-них стандартів і нормативів;

- забезпечення диференційованого за соціально-демографічни-ми ознаками підходу до визначення нормативів;

- наукова обгрунтованість норм споживання;- врахування вимог норм і міжнародних договорів України у сфе-

рі соціального захисту й трудових відносин.Необхідно суттєво розширити саме поняття соціальних стандар-

тів. Слід розробити й законодавчо затвердити цілісну систему со-ціальних стандартів, у яких прожитковий мінімум стане лише вихід-ною базою, на якій нарощуються інші, більш високі життєві стандар-ти для різних соціальних прошарків. Слід зазначити, що для побудо-ви соціальної держави як довгострокового завдання потрібноорієнтуватися не на мінімальні, а на середні доходи.

Необхідною є розробка системи соціальних стандартів, яка б дійс-но забезпечувала гідний рівень життя населення та відповідала євро-пейським стандартам, при цьому її запровадження має передбачатипоступові етапи досягнення цих стандартів протягом декількох роківокремо для кожної категорії населення. З огляду на це, в основу роз-рахунку допомог необхідно закласти не прожитковий мінімум, як цевизначається в чинних соціальних законах, а соціальні стандарти.


182


183

1. Политика доходов и качество жизни населения / Под ред. Н.А. Горелова. –СПб.: Питер, 2003. – 653 с.

2. Соціальні стандарти та соціальні гарантії: теоретичні аспекти, проблеми, світо-вий досвід: Монографія. – К.: ЦПСД, 2007. – 320 с.

3. Шаульська Л. Проблеми та напрям формування концептуальних засад соці-альної держави // Україна: аспекти праці.– 2005.– №1. – С. 41–47.

БОРОТЬБА З РЕЙДЕРСТВОМ ЯК НЕОБХІДНИЙЕКОНОМІЧНИЙ АСПЕКТ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ

СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Однією з найбільш небезпечних негативних тенденцій, які спос-терігаються в економіці України на сучасному етапі її розвитку, єявище, яке отримало умовну назву «рейдерство». Незважаючи нате, що в Україні воно спостерігається вже тривалий час, до цих пірнемає його правового визначення та оцінки, що робить неможли-вим притягнення до відповідальності осіб, які вчиняють рейдерськідії, та офіційну ідентифікацію того чи іншого процесу як рейдерсь-кого.

Відомо, що через ганебні процеси незаконного привласненнячужого бізнесу пройшла економіка майже всіх розвинених країн сві-ту, страждають від неї й країни, що розвиваються. Однак, в Україніце явище набуло особливого цинізму й агресії. Протягом останніхроків рейдерство в нашій державі перетворилося на справжню сус-пільну катастрофу, яка не тільки загрожує розвитку економіки таспричиняє колапс правової системи, а й робить сумнівним перс-пективи існування та розвитку приватного середнього та малогобізнесу. Дослідженням проблеми рейдерства в економічних проце-сах України займаються вітчизняні науковці С. Москаленко, З. Вар-налій, І. Мазур, О. Бєліков, Є. Солодко та ін. [3].

Метою даної роботи є обґрунтування рейдерства як негативногочинника самоідентифікації українського суспільства та відстеженняможливих шляхів боротьби з ним.

Д.А. Ротар*

*студент Буковинської державної фінансової академії

У сучасному розумінні рейдерство – це недружнє поглинаннякомпаній і перерозподіл власності та корпоративних прав. В Українівоно здійснюється не у виробничих цілях, а у спекулятивних: під-приємства захоплюються найчастіше заради дорогої нерухомості.Ознаками початку захоплення можуть бути: перевірки різними ор-ганами з питань, що стосуються установчих документів, «очорнен-ня» репутації компанії з метою зниження вартості її акцій тощо. Го-ловною ознакою рейдерства є його зв'язок з адміністративним ре-сурсом: правоохоронними органами, органами місцевого само-врядування, вищими органами державної влади. Важливе значенняпри таких захопленнях мають міноритарні акціонери, тобто такі, щоволодіють невеликим пакетом акцій підприємства і які досить частоне отримують ніякого доходу з них, а тому, не вагаючись, переда-ють їх рейдерам шляхом продажу або передачі в управління за до-рученням [1; 2].

Першопричиною та основним чинником попиту на рейдерськіпослуги вважається початок активного та «глобального» процесуподілу власності. Активно допомагає розвитку рейдерства корупціяу виконавчій і судовій системах, неврегульованість українського за-конодавства, низька дисципліна його виконання. І, як наслідок, всіці чинники спричинили жвавий розвиток місцевих і сусідських рей-дерських компаній в Україні [2].

Головними негативними наслідками рейдерства в Україні є:- негативний вплив на підприємницький клімат;- дестабілізація роботи вітчизняних підприємств;- руйнування трудових колективів і соціальні конфлікти;- формування несприятливого інвестиційного клімату та міжна-

родного іміджу країни загалом [1].Про рівень рейдерства в нашій державі та його вражаючі мас-

штаби свідчать такі факти:- в Україні діє 35–50 спеціалізованих рейдерських груп, які скла-

даються з досвідчених юристів та економістів;- рейдерство набуло системного характеру, кількість захоплень

сягає 3000 на рік;- результативність рейдерських атак – понад 90%;- щорічний обсяг сегмента поглинань і злиттів (без приватизації)

складає майже 3 млрд. дол. США;- середньостатистична норма прибутку рейдера складає близь-

ко 1000%;


184

- українське рейдерство має відчутну кримінальну складову: про-типравні дії чиняться із залученням збройних формувань, а подекуди– навіть співробітників правоохоронної системи тощо [1; 3].

На даний час загальновизнаним фахівцем із рейдерства в Украї-ні є Геннадій Корбан, власник компанії «Славутич-Капітал». Має ре-путацію досвідченого рейдера й колишній директор юридичної фір-ми «Портнов і партнери» та впливовий чиновник Державної комісії зцінних паперів і фондового ринку, а нині депутат Андрій Портнов.Проте лідером серед українських рейдерів безперечно є Ігор Коло-мойський зі своїм дітищем – групою «Приват». Саме вона є ініціато-ром багатьох рейдерських атак і практично жодна з них не відбуває-ться без участі Геннадія Корбана та Андрія Портнова, які працюютьна інтереси пана Коломойського [4].

Основними шляхами подолання рейдерства в Україні є:1. Вдосконалення чинного законодавства.2. Реформування судової системи з корегуванням процесуаль-

ного права. 3. Підвищення культури підприємництва: прозорі конкурентні від-

носини, підтримання ділової репутації суб'єктів господарювання. 4. Вдосконалення податкової системи [2].Отже, катастрофа рейдерства набуває в Україні загальнонаціо-

нального масштабу. Воно залишається безкарним з боку держави.Така ситуація стала можливою через бездіяльність законодавчої,виконавчої та судової гілок влади щодо усунення рейдерської за-грози та відсутність рішучих дій із захисту прав власників. Тому не-обхідно виробити державну стратегію боротьби з цим ганебнимявищем. Подолання рейдерства призведе до зниження темпів роз-витку тіньового сектора та залучення іноземних інвестицій в україн-ську економіку, що сприятиме розвитку її малого та середнього біз-несу, а також самоідентифікації України як держави з прозоримиекономічними відносинами.

1. Варналій З., Мазур І. Рейдерство в Україні: передумови та шляхи подолання //www. niss.gov.ua.

2. Москаленко С. Рейдерство: загальна характеристика, окреслення проблемита шляхи боротьби // www.justinian.com.ua.

3. Основні передумови та шляхи подолання рейдерства в Україні //www.personal-plus.net.

4. Чміль В. Рейдери – це економічні бандити, що знищують робочі місця, серед-ній та малий бізнес // www.vechirnij.kiev.ua.


185


186

РЕФОРМУВАННЯ ПОДАТКОВОЇ СИТЕМИ ЯКЕКОНОМІЧНИЙ АСПЕКТ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ

СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Досягнення будь-якою державою головної мети – стійкого еко-номічного зростання та забезпечення рівня належної соціальноїсправедливості – можливе лише за умови формування в країніефективної податкової політики, створення надійної фінансової ба-зи, забезпечення стабільного, вчасного та повного надходженняплатежів до бюджетів усіх рівнів. Питання реформування податковоїсистеми України і на сьогодні залишається актуальним. Через по-датки реалізується основна дохідна частина бюджету, створюєтьсяінвестиційний клімат у країні, формується рівень життя населення.Дослідженню даних питань присвячені праці багатьох вітчизнянихнауковців, зокрема Фролової Н.Б., Харитонової Н.К., Краснокутсь-кої Л.П., Жигаленко О.В., Габрук О.М., Луніни І.О. та інших. Необхід-ність перегляду податкового поля в нашій країні очевидна. Україназнаходиться на 174-ому місці з 175-ти країн світу за темпами просу-вання податкових реформ, як наголошується в дослідженні DoingBusiness 2007 Світового банку і «Міжнародної фінансової корпора-ції» [4, 19].

Зауважимо, що Концепцію реформування податкової системибуло схвалено Розпорядженням КМУ від 19 лютого 2007 р., якимзокрема було визначено завдання підготувати остаточну редакціюПодаткового кодексу України. Відповідно до цього було затвердже-но склад Робочої групи з підготовки проекту закону.Мета Податко-вого кодексу – вироблення обґрунтованих, збалансованих ставок іпринципів оподаткування, зменшення податкового тиску на бізнесз метою його активізації, спрощення податкового обліку і, відповід-но, поліпшення адміністрування податків. Саме на це чекають сьо-годні від розробників нового закону суспільство, суб'єкти підприєм-ництва і, власне, державні інституції [1, 23].

Ю.М. Кулинич*

*студент Буковинської державної фінансової академії

Міжнародний і вітчизняний досвід свідчить, що тільки чітко ок-реслене податкове законодавство має суттєвий вплив на реальнуекономіку. Раціоналізм у податковій системі означає об'єднанняподатків, що мають подібну податкову базу і платників податків. Пе-редусім це стосується платежів за право користування природнимиресурсами і акцизів на мінеральну сировину, відрахувань до дер-жавних позабюджетних соціальних фондів тощо. Раціоналізм пе-редбачає й широту мислення: так, недоцільним є збереження по-датків, які дають незначні надходження. Скасовано такі безглуздіпобори, як збір за видачу оренди на квартиру, збір за участь у пере-гонах на іподромі тощо.

Раціоналізм – це й зменшення кількості податків і зборів. Вартозауважити, що Податковий кодекс передбачає зменшення «побо-рів» із 42 до 35 (в т.ч. 23 загальнодержавних і 12 місцевих) [3, 35].Формування конкурентної економіки України є головним регулятив-ним пріоритетом для податкової системи. Саме тому передбачає-ться звільнення від оподаткування продуктів для науково-досліднихробіт і результатів інтелектуальної власності, зареєстрованих в ус-тановленому порядку. Крім того, Податковим кодексом передбача-ється надавати право нараховувати амортизацію основних засобівіз застосуванням методу прискореного зменшення залишкової вар-тості, а також інвестиційні пільги у вигляді інвестиційно-інновацій-ного кредиту.

У цілому Податковий кодекс передбачає збільшення обсягів ін-новаційно-інвестиційних пільг у 5 разів. Передбачається удоскона-лити механізм здійснення зарахування податку з доходів фізичнихосіб, а саме зарахування податку до бюджету територіальної гро-мади, що забезпечить задоволення потреб населення.

Податковий кодекс передбачає розширення податкової бази тазміцнення фінансової бази місцевого самоврядування шляхом до-повнення переліку місцевих податків і зборів, туристичний збір, збірза розміщення об'єктів грального бізнесу, будівельний збір.

Проведення податкової реформи в Україні неодмінно буде ре-зультативним. Буде створено сприятливий інвестиційний клімат,зменшиться тіньовий сектор економіки, а отже, і покращиться доб-робут населення. Можна висловити впевненість, що незабаром миотримаємо сучасний, ґрунтовний документ, що суттєво поліпшитьумови життя та виробничої діяльності людей, у якому зроблено се-рйозну спробу створити систематизований всеосяжний законодав-


187

чий акт, що визначає основи, принципи, загальні процедури й меха-нізми оподаткування.

1. Безкревна А.В. Перспективи розвитку податкової системи і зарубіжний досвід// Формування ринкових відносин в Україні.– 2008.– №1. – С. 21–27.

2. Борейко В. Шляхи підвищення ефективності податкового та соціального зако-нодавства // Економіка України.– 2007.– №9. – С. 30–37.

3. Рижий І.М. Основні проблеми податкового регулювання економіки в умовахглобалізації та шляхи їх подолання // Економіка та держава.– 2007.– №9. – С. 34–37.

4. Снежко Е. Фискальный фантом // Инвестгазета.– 2007.– №8. – С. 18–22.

ВПЛИВ ОСВІТИ НА САМОІДЕНТИФІКАЦІЮСТУДЕНТСТВА В УКРАЇНІ

В умовах «космополітизації» процесу навчання молодь опинила-ся в ситуації невизначеності і вибору. У зв'язку з цим доцільно більшдетально обговорити можливості освіти в процесах самоідентифі-кації українського соціуму. Будь-яке суспільство, яке піклується просвоє майбутнє, має вирішувати позачергові освітянські проблеми,бо усі інші – економічні, політичні, соціальні тощо – є похідними і за-лежать від людей, зайнятих у цих та інших сферах, їх компетентностіта духовності. Саме освіта (і середня, і вища) покликана запропону-вати нові основи викладання навчальних дисциплін, спрямованихна формування національної самосвідомості молоді через органіч-не поєднання з українською історією, наукою, культурою. У межахнашої розвідки поняття «національна самосвідомість» ототожнює-ться з поняттям «самоідентифікація». Як зазначається в Державнійнаціональній програмі «Освіта України ХХІ століття», національнаспрямованість навчально-виховного процесу полягає у «невідділь-ності освіти від національного ґрунту, її органічному поєднанні з на-ціональною історією і національними традиціями, збереженні тазбагаченні культури українського народу, визнанні освіти найваж-ливішим інструментом розвитку і гармонізації національних відно-син».


188

В.Ф. Сухіна*

*д.філос.н., професор, завідуюча кафедри філософії та природничих дисциплін Харківськогогуманітарного університету "Народна українська академія"

Сучасна епоха глобалізації кваліфікується деякими західнимиавторами як «постнаціональна ера», у якій система національної ос-віти стає «ефемерною, вже неадекватною, анахронічною і неможли-вою» (Енді Грін). Під сумнів ставиться майбутнє національної дер-жави: як підкреслює Мартін Хабермас, для багатьох груп населеннявоно стає хибним видом єдності. Проте ми переживаємо перехід-ний період, і тенденції процесів, що відбуваються, не є однозначни-ми. Диспропорції у рівні та темпах економічного розвитку, які збері-гаються, а також бурхливі трансформації у 90-і роки ХХ ст. у СхіднійЄвропі та Росії знову роблять національно-державну ідею приваб-ливою.

Хоча глобалізація згладжує національну ідентичність, важливозберегти свою етнічну, культурну, релігійну та іншу різноманітність.Як влучно висловився австрійський кінорежисер Ульріх Зайдл, «од-номанітність – прикмета примітивності». Ще не настав час, колислід виховувати «просто людей», а не громадян своєї країни – з від-чуттям патріотизму, національної та громадянської гідності. Тількита людина може стати громадянином планети та любити увесь світ,яка пізнала любов до своїх рідних, до своєї малої батьківщини, досвоєї рідної Вітчизни.

Формування національної самосвідомості однаково стосується іукраїнців, і представників інших народів, які проживають у нашійдержаві. Представники усіх етносів мають пізнавати свою історію,традиції, звичаї, мову, культуру, формувати власну національну гід-ність. Це дає змогу через пізнання своєї історико-культурної спад-щини пізнати глибинність взаємозв'язків кожного з них з українсь-кою нацією, її державою, переконатися, що саме українська неза-лежна суверенна держава охороняє національні права всіх грома-дян України. Зважаючи на процеси європейської освітньої інтеграції(Болонський процес), ми маємо виховувати у молоді і любов доБатьківщини, і планетарне мислення. Проте, як справедливо зазна-чив головний редактор часопису «Критика» Григорій Грабович,«лейтмотивом у критиці Болонського процесу є те, що він не врахо-вує специфіки досвіду і надбань конкретної національної освітньоїчи наукової системи».

Національно-духовне відродження України – різнобічний і склад-ний процес, який повинен послідовно та грамотно проникати вструктуру кожного навчального предмета, зокрема у філософію.Використовуючи в процесі викладання філософії історичний підхід,


189

ми постійно звертаємося, переважно, до філософської спадщинизахідних авторів, ігноруючи українських мислителів, їх життя, філо-софські погляди, духовну творчість. Чому так відбувається? Причиндекілька, ось деякі з них:

- відсутність віри в українське майбутнє;- відчуження від рідної нації;- елементарне незнання свого минулого та лінощі у його вивчен-

ні.Цілком природним є поглиблене вивчення в США американської

філософії, в Китаї – китайської, в Японії, відповідно, японської, тобтоколи вивчення філософії орієнтоване на осягнення не тільки загаль-нолюдської мудрості, але й, значною мірою, мудрості вітчизняної.Цілком несправедливо, що український державний стандарт з філо-софії для ВНЗ не передбачає необхідного вивчення української фі-лософії. У минулі роки ще викладався на деяких факультетах курс«Історії філософії України». Зараз його вилучено із номенклатуриобов'язкових навчальних дисциплін. В умовах постійного скорочен-ня аудиторних занять це є сигналом до ігнорування вітчизняної фі-лософської думки взагалі. Під вітчизняною філософською думкоюварто розуміти і українську, і російську філософію, яка має деякі за-гальні риси, свої особливості, а в цілому є проявом різних культур,що мають різні мови та історію.

Національна спрямованість навчально-виховного процесу спри-ятиме більш конкретному сприйняттю курсу «Філософія», форму-ванню у студентів незалежно від національності особистісних рисгромадян української держави, духу толерантності, базуючись не напротиставленні за мовою, релігією або будь-якою іншою ознакою, ана солідарності, терпимості й умінні слухати одне одного. Творчо-пошукові, дослідницькі, наукові роботи, роботи-роздуми з націо-нальної тематики привчають студентів не тільки мислити, робитинауково обґрунтовані висновки, а й усвідомлювати себе часткоюсвого народу.


190


191

СІМ'Я ЯК ОСНОВНИЙ ІНСТИТУТСУСПІЛЬНОЇ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ

В останні десятиліття відбувається інтенсифікація процесів, вяких проявляється особлива значущість сім'ї як соціального інститу-ту. Значення сім'ї у вихованні дитини неможливо переоцінити, аджесаме тут формуються її перші уявлення про життя, ціннісні орієнта-ції, соціальні установки.

Від сімейного виховання дитини залежить, чи стане вона в май-бутньому повноцінною особистістю. Особлива увага до сім'ї вини-кає у зв'язку з проблемами, пов'язаними з вихованням дітей. Сім'яяк соціальний інститут перебуває у стані гострої кризи, що, негатив-но впливає на виконання нею основних функцій.

За даними Державного комітету статистики України кількістьрозлучень за січень місяць 2008 р. склала 13258 одиниць, Найкри-тичніша ситуація склалася у Донецькій (1312), Дніпропетровській(977) та Харківській (805) областях.

В Україні налічується 10,3 млн. молоді віком від 15 до 28 років, щоскладає 19,1% загальної кількості населення. Понад 50% молоді пере-буває в шлюбі або була в шлюбі. Є молодь, яка готується до шлюбу.

Отже, питання шлюбно-сімейних відносин хвилюють молодь: якзберегти сім'ю, запобігти сімейним чварам, як виховувати дітей.Зокрема одним із актуальних питань є самоідентифікація дитини врізних аспектах життєдіяльності родини. Метою дослідження євстановлення впливу сім'ї на процес самоідентифікації дитини.

Самоідентифікація дитини, що зростає у сім'ї, має зовнішню івнутрішню спрямованість. Перший напрямок пов'язаний з відповід-дю на запитання «Хто я є?», із з'ясуванням, фіксацією свого місця всистемі соціально-психологічних, моральних відносин з батьками,ставленням до старших членів родини і планування свого майбут-нього. Другий, змістовний аспект, має внутрішню спрямованість.Він відображає почуття, усвідомлення себе, як особистості, прина-лежність до єдиної психологічної цілісності.

О. Глеба*

*студентка Українського гуманітарного інституту

Раціонально-пізнавальний аспект ідентифікації дає змогу дитиніусвідомити деякі власні риси, властивості та якості, які притаманнібатькам, наслідувати рольові моделі, особливості поведінки, рисиспособу життя сім'ї, традиції родини, іноді релігійні вірування тощо.

Фінський педагог Ю. Хамяляйнен виділяє стадії розвитку роди-ни: етап формування родини; родина, що чекає дитину; родина здитиною дошкільного віку; родина школяра; родина з дитиноюстаршого віку; родина з дорослою дитиною, що входить у світ; ро-дина середнього віку; родина похилого віку. При цьому автор ви-значає особливості функцій батьків і дітей.

Успішність соціальної роботи з молодою сім'єю забезпечуєтьсязавдяки врахуванню типу сім'ї. Адже кожна сім'я, яка належить дотого чи іншого типу, має свої особливості, а значить потребує різ-них видів соціальної допомоги, застосування певних форм і методівроботи. До таких типів належать сім'ї, які виховують єдину дитину,багатодітні сім'ї, неповні сім'ї.

Значна частина сучасних сімей припускається помилок у вихо-ванні дітей. Родини, які продукують так званих педагогічно занедба-них дітей, можна поділити на три групи: педагогічно неспроможні,педагогічно пасивні та антипедагогічні.

Опитування студентів Українського гуманітарного інституту даломожливість з'ясувати, що для 82% студентів мікроклімат у сім'ї маввирішальне значення для формування психологічної врівноваженос-ті; 54% студентів відчували недостатність батьківської уваги. Середстудентів, які виховувались у неповній сім'ї, 86% відзначали глибокістраждання та психологічний надлам. Серед юнаків у таких сім'ях75% опитуваних відчували надмірну опіку матері, що у багатьох ви-падках мало небажані наслідки у формуванні їхнього характеру.

Для того, щоб діти виховувалися працьовитими, бережливимита турботливими, слід дотримуватися таких правил:

- вести здоровий спосіб життя, бути гарним прикладом для ді-тей;

- залучати дітей, у мірі їх можливостей, до ведення домашньогобюджету;

- привчати дітей не заздрити одноліткам, батьки яких маютьбільші можливості, не хвалитися перед іншими дітьми заслугамисвоїх батьків;

- перевіряти здачу при покупках до тих пір, поки діти не навчать-ся розумно витрачати кишенькові гроші;


192

- виховувати дітей у національному дусі, на основі народних тра-дицій;

- працювати разом з дітьми, передаючи їм життєвий досвід ве-дення домашнього господарства;

- не платити дітям за виконання обов'язків. Особливо шкідливоює матеріальне стимулювання успішності.

Отже, сім'я є основним інститутом самоідентифікації українськогосуспільства. Саме тут закладається духовний стрижень особистості,основи її моралі, самобутність національного світовідчуття, світоро-зуміння ментальності. Батьки як головні вихователі відповідальні пе-ред власною совістю, народом, державою за долю дітей, їх моральнузрілість, вихованість із позиції добра, гідності та людяності.

Кожен батько і кожна мати повинні добре розуміти, кого вони хо-чуть виховати у власній дитині, подбати про створення міцної сім'ї,адже яка сім'я – така й держава.

1. Аметова Е.Р. Про значення сім'ї у формуванні вільної особистості дитини // Пе-дагогіка і психологія.– 2006.– №2. – С. 36.

2. Антоненко М.О. Сімейні стосунки первинна детермінанта формування само-свідомості в підлітків // Педагогіка і психологія.– 2001.– №3–4. – С. 38.

3. Зверев О.Л. Семейная педагогика и домашнее воспитание. – М.: Академия,2000.

4. Печенко І.П. Окремі концептуальні положення соціалізації особистості в до-шкільному дитинстві // Педагогіка і психологія.– 2006.– №3. – С. 19.

5. Шульга М. Етнічний довідник понять та термінів. – К., 2000.

ГЕНДЕРНА САМОІДЕНТИФІКАЦІЯ У ВІРТУАЛЬНОМУПРОСТОРІ: ПЕРЕНЕСЕННЯ «СТАРОГО БАГАЖУ»

У НОВУ СОЦІАЛЬНУ РЕАЛЬНІСТЬ?

Соціальні, культурні, економічні та інші наслідки сучасного тех-нологічного перевороту, що відбуваються у світі до шляху до інфор-маційного суспільства, починають усвідомлюватися й вивчатисятільки тоді, коли вони проявляються на рівні повсякденності, рівні


193

О.І. Горошко*

*д.філол.н. РФ, професор, завідуюча кафедри міжкультурної комунікації та іноземної мовиНаціонального технічного університету "Харківській політехнічний інститут"

звичайного життя. Не будучи теоретично осмисленими, соціальні йкультурні процеси, пов'язані з інформатизацією й «інтернетиза-цією», багато в чому залишаються поза полем вивчення, і ми зіш-товхуємося тільки з їхніми наслідками. Тому настільки важливоспробувати осмислити феномен Інтернету саме зараз, коли він засвоєю вагомістю й впливом на розвиток суспільства та науково-технічний прогрес став знаковим символом нашого часу – епохи ін-формаційного суспільства й культури постмодерну. У цих умовахнадзвичайного значення набуває проблема своєчасного й адекват-ного осмислення змін, що відбуваються в нашій країни до шляху доінформаційного суспільства.

На цей момент у соціальній парадигмі наук Інтернет посідає однез ключових місць за ступенем впливу на процес розвитку людства.Ґрунтуючись на цій ідеї, вчені вважають науково обґрунтований со-ціологічний аналіз Інтернету і його ролі в житті сучасного суспільст-ва актуальним завданням для сучасної соціології (Аладишкіна, Бік-кулов, Бондаренко, Калашнікова, Конопліцькій, Коритникова, Ми-хайлов, Рунов, Прохорова, Путилова, Чугунов, Шеремет, Щерби-на). При цьому дослідники Інтернету зазначають, що Мережа поро-дила новий вид віртуальної реальності, яка має величезний соціо-відтворюючий потенціал. Цей потенціал вимагає всебічного дослід-ження і основне онтологічне питання (вивчення Інтернету в соціаль-но-філософському знанні) трансформувалося в проблему: яким чи-ном Інтернет здатний породжувати або трансформувати соціальнуреальність?

С.В. Бондаренко зазначає, що «…розвиток технологій створює йновий вимір соціального середовища. Це вимагає зміни шляхів ос-мислення соціальних процесів. При цьому необхідно переосмисли-ти як мінімум п'ять ключових аналітичних понять: соціальні інтерак-ції, соціальні зв'язки, соціальна навігація, ідентичність та емпірич-ний досвід».

Аналітики зазначають, що перехід до інформаційного суспільст-ва супроводжується розвитком соціуму за «особистісним векто-ром» – через поглиблення та розвиток ідентичності й автентичності,співвідношення різних типів ідентичностей у діалозі й поліфонії різ-номанітних явищ, культур, світосприймань, явищ і процесів, не вра-ховувати які неможливо. І в цих умовах гендерний самоідентифіка-ційний зріз дослідження диктується потребою сучасного світорозу-міння. Особливо важливим став облік всіх цих чинників на тлі за-


194

гальнопланетарного процесу переходу від патріархальної культуридо біархатної (де чоловіча й жіноча частини в суспільному житті бу-дуть збалансовані). Україна за умови, що буде розвиватися в за-гальному руслі світового співтовариства, не є винятком. Вважаєть-ся, що «гендер повинен стати певним «маяком», індикатором того,що не можна допускати, у якому напрямку далі не можна йти, пови-нен стати основою культурних, етичних цінностей створюваногосуспільства».

Теоретичний аналіз робіт у даній галузі показав, що сьогодніповсюднj відбувається перетворення базової структури самоіден-тифікації особистості (Барнс, Сулер, Текл), при цьому чітко фіксує-ться тенденція, що у світі, де відбуваються настільки неконтрольо-вані й безладні зміни, люди схильні групуватися навколо первиннихджерел ідентичності: релігійних, етнічних, територіальних, націо-нальних, гендерних. У глобалізованому суспільстві, пронизаномуінформаційними потоками і різноманіттям комунікацій, пошук іден-тичності, колективної або індивідуальної, приписаної або сконстру-йованої, стає фундаментальним джерелом генерування соціальнихзначень. При цьому проблематика, що вимагає наукової рефлексії,насамперед пов'язана з розвитком Інтернету як простору соціаль-них комунікацій і має бути сформульована на трьох рівнях: на рівніособистості, групи та суспільства. Так, на особистісному рівні з'яв-ляється проблема, що проявляється далі й на груповому, і на соціо-єтальному: мова йде про розмивання ідентичності під впливом Ін-тернету. Багато в чому ігрова, карнавальна стихія Мережі, її анонім-ність, небачено раніше безліч можливостей для вступу у віртуальністосунки в різних ролях і під різноманітними масками, спілкуваннятільки вербально за допомогою електронних текстів призводить довтрати здатності самовизначатися, ідентифікувати себе з тими со-ціальними групами та спільнотами, в які реально включена особис-тість (цікаво, що у плані гендерних аспектів одна з найбільш ста-більних складових соціальної ідентичності – гендерна – у просторіІнтернет-комунікацій втрачає свою стійкість. Все частіше й частішедослідники фіксують зміну гендеру (перемикання) (gender-switching), а гендерологи звертають увагу на множинність гендеру ійого перформативність в цілому. У зв'язку з цим постає низкапитань:

- Яким чином репрезентується гендер, і як на цю презентаціювпливає мова спілкування у Мережі (зокрема теорії про різний рі-


195


196

вень вираження андроцентичності мови)?- Які гендерні персонажі можна створити в Мережі? Які культурні

джерела можуть бути для цього використані (наукова фантастика,міфи, казки тощо)? Як цьому сприяє наявне програмне забезпечен-ня у віртуальних світах, іграх, чатах, ICQ тощо?

- Які способи «виконання» множинних гендерів у Мережі?- Умови, коли зміна або маскування гендеру, сконструйоване за

допомогою текстів, «вдається», а коли ні й чому?- Як віртуальний гендер змінюється залежно від ситуації його ви-

користання у Мережі (тобто у зв'язку з форматом комунікації, їїсинхронністю / асинхронністю, типом комунікативної мережевоїплатформи, тобто конференція, персональні сторінки, чати, фору-ми, віртуальні ігри тощо)?

- Як впливає анонімність на її учасників (або її наявність апріорі),на конструювання та прояв гендера у Мережі?

- Які можуть бути психологічні та культурні наслідки від гендер-них експериментів у Мережі, і як у цілому це впливає на нове бачен-ня гендеру sue generis?

- Як поява й поширення відео-технологій впливає на конструю-вання гендерної віртуальної ідентичності?

Цей перелік питань є відкритим і має бути поповненим вже неза-баром.

ГЕНДЕРНІ СТЕРЕОТИПИ ТА ПРОФЕСІЙНАСАМОРЕАЛІЗАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ

МАЙБУТНЬОГО ФАХІФЦЯ

Гендерні стереотипи, як узагальнені уявлення про чоловіків і жі-нок, виявляються, насамперед, як гендерно-рольові стереотипи,які стосуються прийнятності різноманітних ролей і видів діяльностідля чоловіків і жінок, а також як стереотипи їх тендерних рис.Навчання і виховання молоді нині значною мірою ґрунтується на

І.В. Нікітіна*

*к.психол.н., доцент Київського національного університету харчових технологій

статево-рольовому підході, який обмежує розвиток особистості таїї професійну самореалізацію рамками традиційних гендернихролей.

Такий підхід демонструє протилежність ділових стилів, способіввирішення проблем, розходження в прийомах організації роботитощо. У той же час нові завдання підготовки кваліфікованих фахів-ців, здатних працювати в умовах швидких соціально-еконмічнихзмін, формування особистості із системою європейських цінностейі гендерною свідомістю загострюють суперечності між патріархаль-ними стереотипами та реальними гендерними відносинами у су-часному українському суспільстві.

За останні п'ять років відбулися значні зміни в аналізі й інтерпре-тації професійної самоідентифікації чоловіків і жінок. Сучасні дос-лідження [2] свідчать про схожість їхньої мотивації ділового життя,яка виключає такі цінності: успіх, кар'єру, фінансову стабільність,професіоналізм, незалежність, підприємництво, управління, інте-грацію, служіння, авторитет, владу. Однак, чоловіки більш схильнідо авторитарності, жінки – до демократичності в роботі.

Чоловікам притаманний технократичний, жінкам – емоційно-егоїстичний стиль професійної діяльності. Чоловічий стиль спілку-вання свідчить про прагнення до соціального домінування й неза-лежності, жіночий – до взаємодопомоги, партнерства і співробіт-ництва. Чоловіки легше сприймають новації, жінки уважніші до де-талей. Жінки відрізняються більш високим почуттям відповідаль-ності й дисциплінованістю, стратегія їхньої ділової поведінки харак-теризується меншою амбіційністю й непередбачуваністю. Жінки –кращі менеджери, ніж чоловіки, тому що вони частіше й ефективні-ше комбінують різні управлінські стратегії: кооперативні, індивіду-альні, альтруїстичні, і взагалі вміють поводитися і як чоловік, і як жін-ка. У чоловіків раціональність і простота – головні критерії правиль-ності рішень. Вони ігнорують емоційну напруженість діяльності,швидко вирішують проблему в цілому, орієнтується на владу й об-мін послугами.

Для чоловіка результат важливіший за процес, для жінки – нав-паки. Головний критерій правильності рішення для чоловіка – пози-тивні людські взаємини. У той же час дослідники виділяють спільнупричину, що стоїть на заваді у побудові кар'єри чоловіків і жінок. Це– брак професіоналізму. Решта причин є гендерно врізними: длячоловіків – недостатній рівень освіти, для жінок – наявність сім`ї та


197

дітей. Жінки не здатні розділяти своє особисте й професійне життяв емоційному плані. І щаслива, і нещасна жінка працює гірше, у тойчас як щасливий або нещасний чоловік на роботі здатний відключи-тися від своїх особистих проблем, а в приватному житті забути пророботу.

Трансформація суспільства, сучасна система навчання на основімодульних технологій здійснюють свій вплив на розвиток професій-ного потенціалу жінок і чоловіків [4]. Нами було проведено соціо-психологічне дослідження (2005–2008 рр.) з метою визначенняслабких і сильних якостей ділових жінок і чоловіків. Використовува-ли тест на визначення маскульності-фемінінності, методику з'ясу-вання власних обмежень і можливостей, тест «Ви самі» та інші. Вдослідженні брали участь чоловіки й жінки в рівному співвідношеннівіком від 18 до 47 років.

Цікавим виявився факт, що у респондентів-жінок домінують рисихарактеру, які більше притаманні сильній половині суспільства, асаме серйозність, рішучість, впевненість, сміливість, відповідаль-ність. Також 65,5% жінок мають розмиті особисті цінності, що зму-шує сумніватися, бути невпевненою у своїх рішеннях, методах уп-равління. У 70% чоловіків недостатньо навичок вирішувати пробле-ми, у них недостатньо розвинені стратегії, необхідні для прийняттярішень. 60% чоловіків і 85% жінок мають проблеми з формуваннямколективу, підвищенням ефективності роботи груп. Було встанов-лено, що і жінки, і чоловіки не використовують застарілі, негуманні,недоцільні методи керування. Дані дослідження свідчать, що успіш-ні у професійній самореалізації фахівці незалежно від статі здатнікерувати собою, мають чіткі особисті цілі, саморозвиваються, ма-ють вплив на оточуючих, вміють навчати. Крім того, мають також од-накові слабкі риси: розмитість особистісних цінностей, недостат-ньо розвинені навички неординарно вирішувати проблеми, здат-ність формувати колектив.

У дослідженні 53% респондентів були студентами різних курсів ірізних спеціальностей Національного університету харчових техно-логій і Національної академії управління. Досвід творчого застосу-вання автором модульної технології навчання дозволяє зробитивисновок, що ця технологія має значний розвивальний потенціал уплані професійної самореалізації. Вона спонукає студентів обохстатей виявляти суб'єктну активність, самостійність, персональнувідповідальність за свої рішення й вчинки, формує мотивацію успіху


198


199

[3].Модульно-рейтингова система навчання сприяє формуванню

активності, цілеспрямованості, здатності ризикувати, оперативноприймати рішення, шукати нестандартні підходи у роботі та іншихрис, важливих для рівноправного успіху жінок і чоловіків у профе-сійній самореалізації.

1. Болонський процес та вища освіта в Україні: Зб. метод. матеріалів та рекомен-дацій. – Х.: Вид-во ХЕПУ, 2006. – 836 с.

2. Гендерні стереотипи та ставлення громадськості до гендерних проблем в ук-раїнському суспільстві // Матеріали досліджень, проведених в межах виконанняПрограми розвитку ООН в Україні «Програми рівних можливостей». – К.: КомпаніяВАІТЕ, 2007. – С. 42–47.

3. Нікітіна І.В., Редько О.В. Вплив чинників сучасної системи навчання на розви-ток індивідуально-гендерної стратегії професійної самореалізації // Філософія. Пси-хологія, Педагогіка: Вісник НТУУ «КПІ».– 2007.– №3. – С. 111–116.

4. Основи теорії гендеру: Навч. посібник. – К.: К.І.С., 2004. – 536 с.

ГЕНДЕРНА САМОІДЕНТИФІКАЦІЯ: СТЕРЕОТИПИ,ТЕНДЕНЦІЇ, МЕХАНІЗМИ РЕАЛІЗАЦІЇ

Гендерна самоіндентифікація як проблема в усіх її проявах над-звичайно цікава та актуальна і потребує глибинного осмислення по-за існуючими соціальними міфами та стереотипами, що відтворю-вало людство на шляху свого розвитку.

Так сталось, що поки у суспільстві точились суперечки про правона існування жіночого питання, що досліджувалося в рамках фемі-нізму, світова наука зробила якісний крок вперед і подарувала намгендерні дослідження. Тому можемо констатувати, що до початкутретього тисячоліття гендерні дослідження сформувалися як наука,яка пройшла вже майже тридцятирічний шлях від теоретичногоосмислення досвіду жіночого спрямування нової хвилі (60–70 рокиХХ ст.) до сучасних філософських міркувань. У 80-ті роки ХХ ст. на-

С.П. Плечко*

*к.філос.н., доцент Центру перспективних соціальних досліджень Міністерства праці та соціаль-ної політики України та НАН України

мічається перехід від аналізу патріархату до аналізу гендерної сис-теми. Відбувається поступовий перехід від акцентування «додаван-ня жіночого чинника» до аналізу того, як гендер існує, конструюєть-ся і відтворюється в усіх соціальних процесах. До недавнього часунаука, що розвивалася чоловіками, не бачила взагалі тут ніякихпроблем. Саме тому вважається, що ця проблема нав'язана «жіно-чим рухом». Розвиток досліджень окреслив як складність у розумін-ні гендеру, так і різноманітність методів дослідження гендеру. Од-ним із найбільш поширених є розуміння гендеру як соціальноїконструкції, в межах якої розглядаються конструювання гендеру че-рез різні інститути соціалізації, культуру, поділ праці.

В межах цього підходу гендер розуміється як організована мо-дель соціальних відносин між чоловіками та жінками, яка визначаєїх стосунки не тільки в сім'ї, але і в основних інститутах суспільства.

У межах жіночих досліджень гендер розуміється як ідеологічнийконструкт і як суб'єктивність у визначенні жіночої природи та жіночоїролі в суспільстві. Найбільш плідним у філософських дослідженняхвиявився аналіз гендеру як культурної метафори, це – процес роз-гадування метафор, викриття їх прихованої логіки.

В українській мові аналога слова «гендер» немає. Найбільше зазначенням йому відповідає слово «рід». Гендер – це характеристикасоціальної (а не біологічної) приналежності до певного виду осіб,уявлення кожного індивіда про рольові характеристики та особли-вості поведінки тієї групи індивідів, до якої він належить.

Гендерна самоіндентифікація – це категорія якісно нового рівняусвідомлення суті проблеми. Гендерна рівність – це питання спра-ведливості та прав людини, а не чиїсь примхи. Розвиток демократіїв країні неможливий без впровадження гендерної рівності. Тим-тоактуальною є гендерна експертиза всього законодавства. Але зако-ни мусять працювати , а не лише декларуватися.

Завдяки певним об'єктивним передумовам, що існують в інфор-маційному просторі сьогодні, проблема гендерної самоіндентифі-кація як в Україні, так і у світі давно вже стала однією із дискусійнихтем для соціологів, психологів, політологів, філософів і культуроло-гів, а також, набула широкого вжитку у непрофесійних колах, як че-рез специфічність звучання, так і через складність конструкції.

Та, на жаль, така пильна суспільна увага акумулює не тільки іс-тинність знань, але й привносить у розуміння процесів гендерноїсамоіндентифікація багато хибних соціальних стереотипів і, які


200

створюють неможливість істинного розуміння проблеми і навітьускладнюють пошук можливостей їх вирішення. Авторитетні тверд-ження, поза науковою відповідальністю, відтворюють сьогодні новіпсевдонаукові напрямки, які виникають на стику теоретичної науки інаукової фантастики та відтворюють таким чином гендерну міфоло-гію, яка вже частково заволоділа суспільною свідомістю й адмініст-ративним мисленням. Міфи та стереотипи, на жаль, не люди, днівнародження не мають і завжди створюються в міру необхідності,але з безсмертним для них парадоксом: чим примітивніший міф чистереотип, тим довше та надійніше він приживається. Актуалізаціятеми сучасної міфотворчості та стереотипів у гендерній самоінден-тифікації сприяють також надзвичайно щедрі публікації.

Гендерна стереотипізація існує в будь-якому суспільстві, хоча їїзміст не є незмінним. Формування та розвиток гендерних стерео-типів можливий лише за безпосередньої та тривалої взаємодії гру-пових суб'єктів – чоловіків і жінок.

Виділяють кілька груп гендерних стереотипів:- подолання невиправданого ставлення до фемінізму;- стереотип образу чоловіків «активно-творчі» та образу жінок «па-

сивно-репродуктивне джерело»;- стереотип статево-рольової поведінки та її розподілу між чоло-

віками та жінками;- специфіка стереотипу змісту праці.Схеми стереотипів:- стереотип призначення жінки;- стереотипна думка про те, що у суспільстві слід спочатку підня-

ти економічний добробут, а вже потім дбати про розвиток гендерноїрівності;

- панує переконання: проблема торгівлі людьми – це проблемапередусім «легковажних» жінок;

- побутує думка, що активна жінка у сфері прийняття рішень – єнеповноцінною як жінка. Проблема гендерного ідеалу – жінки завж-ди перебувають у «колоніальній тіні» чоловічого суспільства.

Існуюча різноманітність підходів до проблеми гендеру, а такожнаявність певної кризи в розробці теорії є свідченням ступеня її роз-виненості та теоретичної глибини. Використання гендерного підхо-ду надає широкі можливості для переосмислення культури. Необ-хідно усвідомлювати, що це не просто нова теорія, а теорія, прий-няття якої передбачає зміну ціннісних орієнтирів і перегляд бага-


201


202

тьох усталених уявлень.

1. Берн Ш. Гендерна психологія. – СПб., 2001.2. Джейс Ф.Л. Самоисполняющиеся пророчества: гендер с социально-психоло-

гической точки зрения // Сексология. – СПб.: Питер, 2001. – С. 144–161.3. Клецина И. Гендерна социализация. – СПб., 1998.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РІВНИХ ПРАВ ЖІНОК І ЧОЛОВІКІВТА РІВНИХ МОЖЛИВОСТЕЙ ЇХ РЕАЛІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ

Наприкінці ХХ ст. відбулися значні зміни в історичному, міжна-родно-правовому статусі України. У 1991 р. народ України реалізу-вав своє право на самовизначення, у 1996 р. прийнято Конституцію.

Розпочався новий етап розбудови правової державності. Прого-лошено пріоритет людини над державою. Закріплено рівність праві можливостей жінок і чоловіків, що має важливе значення та єоб'єктивною умовою для розбудови громадянського суспільства, вякому людина, її життя й здоров'я, честь і гідність є найвищою со-ціальною цінністю.

Сьогодні є дуже важливою проблема законотворчого процесущодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків якневід'ємної складової загальних прав людини. Тому на часі концеп-туальне визначення чітких орієнтирів гендерної політики та мобілі-зація національних зусиль на розроблення й втілення програм щодорозширення доступу жінок до основних державних ресурсів.

Вже після проведення IV Всесвітньої конференції щодо станови-ща жінок (1995 р.) та Спеціальної сесії ГА ООН «Жінки в 2000 році:рівність між чоловіками й жінками, розвиток і світ у XXI столітті» в Ук-раїні досягнуто певних позитивних зрушень. Розпочато здійсненнягендерних перетворень, визначення певних напрямів утвердженнягендерної демократії. Зростає громадська активність жінок. Органі-зований жіночий рух став важливою складовою суспільно-політич-

О.В. Галанець*

*аспірантка філософського факультету Київського національного університету імені ТарасаШевченка

ного життя в державі. Консолідації жіночого громадського рухусприяло утворення в 1999 р. Національної ради жінок України.

Відбулися помітні зміни в законодавчій сфері, прийнятті важли-вих рішень щодо становища жінок. Конституцією України (ст. 24) га-рантоване забезпечення рівності прав жінки й чоловіка, а такожстворення необхідних умов для поєднання жінками професійноїсфери й материнства.

Україна приєдналася до низки міжнародних договорів і конвен-цій [8–14] та намагається дотримуватися положень щодо взятих насебе зобов'язань.

Та все ж у свідомості населення ще залишається стійкою тенден-ція пов'язувати «чоловіче» з культурним, а «жіноче» з природним,обмежуючи таким чином принцип гендерної рівноправності. Реаль-на ситуація в цілому не відповідає правовим нормам. Відсутнійкомплексний державний підхід щодо утвердження гендерної рів-ності у структурі органів влади та управління, що суттєво перешкод-жає позитивним перетворенням у суспільстві. Спостерігаєтьсязначне відчуження жінки від системи прийняття рішень.

Самоорганізація життя українського суспільства на демократич-них засадах потребує нового змісту всієї системи соціальних норм,що регулюють нові суспільні відносини, а також вдосконалення тих,що історично себе виправдали. З-поміж цих норм визначальне міс-це займають правові норми як важливий чинник регулювання між-статевих взаємин у суспільстві. Тому в Україні нині триває процесзаконодавчого закріплення змін у гендерних відносинах.

Незважаючи на те, що на законодавчому рівні жодних дискримі-наційних положень стосовно жінок в Україні немає, існуюча системазаходів захисту прав жінок та чоловіків не відповідає сучасним еко-номічним реаліям, практично відсутні механізми відповідальності задискримінаційні дії щодо осіб обох статей.

Натомість у 2004 р. започатковано практику проведення парла-ментських слухань з гендерної проблематики. Перші слухання натему: «Становище жінок в Україні: реалії і перспективи» відкрилинизку питань щодо жіночого руху в Україні, а саме: проблема бід-ності, за межею якої опинились близько 80% жінок; гендерний роз-рив в економічній сфері; прояви дискримінації на ринку праці; зрос-тання кількості представниць жіночої статі на важких і шкідливих ро-ботах; погіршення репродуктивної функції жінок і чоловіків; поши-рення проявів насильства й жорстокості в родині, що стає переду-


203

мовою збільшення проявів злочинності у суспільстві; збільшенняміграції та зростання рівня торгівлі людьми; зменшення як абсолют-них, так і відносних показників народжуваності; стрімке скороченнясередньої тривалості життя населення тощо.

Двома роками поспіль, під гаслом «Проти насильства над жінка-ми!» відбулися чергові слухання на тему: «Рівні права та рівні мож-ливості в Україні: реалії та перспективи». На порядку денному ана-логічні питання. На новий рівень вийшла чоловіча проблематика, асаме: психологічне та фізичне насильство у житті чоловіків, захистїхнього здоров'я; неналежна збалансованість ролей чоловіка й жін-ки тощо. За результатами слухань прийнято ряд нормативно-пра-вових документів, що регулюють гендерні відносини [1–7].

Очевидно, що в Україні є прояви гендерної дискримінації у від-критій чи прихованій формі, спрямовані на обмеження в правах іможливостях тієї чи іншої статі. Гендерна ситуація в країні потребуєактивізації гендерної політики, вироблення гендерної стратегії навсіх рівнях державного будівництва, введення гендерної складовоїв регіональні та загальнонаціональні програми розвитку. Особливопотребує змін система освіти та виховання шляхом впровадженнягендерного підходу до навчального процесу.

Не менш важливою є потреба гендерного аналізу Державногобюджету України, що дозволить, зокрема, виявити і попередити тіпідходи, що поляризують статеві відмінності та ведуть до гендерно-го дисбалансу й дискримінації. Бажано було б вжити позитивні за-ходи у сферах, де гендерний дисбаланс є найбільш відчутним.

Якщо Україна дійсно прагне йти шляхом утвердження як правовадержава, законодавче забезпечення гендерної рівності жінок і чо-ловіків має бути обов'язковим.

1. Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків: Закон Українивід 08.09.2005 №2866-IV // zakon1.rada.gov.ua.

2. Про затвердження Державної програми з утвердження ґендерної рівності в ук-раїнському суспільстві на період до 2010 року: Постанова Кабінету Міністрів Українивід 27.12.2006 №1834 // zakon1.rada.gov.ua.

3. Про затвердження Державної програми «Репродуктивне здоров'я нації» на пе-ріод до 2015 року: Постанова Кабінету Міністрів України від 27.12.2006 №1849 //zakon1.rada.gov.ua.

4. Про вдосконалення роботи центральних і місцевих органів виконавчої владищодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків: Указ ПрезидентаУкраїни від 26.07.2005 №1135 // zakon1.rada.gov.ua.

5. Про Декларацію про загальні засади державної політики України стосовно сім'їта жінок: Постанова Верховної Ради України від 05.03.1999 №475-XIV // zakon1.rada.gov.ua.


204


205

6. Про Концепцію державної сімейної політики: Постанова Верховної Ради Украї-ни від 17.09.1999 №1063-XIV // zakon1.rada.gov.ua.

7. Про підвищення соціального статусу жінок в Україні: Указ Президента Українивід 25.04.2001 №283/2001 // zakon1.rada.gov.ua.

8. Декларації тисячоліття ООН. Затверджена резолюцією 55/2 ГА ООН від 08.09.2000 // /www.un.org.ua.

9. Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок: Конвенція ООН // Збіркаміжнародних договорів СРСР, вип. XXXVII. – М., 1983. – С. 26–36.

10. Про економічні, соціальні і культурні права: Міжнародний пакт від 1966 р. //Міжнародні договори України. – К., 1992.

11. Про громадянські й політичні права: Міжнародний пакт від 1966 р. // Міжна-родні договори України. – К., 1992.

12. Пекінська декларація. Прийнята на ІV Всесвітній конференції зі становища жі-нок від 15.09.1995 // zakon1.rada.gov.ua.

13. Політична декларація. Прийнята на XXIII спеціальній сесії ГА ООН під назвою:«Жінки в 2000 році: рівність між чоловіками і жінками, розвиток та мир у XXI столітті»// /www.un.org.ua.

14. Резолюция № 60/1 ГА ООН, «Підсумковий документ Всесвітнього самміту

2005 року» від 16.09.2005 // /www.un.org.ua.

ГЕНДЕРНІ РОЛІ ОЧИМА СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ

Українське суспільство 90-х років ХХ ст. характеризують як таке,що охоплено соціальною кризою, наслідками якої стали: зростаннязанепокоєності людей перспективою майбутнього, синдром недо-віри, політична апатія, зневіра у нових суспільних ідеалах, незадо-воленість і негативна самооцінка рівня життя, безпорадність і втра-та впевненості у власних силах; зростання у населення проявів не-гативних емоцій; злам норм, традицій, колишніх стилів мислення тадіяльності, ціннісна переорієнтація.

Нові соціально-економічні та політичні умови вимагали появи но-вої особи, здатної йти на ризик, відкритої інноваціям і змінам, рішу-чої, мобільної та енергійної, що прагне до збагачення особистогопрофесійного, комунікативного, психологічного досвіду, здатна пе-реборювати обставини, шукати шанси, такої, яка має високий жит-тєвий тонус.

Д.С. Черняк*

*к.соц.н., доцент кафедри гуманітарної освіти Київського економічного інституту менеджменту

Безумовно, соціальні реалії сприяють індивідуалізації як способуадаптації до соціальних зрушень, змушують людей розраховуватина власні зусилля та підтримку найближчого оточення у вирішеннінагальних життєвих проблем. Про це свідчать і результати націо-нальних щорічних моніторингових опитувань, що проводяться Інс-титутом соціології НАН України. Аналізу даних із середини 90-х роківХХ ст. і на початок 2000 р. свідчить про збереження найбільшогорівня довіри, що припадає на сім'ю та родичів (цілком довіряю від-повіли 59,4% (1994 р.), 70% (1996 р.), 66,5% (2000 р.)) [3, 500].

Запорукою успішного подолання наслідків соціально-економіч-ної кризи, пом'якшення стресів, викликаних нестабільністю суспіль-ного життя є наявність у індивіда життєвих ресурсів: психофізіоло-гічних, соціальних, культурних, економічних тощо. Набирають зна-чення особистісні характеристики: мотивація досягнення, стресо-стійкість, оптимізм, вольові якості, впевненість у своїх здібностях,оперативність реакції, вміння навчатися; орієнтація на такі цінності,як: самостійність, незалежність, праця. Так, відповідаючи на питан-ня: «Більшості людей, життя яких не склалося, просто не вистачаєнаполегливості, сили та волі», погоджуються 50,7% (1999 р.), 50,6%(2005 р.). Поступово зростає частка тих, хто вважає, що те як скла-дається життя більшою мірою залежить від особи, ніж від зовнішніхобставин (7,5% (1999 р.), 10,7% (2002 р.), 12,8% (2005 р.)) [3, 495,531].

Результатом соціальних змін стали не тільки ситуативне виму-шене пристосування, але й «дезорганізація на рівні культурних при-писів і дезорієнтація на рівні засвоєних особистих звичок» [4, 489].Зазначені особливості розвитку країни позначилися на гендернійкультурі суспільства.

Дослідники фіксують, що в суспільній свідомості укорінені стан-дартизовані уявлення щодо характерних рис чоловіка та жінки, мо-делей їх поведінки. Так, у праці Н.В. Лавриненко «Жінка: самореалі-зація в сім'ї та суспільстві (гендерний аспект)» (1999 р.) розкритогендерно-рольові стереотипи та стереотипи гендерних рис. Зокре-ма, чоловік сприймається як сильний, схильний до занять спортом,неемоційний, стійкий, логічний, раціональний, об'єктивний, такий,що має розвинутий інтелект, активний, честолюбний, мало турбує-ться про свою зовнішність, виконує роль годувальника сім'ї, має до-свід сексуального життя, прагне до влади і лідерства, успіху. Приописанні жінок використовуються такі характеристики: слабка, не-


206

схильна до занять спортом, турбується про свою зовнішність, вияв-ляє прив'язаність до сім'ї, добродійна, емоційна та ніжна, легковаж-на, нелогічна, наділена інтуїцією, залежна, великою мірою потребуєзахисту, пасивна, полохлива, сором'язлива [1, 22–23].

Прагнення адаптуватися до наслідків соціальних змін, а такожобраз чоловіка та жінки, що тиражується ЗМІ (успішних, впливових,забезпечених), визначають формування уявлень про гендерні ролі.З метою виявлення поглядів молоді щодо гендерних ролей булопроведено опитування студентів 1–2 курсів одного зі столичних ву-зів. Аналіз результатів опитування дозволяє говорити про збере-ження стереотипних гендерно-рольових очікувань. Чоловік сприй-мається як захисник, годувальник, що забезпечує добробут сім'ї,майбутнє своїх дітей, має престижну, високооплачувану роботу;мужній, сильний, хазяйновитий, розумний, з почуттям гумору, осві-чений, відповідальний, кмітливий, владний, цілеспрямований,впевнений. Жінка – добра, лагідна, чуйна, ніжна, співчутлива, терп-ляча, любляча, скромна, сором'язлива, розумна, освічена, вродли-ва, повинна приділяти увагу зовнішності, берегиня домашньоговогнища, що виховує дітей, піклується про членів родини, гарнагосподиня.

У відповідях дівчат простежується прагнення бути незалежною,самостійною, успішною, сильною, бо «слабка людина нічого не мо-же досягти, а життя в наш час досить жорстоке». Схвально дівчатаоцінюють можливість самореалізації, відкриття власної справи абодопомоги чоловіку. Привабливим є образ «бізнес-леді», що само-стійно себе забезпечує, визнається на рівні з чоловіками, є напо-легливою, відповідальною, вміє долати перешкоди .

У відповідях дівчат можна зафіксувати бажаний образ чоловіка:«за ним, як за кам'яною стіною», бере частину хатніх обов'язків насебе, допомагає у вихованні дітей, добрий, лагідний, люблячий, на-дійний, вміє підтримати, ставиться до жінки з повагою, сприймає їїяк рівну.

Можна зробити висновок, що соціально-економічні зміни позна-чаються на статево-рольових стереотипах, проте патріархальнітрадиційні погляди залишаються пануючими.

1. Лавриненко Н.В. Женщина: самореализация в семье и обществе (Гендерныйаспект). – К.: ВИПОЛ, 1999.

2. Основи теорії гендеру: Навч. посібник. – К.: К.І.С., 2004.3. Українське суспільство 1994–2005. Динаміка соціальних змін / За ред. д.е.н.

В. Ворони, д.соц.н. М. Шульги. – К.: Інститут соціології НАН України, 2005.


207


208

4. Штомпка П. Социология. Анализ современного общества / Пер. с польск.С.М. Червонной. – М.: Логос, 2005.

САМОІДЕНТИФІКАЦІЯ МОЛОДІ В СУЧАСНОМУУКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Самоідентифікація у всіх її проявах (як особистісна, так і соціаль-на) є найважливішою детермінантою становлення і збереження ці-ліcності особистості, тому що людина, яка не усвідомлює своєї роліу системі соціальних відносин (за статтю, віком, громадянською,етнічною, територіальною, професійною приналежністю) позбавле-на будь-яких підстав не тільки своєї орієнтації в суспільстві, але й ці-леспрямованого визначення життєвих стратегій. Особливо акту-альною стала проблема самоідентифікації для молоді.

Так, самоідентифікація (центральний елемент самосвідомості,пов'язаний із відповіддю на питання «Хто Я?», із фіксацією свогостановища в системі суспільних зв'язків) передбачає самовизна-чення особистості в соціальній системі координат, усвідомленнясвоєї солідарності чи відчуження відносно інших соціальних груп. Вданому контексті підкреслюється суб'єктивне відчуття власної при-належності до різних соціальних спільностей, а також включення усвій внутрішній світ вже як власних цінностей і норм, що існують усередовищі, на яке зоорієнтований суб'єкт. Кожна людина маєвласні характерні риси, що відрізняють її від інших людей. Усвідом-лення, виокремлення цього набору рис чи інших індивідуальних ха-рактеристик, які відрізняються визначеною сталістю чи наслідуван-ням у часі і просторі, свого неповторного «Я» і є предметом особис-тісної самоідентифікації. В подальшому особистісне становленняіндивіда, його успішна інтеграція в суспільство супроводжуєтьсяпроцесом соціальної самоідентифікації. Соціальна самоідентифіка-ція є основою для визначення життєвих стратегій у взаєминах із со-ціальним оточенням. Тобто у процесі соціальної самоідентифікаціїзабезпечується взаємозв'язок між індивідуальною та суспільною

К.В. Ткачук*

*студентка Київського національного університету імені Тараса Шевченка

системами цінностей, особистість усвідомлює своє становище всуспільстві, визначає тип соціальних взаємозв'язків. Соціальна йособистісна сторони самоідентифікації взаємопов'язані між собою:соціальна самоідентифікація стимулює і спрямовує особистісну, аостання створює основу для першої. Найбільш важливим свідоцт-вом наявності соціально-психологічної підоснови в самоідентифіка-ції молоді є те, що вони у своїй більшості орієнтуються як на об'єк-тивні зовнішні ознаки приналежності до тієї або іншої групи (манериповедінки, стиль одягу, розмовна мова тощо), так і на суб'єктивнесамовідчуття («вважаю або відчуваю» себе членом тієї або іншоїспільності). Цілком можливо, що подібна межа відображає природ-ний процес формування молодою людиною «Я – образу» як реаль-ного (що я є), так і ідеального (яким я хочу себе бачити) [1].

Молода людина, організуючи свою діяльність у соціальномупросторі і часі, еволюціонує разом із суспільством. Трансформаціяпострадянського простору спричинила кардинальні зміни у со-ціально-економічному, політичному житті українського суспільства.

Так, після здобуття Україною незалежності, розвиток українсько-го суспільства відбувається на фоні таких нових явищ, як:

- усунення інформаційного дефіциту, значне розширення меж ін-формаційного простору, наповнення його новою за змістом таідеологічною спрямованістю інформацією, і, відповідно, розширен-ня репертуару життєвих сценаріїв та діапазону поведінкових стилів;

- збільшення політичної, економічної, психологічної та сексуаль-ної свободи, прав особистості на самостійний вибір засобів життє-діяльності та прийняття рішень;

- руйнування колишніх культурних утворень і повна відсутність,хоча б локальних, злагоджених і переконливих етичних, релігійних,політичних та інших нормативних систем, які регламентують со-ціальну поведінку та стан молоді.

Тому, розглядаючи процеси самоідентифікації української моло-ді, потрібно зауважити, що і в суспільній, і в індивідуальній свідо-мості молодих людей відбуваються зовсім різнопланові процеси.

Так, досить важливим є те, що крізь руїни попередньої ідеоло-гічної доктрини в українському суспільстві прокладають собі шляхзахідні концепції соціалізації, які мають своєю світоглядною осно-вою егоцентричну парадигму, спрямовану на піднесення індивіду-альності особистості в структурі людських цінностей. Зростає зна-чимість здатності особистості самостійно визначати власне «Я»,


209

покладаючись не на «очі інших», а на «прозорливість» власних, щобвіднайти в собі особливі, найбільш цінні для себе якості, механізмреалізації яких ще не випробуваний «суспільною практикою», які на-віть можуть бути протилежними тим, що цінилися раніше. Ці якостіне обов'язково є цінними для інших, але вони можуть надати мож-ливість для самореалізації і визначення в суспільстві.

Так, наприклад, самовизначення молодої людини здійснюєтьсячерез порівняння, ототожнення себе з певим ідеалом. Молодь вумовах сучасного суспільства не має змоги бути простим трансля-тором попередніх суспільних норм, оскільки її життєва перспективапринципово не буде повторенням досвіду їхніх батьків. Тому в данихконкретних соціологічних досліджень простежується тенденціяствердження українською молоддю власної індивідуальності, поси-лення внутрішньої детермінації поведінки. Це виявляється, переду-сім у тому, що індивід переносить значну частину своєї активності з«зовнішньої» діяльності на «внутрішню», спрямовану на формуваннявласної мотивації і ціннісних орієнтації. Проте відсутність ідеалупризводить до кризи ідентифікації, коли людина втрачає усвідом-лення свого призначення в суспільстві. Такий стан породжує почут-тя невпевненості і стурбованості, психосоматичні синдроми, де-пресії. Тому відсутність у молодіжній свідомості ідеалу часто замі-нюється поклонінням популярним кумирам шоу-бізнесу чи спорту,образи яких тиражуються ЗМІ, отже прикладом для наслідуваннястають цінності успіху, втілені в образі відомої людини [2].

Оскільки нові соціально-історичні реалії українського суспільст-ва ще до кінця не відрефлексовані, то неможливо однозначно оці-нювати зрушення в сучасній молодіжній свідомості.

1. Стояно О.О. Самоідентифікація студентства як процес самовизначення осо-бистості в сучасному суспільстві 2004 года: Автореф. дис... канд. філософ. наук: 09.00.03 / Південноукр. держ. пед. ун-т ім. К.Д.Ушинського. – О., 2004. – 19 с.

2. Тащенко А.К., Яковенко Ю.І. Специфіка самоідентифікації молоді в умовах пе-рехідного суспільства // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу су-часного суспільства: Збірник наук. праць. – Х., 2001. – С. 459–465.


210

МИСЛЕННЯ ЯК ОСНОВА ЕТИКО-ПСИХОЛОГІЧНОЇСАМОІДЕНТИФІКАЦІЇ МОЛОДІ

Давно відомо, що формування у молодіжному середовищі ети-ко-психологічної самоідентифікації базується на соціальній взаємо-дії, тобто соціалізація створює психологічні механізми – імітацію,ідентифікацію. З. Фрейд стверджував, що імітація – це свідомий по-пит дитини копіювати певну модель поведінки. Зразками поведінкимають бути друзі, батьки, родичі. Ідентифікація – це засіб усвідом-лення приналежності до тієї чи іншої спільноти. Крізь ідентифікаціюдитина сприймає поведінку батьків, родичів, друзів, сусідів, їхні цін-ності, норми, зразки поведінки як свої власні. Таким чином, імітаціята ідентифікація є позитивними механізмами, тому що вони спря-мовані на засвоєння певного типу поведінки.

Більш того, Т. Парсонс і С. Бейлз визначали імітацію як процес, здопомогою якого засвоювалися специфічні елементи культури,знання, обрядів. Це внутрішнє засвоєння цінностей людьми, що пе-редбачає процес соціального навчання.

Враховуючи те, що етика – це наука про мораль і моральність,можна стверджувати, що вона є здатністю особистості ідентифіку-ватися в нормативні психологічні установки, реалізуються завдякимисленню. Це підверджує думка Дж. Локка: «Наша думка визначаєте, що ми є. А те, що ми є визначає те, що ми думаємо. Таким чи-ном, вчинки людей найкраще відображають їхнє мислення». Як при-клад можна привести одну із заповідей Апостола Петра:

«Що тільки істинно, що правда,що справедливо, чисто, що люб'язно,що достомовно, що тільки доброзичникі пошана про це і помишляйте»

У цьому заповіті закладений найглибший етичний сенс, суть яко-го полягає у прагненні людини до високих моральних цінностей.


211

М.Г. Демченко*

*к.і.н., доцент Київського економічного інституту менеджменту

Схожу думку висловлює і Б. Дизраелі: «Виношуйте великі думки, то-му що думки визначають той рівень на який ви спроможні піднятися».

Мислення як компонент психіки є основою вольового морально-етичного самоідентифікатора в усіх вчинках і прагненнях людини.З. Фрейд вважає, що ідентифікація – це не тільки ототожнення із су-б'єктом, носієм ціннісного, творчого, але й рефлексивного, що ємеханізмом захисту, функція якого – захист від фрустрації, шляхом,знову ж таки, ототожнювання з будь-якою могутньою інстанцією, деособистість начебто вбирає у собі цінності і норми, приймаючи їх яквласні і таким чином позбавляється від внутрішніх особистіснихконфліктів. Насамперед, до цього потрібно віднести повагу особис-тості, людських прав, гідності, свобод, професійної компетентності.

Варто зазначити, що етико-психологічна самоідентифікація – цепохідна від мислення. А що таке мислення? Психологія стверджує –мислення як досконало незалежний, самодостатній психологічнийпроцес безпосередньо не існує. Але мислення неможливо відокре-мити від відображення, уваги, пам'яті, мови тощо. Виходячи з цьо-го, мислення – це цілісна система розумових процесів, які маютьпродуктивний характер з відкриттям нового знання, нових проблемдля їх ефективного вирішення на основі переробленої інформації.

Оскільки людина у власній психологічній діяльності використо-вує всі види мислення (їх чотири), то можна вважати, що мислення(розум) здатне самоідентифікувати власний досвід, поведінку,волю, діяльність, етику, мораль і моральність з характером прийня-того рішення. З цього приводу цікава думка доктора філософіїН. Хілла: «Воля помножена на рішучість, а етика на мораль, не агоні-зує понад варіантом рішення. У людини, яка володіє цими компо-нентами психіки не існує проблем у прийнятті рішення, у його не-гайній реалізації»

Відомий вислів У. Шекспіра: «Минуле – це тільки пролог» влучнохарактеризує сучасний, високотехнологічний світ. Все що зробле-но сучасною людиною на ґрунті власного розуму, має цінність упроцесі становлення студентської молоді, яка володіє здатністю доплодотворного мислення. Цю задачу повинні вирішити навчальнізаклади та викладачі. Однак, уся система освіти має один суттєвийнедолік – ми намагаємося навчити, що думати, а не як думати.Ф. Бекон стверджував, що: «Самі по собі знання не є могутньою си-лою. Вони стають великою силою у руках того, хто володіє здатніс-тю правильно мислити».


212

Не випадково Д.Дж. Шварц, викладач університету штатуДжорджія підкреслював: «Там, де справа стосується моралі, етикита моральності, цінність людей вимірюється не грамами чи кілогра-мами, вченим ступенем чи походженням, вона вимірюється мас-штабом їх мислення».

Таким чином, масштабність мислення викладача є ідентифікато-ром моральних норм, якостей іа психологічних установок у студент-ської молоді. Конструктивні думки викладача, його позитивні вчин-ки не можуть призвести до формування негативних висновків і на-вичків. Ця теза безпосередньо стосується сфери розуму та моралі.Якщо особистість формує мислення, то потенціал моральних якос-тей також буде визначатися мисленням.

Мислення як елемент етико-психологічного начала є, по суті,«приймачем», здатним сприймати все найкраще і конструктивнедля формування продуктивної самоідентифікації молодої людини.Правомірним є питання: що таке продуктивне мислення як елементетичної психіки, що сприяє формуванню етико-моральних ціннос-тей, які відповідають самоідентифікації з точки зору патріотизмувідповідальності, чесності, поваги до людей? У зв'язку з цимДж. Максвелл стверджує, що складовими продуктивного мислення,які є каталізатором самоідентифікації, повинні бути: масштабність,творчість, реалістичність, рефлективність, орієнтованість і безко-рисність мислення.

Таким чином, з прикладної точки зору, викладачам необхідно на-вчити студентську молодь читати, з прочитаного робити висновки,трансформувати їх у практичну діяльність, де етичні норми повинністати нормою поведінки. Інше завдання – навчити писати, оскільки,як стверджує професор філософії Хайакава: «Навчитися писати –це навчитися мислити. Ви нічого не зможете побачити ясніше, покине викладете це на папері».

Завдання викладача полягає в тому, щоб допомогти молодій лю-дині навчитися не що, а як читати, не як писати, а що писати, орієн-тувати молодь на те, що етико – психологічна самоідентифікація єінструментом бездоганності людини.

1. Бондаренко О.Ф. Психологічна допомога особистості: Навч. посібник. – Х.:Фоліо, 1996.

2. Гарднер Г. Множинні інтелекти – К.: Мегатайп, 2004.3. Демченко М.Г. Конспект курсу лекцій: Навч. посібник – К.: ЕКОМЕН, 2007.4. Максвелл Дж.С. Мыслить, чтобы изменятся. – М.: Попурри, 2004.5. Радугин А.А. Социология: Курс лекций. – М.: Центр, 1997.


213


214

6. Хилл Н. План достижения успеха. – М.: Попурри, 2003.

ПРОБЛЕМИ МОЛОДІЖНОЇ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇУ СУЧАСНОМУ ПРОСТОРІ

Молодь у будь-якому суспільстві є відображенням соціальноїдійсності, в умовах якої вона живе. Відношення суспільства до мо-лоді, становище та роль молоді в суспільстві стають лакмусовимпапірцем щодо оцінки суспільства та його здатності прогресувати.

Становлення незалежної української держави супроводжуєтьсясоціально-політичною й економічною трансформацією, що пород-жує зміни у соціально-економічному, політичному житті суспільст-ва, внаслідок яких відбувається перерозподіл між вже існуючимигрупами суспільства і такими, які щойно виникли. Не дивлячись нанові умови, для кожної молодої людини стає актуальним пошук сво-го місця і статусу в суспільній структурі, тобто самоідентифікації.

Самоідентифікація є найважливішою детермінантою становлен-ня та збереження цілісності особистості, тому що людина, яка неусвідомлює своєї ролі у системі соціальних відносин (за статтю, ві-ком, громадянською, етнічною, територіальною, професійною при-належністю) позбавлена будь-якої здатності не тільки орієнтувати-ся в суспільстві, але й цілеспрямованого визначення життєвих стра-тегій [5].

Для самоідентифікації молоді характерна мінливість та уразли-вість ціннісних настанов. Це пов'язано з невизначеністю життєвихпозицій молоді, що природно для періоду її становлення. В умовахактивного пошуку молоддю свого призначення особливістю є за-гострене відчуття потреби у зовнішній підтримці. Крім того, процессамоідентифікації часом стає хворобливим для багатьох молодихлюдей, тому що іноді вони гостро відчувають свої помилки у виборітієї чи іншої позиції. Невірно розрахувавши свої сили, вони не мо-жуть отримати бажаної реакції від оточення, стикаються з відчужен-

О.П. Тарасюк*

*молодший науковий співробітник Центру перспективних соціальних досліджень Міністерствапраці та соціальної політики України та НАН України

ням окремими групами, внаслідок чого серед молодих людей частопоширена депресія, самоізоляція та невпевненість у собі.

Ринкові відносини розширили можливості особистості в планікультурної ідентифікації, зруйнувавши ідеологічний диктат, усунув-ши злагоджені та переконливі етнічні, політичні ті інші нормативнісистеми, які регламентують поведінку та стан молоді. Водночас во-ни сприяли формуванню широкого спектру нових ідей і цінніснихорієнтацій, розширили репертуар життєвих сценаріїв і діапазон по-ведінкових стилів для молоді. Разом з тим, через ЗМІ активно фор-мується стереотип легких заробітків, розширюється реклама доро-гих розваг і видів дозвілля, що впливає на процеси соціального ста-новлення молоді та призводить до сприйняття ринку як засобу на-живи та власного збагачення, що є підґрунтям девіантної поведінкимолоді.

Аналіз сучасних досліджень свідчить про те, що самоідентифіка-ція молоді з родиною, малими групами має стійкий, масовий, вирі-шальний характер, а з суспільством – більш слабкий і ситуативнийзалежно від ролі макросередовища у житті індивіда. Так, ступінь са-моідентифікації студентів з родиною, батьками за останні сто роківпрактично не змінився, тоді громадянська самоідентифікація за ро-ки становлення незалежної України істотно відрізняється за значи-містю.

Домінування сім'ї як цінності, якою пишаються більше, ніж краї-ною, свідчить про кризу нашого соціуму, коли виживання як спосібжиття відсуває на другий план гордість за країну. Ідентифікація зродиною займає провідне місце в самовизначенні молоді у соціаль-ному просторі і часі. На це є й об'єктивні причини, що мотивуютьсяісторією становлення української державності.

Так, за умов, коли в суспільстві зводиться нанівець дія «загаль-ного ціннісного мінімуму», коли суспільство не може надати «схва-лений перелік» потрібних здібностей і шляхів їх реалізації, які б булизапорукою досягнення успіху в житті, визначення власного «Я» че-рез «Інших», воно втрачає свою якість гаранта успішного проход-ження соціалізації. На фоні попередніх ідеологічних утворень в ук-раїнському суспільстві розвиваються західні концепції соціалізації,які мають своєю світоглядною основою егоцентричну парадигму,що спрямовує на піднесення індивідуальності особистості в струк-турі людських цінностей. Зростає значимість здатності особистостісамостійно визначати власне «Я», покладаючись не на «очі інших», а


215

на «прозорливість» власних, щоб віднайти в собі особливі, най-більш цінні для себе якості, механізм реалізації яких ще не випробу-ваний «суспільною практикою», що навіть можуть бути суперечититим, що були цінними раніше. Ці якості не обов'язково є ціннимидля інших, але вони сприятимуть самореалізації та визначенню всуспільстві.

Таким чином, процес самоідентифікації молоді є дуже важливимдля майбутнього суспільства. В об'єктивних для України умовах са-моідентифікація молоді набуває таких рис: індивідуалізм, посилен-ня значення приватних засобів виживання, аполітичність. Само-ідентифікація молоді відбувається в складних умовах, коли вирі-шальну роль при формуванні життєвих орієнтирів відіграють не до-сягнення вищих духовних цінностей, а масова культура, що утверд-жує пасивно-споживче ставлення до неї. В процесі суспільної взає-модії формується людина, яка не відчуває значимості свого буття зточки зору суспільства, наслідком чого може стати втрата дорос-лим суспільством своєї цілісності в майбутньому.

1. Актуализация проблемы самоидентификации личности в трансформирую-щемся обществе // Наука, релігія, суспільство.– 2003.– №4. – С. 258–263.

2. Карпухин О.И. Самооценка молодежи как индикатор ее социокультурнойидентификации // Социологические исследования.– 1998.– №12.

3. Молдован А. Украинская молодёжь: политическая сила или политический ин-струмент? // Центр политического анализа (22.02.2007) // www.dialogs.org.ua.

4. Процессы социально-профессиональной самоидентификации студенческоймолодежи // Перспективы.– 2001.– №2. – С. 39–44.

5. Самоідентифікація студентства як процес самовизначення особистості в су-

часному суспільстві: Автореф. дис… к. філос. н. – Одеса, 2004. – 12 с.

ПРАКТИКИ І ЦІННОСТІ МОЛОДІ В ЕПОХУТРАНСФОРМАЦІЇ: СПРОБИ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ

Український соціум вже майже два десятиріччя перебуває в про-цесі трансформації. Весь цей час населення України змушене жити


216

І.Ю. Набруско*

*кандидат філософських наук, доцент кафедри загальної соціології Київського національногоуніверситету ім. Тараса Шевченка, м. Київ

у стані соціальної аномії, яка характеризується відсутністю ціннісно-нормативної бази соціальної консолідації (адже не можна вважатитакою риторичні декларації, за якими не стоять реальні зусилля),недієвістю законів та недовірою до влади. Не знаходячи у сус-пільстві нових демократичних цінностей і моделей поведінки, моло-да людина у спробі знайти себе з сумнівним успіхом намагаєтьсявибудувати певну систему ціннісних орієнтирів. У сучасній соціаль-ній науці під цінністю розуміють значущі стандарти життєвого рівня,способи життя, суспільного становища. У свідомості особистостіцінності представлені у вигляді понять, які здатні стимулювати про-яв різних почуттів оцінок і відносин, які спонукають до діяльності.

Як вважає відомий вчений Е. Еріксон в структуру особистості по-ряд з природними задатками, базовими потребами, постійнимисоціальними ролями входять так звані «значущі ідентифікації», якісуттєво впливають на моральні цінності та норми поведінки, з яки-ми індивід солідаризується. Відповідно до його визначення почуттяідентичності передбачає такі ознаки: а) відчуття внутрішньої тотож-ності та інтегрованості у часі, тобто дії минулого та очікування май-бутнього пов'язані з відчуттям самотності сьогодні; б) відчуття ін-тегрованості у просторі , всі власні дії трактуються людиною як внут-рішньо обумовлені, а не випадкові, в) ідентичність переживаєтьсясеред інших, цьому допомагають взаємостосунки та соціальні ролі.

Отже, соціальна самоідентифікація має трактуватися як засіб збе-реження або навіть підвищення рівня соціальної позитивної іден-тичності. Якщо ж соціальна ідентифікація перестає виконувати такуфункцію, як в сьогоднішній ситуації, то індивід починає шукати засобивласної побудови системи ідентифікаційних орієнтирів. В ролі, такихорієнтирів, крім традиційних, як то загальнолюдські моральні ціннос-ті, норми сімейного виховання, система поглядів, набутих в процесінавчання все більшого значення набувають нові соціальні практики.Крім того, можна виділити декілька характеристик сучасного україн-ського суспільства, що спричиняють суттєвий вплив на формуванняособистісної самоідентифікації молодої людини:

а) соціальна нерівність, значна соціальна дистанція між багати-ми і бідними;

б) орієнтація на фінансовий добробут, прагматичність та мер-кантильність у стосунках;

в) толерантність суспільства, його відкритість та терпимість доінших народів;

г) поступова трансформація цінностей від переважно сільської


217

за характером побутової культури до урбанізованої, яка змінює яд-ро культурної системи;

д) наслідування західній системі цінностей; є) конформізм людей по відношенню до влади і велика соціальна

дистанція між владою і народом. Оскільки особистісна самоідентифікація виступає як соціопсихо-

логічний механізм свідомого прийняття домінуючих ціннісних імпе-ративів та соціально-функціональних ролей з метою посилення від-повідності до очікувань суспільства, молодь перебуває у непростійситуації. Так, наприклад, часто в ролі мотиву самоідентифікації мо-же виступити задоволена потреба у переживанні власної винятко-вості, разом з тим, внаслідок тенденцій зазначених вище, активіза-ція соціальної ідентифікації відбувається шляхом задоволення по-треби в деперсоналізації заради членства в престижній соціальнійгрупі.

Окремо варто зазначити декілька глобальних тенденцій, що ос-таннім часом визначають процес формування соціальної ідентич-ності. По-перше, тотальний вплив засобів масової інформації. Відо-мий французький соціолог А. Моль справедливо зазначав: «Людиніздається більш переконливим те, що вона добре запам'ятала, на-віть якщо це відбулося внаслідок суто механічного процесу. Пере-конання вносить спрямованість у поле цінностей, аналогічно діють«диктатори» преси і електронних ЗМІ: ці лейтмотиви достатньо доб-ре запам'ятовуються вже в силу їх частого повторення і тому вно-сять відповідну спрямованість в систему цінностей людей незалеж-но від того, викликають ці твердження відторгнення чи сприйняття збоку останніх» [1, 182].

Другим суттєвим моментом є зміна моделей споживання і спо-живацької поведінки людей. Акти споживання, придбання певнихтоварів все частіше трактуються як ознаки певної соціальної позиції.Це постає засобом створення нових соціальних зв'язків та новихформ свідомості.

І, нарешті, соціальне життя завжди організовувалося у відповід-ності зі зразками і нормами, яким підпорядковувалась поведінкалюдей і які уніфікували цю поведінку, суттєво впливаючи на процесідентифікації. Вони можуть бути представлені вигляді зразків, щомають в основі соціокультурну норму зумовлену цінностями високоїкультури чи релігійною свідомістю і стандартів, які за характером єтотальними, єдиними для всіх і соціально недиференційованими.


218

Якщо традиційне суспільство загалом, і українське зокрема керува-лося зразками, які були вироблені сторіччями, то сьогодення харак-теризується майже повним слідуванням стандартам. Стандартохоплює спосіб життя – стандартизується дозвілля, тип відпочинку,продукти, що споживаються тощо. Як наслідок виникає масовамода, масові типи відпочинку та інші зразки масової культури, якізумовлюють характер особистої ідентичності.

Головною рушійною силою, що запускає в дію механізм само-ідентифікації, представники більшості сучасних наукових шкіл вва-жають категоризацію індивіда людьми, які його оточують. Так іден-тичність високого рівня (згідно концепції саморегуляції соціальноїповедінки В. Ядова) пов'язана, наприклад, з любов'ю до Батьківщи-ни, у повсякденному житті у молоді може не виявлятися ані в пове-дінці, ані вербально, але це зовсім не означає, що критична ситуаціяне виявить цю ідентичність повною мірою. І, навпаки, явище флеш-мобу, сенс якого полягає у миттєвій абсолютизації ситуативної цін-ності, яка призводить до інтенсивної, хоча і нетривалої груповоїсолідарності, де домінують символічні аспекти ідентичності, дужешвидко вичерпується [2, 95].

Разом з тим, сучасна епоха позбавила людину типової для тра-диційного суспільства визначеності буття, яке було стабільним і чіт-ко закріпленим його соціальними належностями. Це спричиняє за-нижену самооцінку, зниження ваги моральних імперативів. Як нас-лідок, фундаментальною основою самоідентифікації сьогодні вис-тупає комплекс мотивації на досягнення особистого успіху.

Отже, можна стверджувати, що ідентичності детермінуються со-ціальними умовами конкретного суспільства і індивіди використо-вують їх як підстави для процесу особистісної самоідентифікації.

1. Моль А. Социодинамика культуры. – М.: КомКнига, 2005. 2. Оберемко О. Популярність соціально-структурної ідентифікації: ресурс чи ком-

пенсація? // Соціологія : теорія, методи, маркетинг.– 2006.– №4. – С. 94–112.


219


220

ГРОМАДЯНСЬКІСТЬ ЯК ЧЕСНОТАДЕРЖАВНОГО СЛУЖБОВЦЯ

Для створення демократичного суспільства на державній службі,так само як і у суспільстві в цілому, необхідно культивувати «со-ціальну загальногромадянську грамоту думки та почуття» (М. Ма-мардашвілі), сприяти формуванню громадянських чеснот пред-ставників бюрократії.

Існують різні бачення «векторності» демократичних процесів.Деякі науковці пов'язують ці процеси з активними діями держави,інші вважають, що демократизація громадянина передує демокра-тизації держави й уряду. Нині в дослідницькій літературі все більшоїприхильності здобуває погляд щодо зустрічного руху громадськостіта державних інституцій до ствердження демократичних засад сус-пільства. В будь-якому разі на посилення демократичних процесів удержаві, в державному управлінні впливає демократизація держав-ного управлінця як громадянина (рис. 1).

Громадянська етика більшою мірою пов'язана з особистими пе-реконаннями, цінностями, установками державних службовців, ніжорганізаційна етика. Формування культури громадської доброчес-ності – процес, у який залучені представники влади як особистості.Через культивування й виховання у чиновництва громадянськихчеснот виробляється здатність державної влади співпрацювати згромадянським суспільством, краще розуміти інтереси народу, за-побігати зловживанням службовим становищем.

Т. Василевська*

*к. філос н., доцент кафедри філософії та методології державного управління Національної ака-демії державного управління при Президентові України

ЕТИКЕТ І КОМУНІКАЦІЯ У КОНТЕКСТІСАМОІДЕНТИФІКАЦІЇ

Рис. 1. Взаємовпливи демократизації громадяні демократизації держави і уряду

Етика державної служби є похідною від громадянської етики: во-на не залежить не від якого конкретного погляду на світ; найважли-вішими відносинами вважає відносини між людьми та між політика-ми і чиновниками; оцінка ролі та місця державних офіційних осіб всуспільстві базується на універсальних цінностях, щодо яких існуєконсенсус; в політико-адміністративних відносинах часто не виста-чає відкритості та стабільності; суперечності всередині правовоїсистеми та нестача довіри між політиками та чиновниками (а такожміж громадянами) не сприяє розвитку етичного управління суспіль-ними справами і таким чином уповільнює розвиток і громадянської,і державно-управлінської етики; розвиток громадянської етики мо-же позитивно вплинути на політиків і держслужбовців [2, 465–466].

Посилення процесів глобалізації та урізноманітнення життєвихвиявів людини призводить до того, що державна належність, гро-мадянство сьогодні перестають відігравати засадову роль для іден-тифікації індивідів, образ громадянства змінює свою смислову на-повненість. Пошук громадянських чеснот в останні десятиліття від-чув нові поштовхи, при цьому вишукуються вже риси не «громадя-нина держави», а скоріше «громадянина світу». Світова глобальнавзаємозалежність вимагає виявлення цінностей, які б пов'язувалилюдей різного походження, культури, світосприйняття. В умовахпостмодерну, коли втрачають актуальність старі «традиційні» цін-ності, а нові лише визрівають у надрах світу, стає нагальним вироб-лення універсального переліку загальних громадянських людськихчеснот. До таких чеснот пропонується віднести неповторність, то-лерантність, плюралізм, миролюбність, справедливість, солідар-ність, відповідальність перед іншими (М. Дарсі де Олівер та Р. Тен-

Åòèêåò ³ êîìóí³êàö³ÿ ó êîíòåêñò³ ñàìî³äåíòèô³êàö³¿

221


222

дон) [1, 50], терпимість, цивілізованість, самодисципліну, співчуття,милосердя, справедливість, рівність (К.Л. Годіані) [1, 34], чесність,правовий захист, демократію, участь, прозорість і відкритість робо-ти державного сектору, правову та політичну підзвітність, участь угосподарській і політичній діяльності, зміцнення внутрішньої та зов-нішньої безпеки, рівність перед законом, безперервність законів,соціальну справедливість, якість, еластичність у пристосуванні дозмін у потребах та умовах, довіру, пропорційність, плюралізм, кон-куренцію, загальний (суспільний) інтерес (П. Вермелен) [2, 469].

Загалом, громадянськість – світоглядно-психологічний стан, щохарактеризує людину як представника держави, представника гро-мадянського суспільства, патріота [3, 200–205]. Ці виміри стаютьважливими й для набуття державним службовцем громадянськихчеснот.

Формування громадянськості в професійному середовищі дер-жавної служби потребує, крім створення організаційної підтримкицього процесу, посилення внутрішньо-організаційного та громад-ського контролю за поведінкою бюрократії, змін у професійній са-моідентифікації та особистої орієнтації самих державних службов-ців на цінності громадянського суспільства.

1. Демократія – це дискусія: Громадянська заангажованість у старих і нових де-мократіях / За ред. С. Майєрс. – Нью-Лондон, 1997. – 68 с.

2. Кудрика Б. Этика и политико-административные отношения // Политико-ад-министративные отношения: кто стоит у власти? / Под ред. Т. Верхейна: Пер. с англ.– М.: Права человека, 2001. – С. 460–483.

3. Рябов С.Г. Політологічна теорія держави. – К.: Тандем, 1996. – 240 с.

ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА ПЕДАГОГА

Особливості професійної поведінки вчителя в сучасних умовахобумовлені зростаючими вимогами до професіоналізму та компе-тентності вчителя. Кардинальне реформування життя нашого сус-

А.С. Голубкова*

*викладач кафедри іноземних мов Київського національного економічного університету іменіВадима Гетьмана

пільства відбувається в умовах глобальної інтеграції у світовий ос-вітній простір, суттєвої модернізації системи освіти, зростання роліетнічних культурних чинників і національної самосвідомості, щовпливає на підвищення вимог до професійної компетентності фа-хівців, їх професіоналізму. Утвердження таких суспільних й особис-тісних цінностей, як «людина», «духовність», «мораль», «професіо-налізм» зумовлюють інтенсивне поширення в освітянській практицігуманістично зорієнтованих підходів і технологій, спрямованих націлісний розвиток особистості всіх учасників педагогічного проце-су, активізацію їх творчих, суб'єктних можливостей, зростання еру-диції і загальної культури. В цих умовах саме вчителю належить ви-конання не тільки освітньої й інформаційної функцій, а, передусім,виховної та соціокультурної.

В даному контексті варто з'ясувати сутність термінів «професіо-налізм» «компетентність» та «професійна етика». Професіоналізм –обізнаність у професії та сукупність особистісних якостей людини,які необхідні їй для успішного виконання фахової діяльності. Компе-тентність – індивідуальна характеристика рівня відповідності профе-сії, сукупність знань, вмінь і особистісних якостей людини, які даютьїй змогу діяти самостійно та відповідально і досягати високих ре-зультатів у своїй роботі. «Професійна етика – сукупність моральнихнорм, що характеризує поведінку людини у професійній сфері» [1].

Професіоналізм – категорія етична. «Етика і компетенція непо-дільні; тільки разом вони створюють справжній професіоналізм і за-безпечують морально прийнятні основи для професійного та довір-чого обслуговування. Клієнт… має право розраховувати не простона загальну компетенцію спеціаліста… або його абстрактну відда-ність доброчинності, моральним або релігійним принципам; навпа-ки, він розраховує на допомогу кваліфікованого спеціаліста, якийздатен формувати технічно грамотні та бездоганні з моральної точ-ки зору судження в конкретних ситуаціях» [2, 270]. Етика без компе-тенції не має сенсу, компетенція без етики позбавляє нас мораль-но-ціннісних орієнтирів.

Викладач працює в особливому середовищі – середовищі лю-дей, тобто його професійний зв'язок з предметами, символами, об-разами не є провідним. Бо ефективність діяльності викладача оціню-ється за рівнем засвоєння студентом переданих останньому знань,вмінь, навичок. Або, кажучи більш точно, за рівнем набутого студен-том професіоналізму у своїй галузі. Отже, викладач, будучи профе-


223


224

сіоналом у своїй галузі, має сприяти створенню певного професій-ного рівня у студента, можливо навіть іншої спеціалізації. Мова йдене про передачу безпосередніх знань за фахом. Справа у тому, щосаме таким чином відбувається формування професійного рівня умайбутнього фахівця, у тій його частині, яка виходить за межі знань– це професійна етика, професійне усвідомлення власної діяльності,формування відповідальності за результати власної діяльності, ство-рення певної бази для майбутньої творчості фахівця.

Професія педагога є особливою і має величезне значення як длякожної людини, так і для нації в цілому, її майбуття. Вчительськапрофесія – одна з небагатьох, які можна назвати вічними. Ніхто і ні-що не може замінити вчителя – творчу особистість зі своїм непов-торним учительським іміджем. Вирішальна сила університетськоговиховання – особистість викладача, він відповідає не лише за знан-ня, навички й уміння, а й за моральні цінності, норми. Педагог маєбути гарним прикладом, взірцем для студентів, він повинен дотри-муватись усіх морально-етичних принципів. Первинне покликаннявикладача – не лише передати певну інформацію, а й виховувати.Для цього педагог власним прикладом повинен демонструвати по-вагу до морально-етичних норм, а також скерувати зусилля студен-тів у цьому напрямку.

1. Філософський енциклопедичний словник. – К.: Абрис, 2002.2. Sass H.-M. Professional Organizations and Professional Ethics: A European View //

Ethics, Trust and the Professions: Philosophical and Cultural Aspects / Editor: E.D. Pelleg-rino, R.M. Veatch, J.P. Langan. – Georgetown University Press, 1991. – P. 270–271.

ЕТИЧНА КОДЕКСОВА КУЛЬТУРА У КОНТЕКСТІУКРАЇНСЬКОЇ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ

Тема етичної кодексової культури, так само як і проблема іден-тичності, безумовно, є актуальними та дискусійними проблемамисучасної філософсько-етичної думки. Ця тема набуває особливої

Т.М. Дерев'янко*

*к. філос. н., доцент кафедри філософії Київського національного економічного університетуімені Вадима Гетьмана

гостроти, зважаючи на глобалізаційні процеси й, зокрема, глобаль-ну кризу антропності та української національної ідентичності.

Не будемо торкатися складної, багатовимірної теми ідентичнос-ті, зокрема, проблеми розмежування етнічної, національної, куль-турної ідентичності або ж становлення «модерної» ідентичності то-що. Все ж таки варто нагадати, що англійське слово identity має тризначення: а) тотожність; б) справжність; в) осібність (самобутність).Ідентифікація (від лат. identicus – тотожний; facio – роблю) – діявстановлення ідентичності, натомість самоідентифікація пов'язанаіз проблемою вибору ідентичності або ж поєднання різних іденти-тетів.

У нашому розбурханому, поляризованому суспільстві не такпросто відчувати, а тим більше бути українцем. Як пояснити те, щопоняття «честь», «гідність», «патріотизм», «національна самоповага»майже повністю зникли з політичного лексикону, а за роки незал-ежності не випрацювана національна ідеологія, відсутня ефективнагуманітарна політика?..... Врешті-решт, чому спостерігається новахвиля еміграції, а молодь у безнадії змушена залишати Україну? Наподібні запитання можна давати різні відповіді, але варто навестиприклад водночас простої і глибокої думки, висловленої Т.Г. Шев-ченком наприкінці свого життя у Букварі для дітей: «Буде добрі лю-ди, там і правда буде. А де кривда буде – там добра не буде». Напревеликий жаль, непроминальна мудрість цієї істини залишаєтьсянезрозумілою для так званої, а вірніше «самозваної еліти» – сьогод-нішніх фарисеїв, яким замало власного зрадництва, бо підступністьзазначеного вірусу – поширення, втягування інших, позбавленихімунітету людей. Відтак, хвороба набуває загрозливого характеруепідемії.

Якщо у сьогоднішньому соціальному житті домінуючою є тенден-ція звільнення від моральних турбот, соціальне спілкування відок-ремлено від зобов'язань і обов'язку, чисте «бути» більше не керує-ться жодним «мусити», то дослідницьке завдання якраз у тому й по-лягає, щоб з'ясувати як сталося, що звузилася сфера моральної ре-гуляції, що людині дедалі важче бути моральним суб'єктом, на змінуякому натомість приходять «актори» й «агенти».

Одні теоретики вважають, що ми нарешті ввійшли в епоху «післяобов'язку», постдеонтичну – чистого індивідуалізму та пошуку гар-ного життя, а наша поведінка звільнена від деспотичних «безмеж-них обов'язків», «заповідей», «абсолютних зобов'язань», обмежена


225

тільки потребою у толерантності, залишковою, «мінімалістською»мораллю.

З іншого боку, як пояснити появу в ландшафтах американської таєвропейської культури феномену «прикладної етики», створенняЦентрів прикладної етики, виникнення нової професії – експерта-етика, зростання значення професійної етики, випрацювання етич-них кодексів? Чому відбувається інституалізація соціальної моралі,посилюється значення етичної кодексової культури? Безперечно,поява прикладної етики – це добрий знак, бо прикладна етика – цене лише знання про те, як виявляється мораль у різних конкретнихпрактиках, але й знання, зорієнтоване на сприяння цим практикам.

Моральні питання етико-прикладного характеру з'являються урізноманітних сферах практичної діяльності, а для етичної ініціативисьогодні відкривається широке поле дії. Спробуємо окреслитиприкметні ознаки етико-прикладних проблем:

а) вони з'являються в публічних сферах життя (юридичній, адмі-ністративній, професійній), де передбачається та вимагається ко-дифіковане регулювання та контроль, в осередках інституційної по-ведінки, де вчинки усвідомлені, суспільно визначені. Вирішення по-дібних проблем залежить від свідомих зусиль і волі суспільства, вті-леній у відповідній інституційній організації життя;

б) для вирішення таких проблем недостатньо однієї доброї волі,моральної рішучості, потрібна ще професійна чіткість суджень, боморальна обґрунтованість вибору поєднується із адекватним знан-ням предмета вибору;

в) такі проблеми викликають протилежні моральні оцінки, проти-лежні, але співмірні позиції щодо вагомості, суспільного значення;

г) вони є відкритими, бо кожен раз потребують конкретного, од-норазового вирішення, як це відбувається у юридичній практиці, денайдосконаліші закони не звільняють від суду, покликаного кожногоразу підтверджувати, конкретно досліджувати кожен окремий випа-док порушення;

д) подібно до юридичної практики, спосіб прийняття рішення тежє публічним, процесуально оформленим через особливі етичні ко-мітети – носії етичної компетентності, діяльність яких має експерт-ний характер [2, 249].

У контексті глобалізаційних процесів, переходу до інформацій-ного суспільства прикладна етика перебирає на себе ті функції що-до соціальної моралі, які у традиційних суспільствах виконували ро-


226

дина, школа, церква. Сучасна етична кодексова культура передба-чає набір правил, наповнених реальним соціальним змістом й, зо-крема, у новому соціально-історичному контексті вона нагадує кон-фуціанську етику, етику закону Старого Заповіту.

Безперечно, усвідомлення суспільством важливості професіо-налізму, розвитку у представників кожної окремої професії почуттяспільності інтересів спонукало усвідомлення необхідності випрацю-вання стандартів професійної відповідальності. Окрім наявності ок-ремих організацій, інституцій, вимогою в царині будь-якої професіїє етична настанова – дотримання певних професійних норм, які на-зивають «етичними кодексами». В організації, на службі людина по-стає виконавцем певної професійної соціальної ролі, вона змушенадотримуватися установленої корпоративної дисципліни, приписіветичних кодексів.

Етичний кодекс (від лат. codex – книга) – сукупність правил пове-дінки; прописування механізмів впровадження етичних новацій усистему професійної діяльності; здійснення відповідного контролю,санкцій щодо порушників кодексу честі. Етична кодексова культурає прикметною цивілізаційною ознакою демократичного громадян-ського суспільства, а дотримання норм і правил етичних кодексів(кодекси суддівської, журналістської, медичної етики, кодекси по-ведінки громадських організацій, етики бізнесу тощо) є реальноюпрактикою етичної відповідальності, відповідності моральним кри-теріям тієї або іншої професії.

Україна на початку модернізаційних процесів. Дехто скептичносприймає розмови щодо «етичних кодексів», бо й насправді, про які«кодекси честі» може йти мова, коли на вершинах української владинемає взірців, коли порушуються навіть юридичні закони. Все ж такиз боку громадськості є певний рух, випрацювані кодекси журналіст-ської етики, професійної етики суддів тощо, створена спілка При-кладної та професійної етики (лютий 2007 р.), здійснюється ро-бота унапрямку створення Центру прикладної етики при Київсько-мунаціональному економічному університеті імені Вадима Гетьма-на.Зазначене вселяє надію, що ми поступово рухаємося до усві-домлення: «саме суспільство, його існування та добробут можливізавдяки моральній компетентності його членів, а не навпаки» [1, 45].

1. Бауман З. Етика постмодерну. – К.: Port-Royal, 2005. – 325 с.2. Дерев'янко Т.М. Прикладна етика як різновид сучасного етичного знання //

Виклики українській ідентичності: політико-економічні та соціокультурні проблеми. –К.: Національна академія управління, 2008. – С. 246–250.


227


228

ІНТЕГРАЛЬНІСТЬ СУЧАСНОЇ ЕТИКИ:СТАТУС, ПРИНЦИПИ, ФОРМИ

Своєрідність етики полягає в тому, що за своєю природою тапризначенням вона покликана бути з'єднуючою ціннісною ланкоюкультури завдяки своїм універсальним і загальнолюдським орієнта-ціям. Ця особливість етики в найбільше проявляється в сучасній ду-ховній ситуації, що пов'язана з постмодерністською кризою тради-ційного знання та ідеології. Збільшення інтегруючої тенденції етикипов'язано з трансформацією її предмета та місця в культурі, пере-творенням з індивідуальної етики доброчинностей в соціальну ети-ку інститутів. Ця нова парадигма етики може стати соціально-ко-мунікативною та консолідуючою силою суспільства.

Людина – істота духовна і розумна, і згідно з Г. Гегелем, не буваєвід природи тим, чим має бути. Людина постійно повинна погоджу-вати дві сторони своєї природи: привести свою одиничність, індиві-дуальність у співвідношення зі своєю розумністю та духовною все-загальністю, зробити цю всезагальність пануючою над індивідуаль-ністю. Набуваючи знання, людина вчиться дивитися на світ із всеза-гальної, духовної точки зору.

Існує два основних шляхи прилучення до всезагального – теоре-тичний і практичний. У зв'язку з цим можна говорити про теоретич-ну (інтелектуальну) та практичну (етичну) освіту. Сенс практичної(етичної) освіти полягає в тому, щоб, задовольняючи свої природніпотреби, людина виявляла поміркованість та зберігала ту міру, якадиктується необхідністю самозбереження.

Історія етики свідчить, що в певні періоди розвитку людства спів-існували незалежні та неспільномірні етичні теорії. В них розгляда-лися проблеми морального обов'язку та морального блага, обґрун-товувалося, що етичні настанови самоочевидні і тому не можуть бу-ти доведені або спростовані, що сутність людини не може мати за-гальних визначень і тому не може слугувати підґрунтям для форму-

О.В. Кундеревич*

*к. філос. н., доцент кафедри зв'язків з громадськістю Київського національного університетукультури і мистецтв

вання будь-яких етичних настанов. У зв'язку з цим постає цікаве пи-тання щодо виховання шляхетної особистості: «Чим є процес вихо-вання? Соціальний запит чи потяг до вдосконалення особистості йлюдства загалом?»

Методичною базою концепції сучасної етичної освіти в Україніможуть стати такі принципи:

- принцип інтегральності етичного знання (передбачає непоруш-ний зв'язок філософської (фундаментальної) та прикладної етики);

- принцип конкретності етичного знання (дозволяє розглядатиперехід від філософської до прикладної парадигми етики як законо-мірний процес конкретизації універсальних моральних настанов);

- принцип антиномічності або дилемності етичного знання(сприяє оцінці тієї чи іншої моральної ситуації з точки зору дилеми,тобто аргументованого обґрунтування моральних рішень).

Інтегруюча функція сучасної соціальної етики визначає її статусяк експертно-консультативного органу суспільства, що оцінює новіформи взаємодії соціальних інститутів: політичної етики, етики пра-ва, етики освіти, медіаетики тощо. Виникнення прикладної етикинадає можливості розв'язати парадокс «незатребуваної цінності»етичного знання: прикладна етика стає «соціальним тілом» етики,головою якої має бути теоретична (філософська) етика. Завданняполягає в інтеграції та систематизації різних частин етики на за-гальній етичній основі, що є гарантом етичної автономії та світо-глядної цілісності етики. Сьогодні від етики очікують не тільки ви-вчення нормативних проблем і принципів, оцінки практик і вироб-лення ідеалів, не тільки детальної розробки конкретизованих нор-мативних документів, але й розрахунку стратегій певних дій. Етикапокликана сприяти просуненню вироблених етичних декларацій ікодексів у життя. Вона також здатна сприяти збільшенню «мораль-ної чутливості» людей, корегуючи їх рішення та розвиваючи навичкисаморегуляції згідно із загальноприйнятими стандартами діяльнос-ті.


229


230

СОЦІОКУЛЬТУРНІ АСПЕКТИ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇУКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Сьогодні, коли на порядку денному головним завданням стаєрозбудова національної держави, питання самоідентифікації сучас-ного українського суспільства набуває особливого забарвлення.Воно має бути настільки сучасним, щоб відповідати тим цілям, щозаявлені як основний напрямок руху нашої держави. Це орієнтаціяна сприйняття цінностей і моделей тієї частини людства, яка спро-моглася надати пересічній людині умови життя, гідні її і в матеріаль-ному, і в духовному плані.

Зрозуміло, що без достатньої кількості національно свідомих іпатріотично настроєних людей будь-яка, а тим більш молода неза-лежна країна як держава сучасного типу відбутися не може.

Найрозповсюдженішим уявленням про самоідентифікацію є на-ціональна належність, що асоціюється, передусім, з етнічною при-належністю людини, тому поняття національне часто є синонімомпоняття етнонаціонального. Інколи такий збіг може вважатися пра-вомірним, але у сучасному суспільстві не є вирішальним, оскільки зчасів Французької буржуазної революції кінця ХVШ ст. поняття на-ціонального почало набувати громадянсько-політичного змісту.

Виразом національного і на рівні етнічному, і на рівні політичномузавжди були ознаки іншої якості, а саме: культурницької або куль-турно-історичної. Йдеться про самоідентифікацію особи і такуспільність, яку ми звемо народом, нацією.

Таке розуміння відображає соціально-історичний розвиток на-цій. По-перше, це були ознаки кровно-родинні, етнічні, і на цьомубудувалася система відносин за принципом «свій-чужий» упродовждосить значного і довгого історичного періоду розвитку людства.По-друге, в історичному сенсі це був наступний етап або ступіньрозвитку, визначення національної належності, самоідентифікації,спиралося на культурні ознаки: спільну мову, міфи, вірування, істо-

Т.М. Кучера*

*к. філос. н., доцент кафедри соціальних дисциплін Академія муніципального управління, м. Київ

ричну пам'ять тощо. По-третє, і це вже сучасний погляд, сучаснерозуміння – належність до якоїсь нації через визначення грома-дянства у країні, де певна нація є основною, «титульною». Останняможе бути і як спільнота етнічна (росіяни, французи, німці, українці),так і спільнота у цьому сенсі синкретична (американці, китайці,швейцарці). Але головними репрезентативними, зовнішньо-пока-зовими залишаються ознаки культурницькі, соціально-історичні,такі, які визначають належність особи до нації через повагу й оволо-діння цінностями, визначеними традиціями і державою, а тому вва-жаються обов'язковими і при наданні громадянства.

Тобто можна виділити три ступені розвитку національної держа-ви: етнічний (етнонаціональний), культурницький (культурно-істо-ричний), громадянський (державно-політичний), що в соціально-культурному плані є одночасно й етапами розуміння себе як членапевної нації, народу, тобто самоідентифікації. Головною ознакою усучасних державах стає ступінь громадянський, але без взаємодіїта взаємовпливів із ступенем культурницьким він не може бути дос-татнім.

Сучасна цивілізація розвивається завдяки конкуренції, в томучислі й у духовній сфері. Часто духовні цінності трансформуються,бо спрацьовують мотиваційні механізми престижу, моди, механіз-ми стереотипного споживання, тобто звичаї, які формують стан-дартні орієнтації на той чи інший вид духовної продукції.

В особливо складній ситуації опиняється молодь. Її світосприй-няття перебуває у сфері західних і східних впливів, внаслідок чоговідбувається деформація свідомості. В умовах інформаційного пе-ренасичення, завдяки Інтернету молода людина може автономноформувати свій світогляд. А її духовний світ? Чи залишаємося миукраїнцями, проживаючи в Україні?

Потужним чинником, покликаним стабілізувати культурну ситуа-цію в країні, є система національних традицій, яка є етнічною па-м'яттю, що акумулює етнокультурну інформацію.

Українському народові, так як і іншим народам світу, властивісвій характер, темперамент, свої смаки. В основі народної ідеологіїлежить своя мораль і філософія, вироблені століттями.

У нас є народні традиції, обряди, звичаї, казки, мораль, які скла-далися упродовж віків. У них поєдналися сутнісні етнічні риси, знач-ною мірою зумовлені язичництвом та доповнені християнськимичеснотами, співзвучними кордоцентричності українців. Потрібно


231


232

формувати громадянина на засадах самоідентифікації, необхідноусвідомити високий потенціал народних традицій: свят, звичаїв,обрядів, розкривати їхній глибинний зміст.

Умовою самоідентифікації сучасного українського суспільства єпошук своїх етнічних витоків, збереження національної ідентичності,відтворення та розвиток етнічної, культурної та мовної самобутності.

ЕТИКА ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ В КОНТЕКСТІРИНКОВИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ В УКРАЇНІ

Економічний і соціальний прогрес потребує високої культури іпрофесіоналізму, доброчесності і громадянської відповідальності.

Історичний перехід України до незалежного розвитку та форму-вання її як самостійної держави продовжує виливатись у соціально-економічні перетворення, які за своїм характером і масштабом немають аналогів в житті сучасного суспільства. Радикальні зміни в ук-раїнському публічному просторі викликані не лише болючим і ще незавершеним переходом від авторитарного суспільства до демокра-тичного, але й формуванням глобального інформаційного простору,що поглинає час приватного і навіть інтимного людського буття. Без-перечно, сучасна постіндустріальна епоха вносить у моральні зако-ни нові положення, які відповідають вимогам сьогодення. Проте во-на заперечує застарілі з її погляду традиційні моральні цінності.

Моральна відповідальність – явище складне, яке передбачаєздатність правильно зрозуміти потреби інших людей як свої осо-бисті. Це – зворотний бік свободи, і кожний людський вчинок як ре-зультат морального вибору так чи інакше торкається інтересів ін-ших людей і суспільства. У наш час найбільший вклад у розбудовуетики відповідальності зробили Г. Йонас, Е. Левінас та К.О. Апель.Етика відповідальності, дискурсивна етика К.О. Апеля – універсаль-на етика колективної відповідальності за майбутнє людства. Заса-дою етики відповідальності Г. Йонаса є відповідальність «за те, що

І.М. Машкова*

*старший викладач кафедри іноземних мов Київського національного економічного університе-ту імені Вадима Гетьмана

необхідно робити». І це дуже актуально світлі сучасних ринкових пе-ретворень в Україні, тому що відповідальність, як відповідальністьза наслідки своєї діяльності, стає все більше життєво важливою уданому контексті.

Життя вимагає такої економічної системи, яка б поєднувала, з од-ного боку, ефективність і стійке зростання, а з другого – справедли-вий розподіл та соціальне благополуччя. Середній рівень життя усуспільстві визначається позицією держави до соціального пере-розподілу. А це, у свою чергу, залежить від відношення суспільствадо споживання, праці, бідності, взаємодопомоги і взаємної підтрим-ки. Тому, щоб краще жити, необхідно працю сприймати як священнепоняття, оскільки саме вона є гарантією процвітання і благополуччя.

Соціальну відповідальність мають проявляти і держава, і бізнес, ісам громадянин. Не зважаючи на широко відомий виклик Кеннеді«Не питай, що держава зробила для тебе, запитай, що ти зробивдля неї», більшість наших громадян вважають, що соціальна відпові-дальність – це справа держави. Іноді соціальну відповідальністьпроявляють передові бізнес-організації, проте це часто залишаєть-ся поза увагою пересічного споживача.

Західний світ сформував два напрямки соціальної відповідаль-ності. В американській моделі переважає філантропія, компанії ін-вестують частину прибутку в соціально корисні ініціативи. В євро-пейській моделі соціально відповідальна діяльність компаній пов'я-зана із досягненням бізнес-цілей і є частиною стратегії створеннядодаткової вартості. Усі соціальні програми, які інвестуються цимикомпаніями, мають пряме відношення до реалізації їх продукту.

Європейська модель більш меркантильна і тому на даному етапібільш прийнятна для українського бізнесу. Для того, щоб запрова-дити в Україні саме такі стандарти, необхідно сформулювати і до-нести до громадськості позицію бізнесу з цього питання. На цій ос-нові формуватимуться стандарти і соціально відповідального бізне-су, і соціальної держави. «Ми є носіями обов'язку співвідповідаль-ності» – пише Д. Бьолер. – Бути відповідальним за майбутнє – озна-чає брати на себе співвідповідальність за постійний поступ мораль-ного за умов майже непрогронозованих побічних наслідків дій».

Тема відповідальності досить складна у філософії та духовнійкультурі ХІХ–ХХ ст., але сьогодні, на шляху до технологічної цивілі-зації, вона постає як глобальний обов'язок відповідальності за біо-та соціосфери, як майбутній простір людства.


233


234

КРИЗА МОРАЛІ В СУЧАНОСМУ СВІТІ:РИЗИКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Криза моралі суто українським феноменом. Цей процес прита-манний сучасному поступу людства в цілому. А якщо точніше, томоральне благополуччя, швидше всього не можна назвати природ-ним станом для суспільного розвитку. Невдоволеність наявним ста-ном моралі спостерігається ще з перших етапів цивілізаційногорозвитку людства, яка осмислена в найдавніших писемних джере-лах. Класичним прикладом такого невдоволення є уява про почат-ковий золотий вік людства, що засвідчував розуміння моральногопоступу від вищого до нижчого.

Останнім часом спостерігається пильна увага наукових кіл різно-го спрямування до стану моралі в нашому суспільстві. Проводятьсянаукові конференції («Моральна традиція: інваріантність та поліфо-нічність» (Київ, 2007), випускаються спеціальні випуски науковихжурналів («Соціальна психологія», спеціальний випуск, 2007), з'яв-ляється низка публікацій авторитетних митців, суспільних діячів уперіодичних виданнях. Звернення науковців до проблеми мораль-ного стану, коло професійних інтересів яких не пов'язане з етични-ми дослідженнями і взагалі прояв небайдужого ставлення до мо-рального здоров'я української спільноти в широких колах інтеліген-ції, свідчить, на перший погляд, про те, що ми підійшли до граничнодопустимої межі морального розбалансування в суспільстві. Стаєочевидним той факт, що мораль виконує в суспільному житті не ли-ше регулюючу функцію, певним чином регламентуючи та впорядко-вуючи багатоманітність суспільних зв'язків, а й визначає їхню цінніс-ну спрямованість, а відтак створює базову основу існування спіль-ноти як такої.

Змінюваність ціннісних орієнтирів, надзвичайно болісний і упо-вільнений процес створюють конфліктну ситуацію між моральноюсвідомістю (уявою про належне) і моральною практикою (сущим).

В.Г. Нападиста*

*к. філос. н., доцент кафедри етики, естетики та культурології Київського національного універ-ситету імені Тараса Шевченка

Для того, щоб зрозуміти причини морального занепаду в сучас-ному світі, варто враховувати, що моральні відносини, які пронизу-ють всі, без винятку типи суспільних відносин, не є автономними.Механізми суспільного розвитку (економічні, політичні, правові)суттєво впливають на формування відповідного типу моральнихвідносин, а відтак і на структури моральної свідомості. Суттєве роз-межування в часі причинно-наслідкових зв'язків між моральнимивідносинами і всією архітектонікою суспільних відносин дає підста-ви неправомірно уявляти моральні відносини достатньо автоном-ними щодо інших типів суспільних відносин. Сучасний стан мораль-ного розбалансування у нашому суспільстві є закономірним наслід-ком зміни відносин щодо форм власності, а відтак всієї структуриекономічного та політичного життя. Важливим є питання про залеж-ність і взаємовпливи різновидів суспільних відносин та місце моралів цій залежності. Незадоволення моральним станом суспільства,потреба «морального реформування» (чи то зміни сущого і пошукунових ідеалів, чи то «меліорації» сущого, що віддаляється від існую-чих ідеалів, які цілком задовольняють) є швидше реакцією на змінубазових елементів всієї системи суспільних відносин. Зміна типувласності та системи економічних, політичних відносин не могла непризвести до зміни моральних цінностей, якими керується сус-пільство.

Наш час характеризується «моральною анемією», відсутністюбудь-яких моральних орієнтирів. Релятивізм моральних цінностейдосягає критичної межі. Якщо брати до уваги наші вітчизняні реалії,то релятивності моральних цінностей активно сприяє правовий нігі-лізм, який стає нормою життя сучасного українського суспільства.Мораль і право цілком самостійні феномени, але такі, що знаходя-ться у тісному взаємозв'язку та взаємообумовленості. Частковаспільність їх функціонального призначення торкається сфери фор-мування стандартів, еталонів, «нормативних зразків» як суспільної,так і особистісної поведінки. Руйнування правових підвалин, нехту-вання виконанням закону, створює благодатний ґрунт для мораль-ного нігілізму, який руйнує онтологічні підвалини існування спільно-ти.

Агресивно наступаюча ідеологія цинічного індивідуалізму, руйнуєпідвалини співжиття. Ми є свідками і учасниками зміни «агрегатно-го» стану соціального життєвого простору, а відтак типу структуриморальної свідомості, моральної діяльності та моральних відносин.


235


236

КУЛЬТЦРА ЯК ЧИННИКНАЦІОНАЛЬНОЇІДЕНТИФІКАЦІЇ

Характерними особливостями сьогочасного стану культури єпоєднання в єдиних соціокультурних контекстах різноманітних на-ціональних традицій, культурних практик, ідеологічних і цінніснихсистем, що створює такі соціально психологічні ситуації, коли лю-дина, особливо молода, втрачає здатність адекватно реагувати напотоки інформації і виявляється поза смислами, значеннями та цін-ностями певної культури, будучи нездатною чітко зафіксувати са-мототожність своєї свідомості та себе як особистості. Це, за харак-теристикою Ж. Ліповецки, «фаза розчарування» [3, 172], масовогоспустошення, всезагальної байдужості, розгубленності, тотальноїфрустрації.

Суб'єктом культури на зламі тисячоліть стає не «дестандартизо-вана» (Е. Тофлер) чи «персоналізована» (Ж. Ліповецки) особистість,а «автономний» суб'єкт. Його завдання полягає у створенні та за-повненні певних знакових матриць, де невідоме передбачає відо-ме, а все багатство світу феноменів утворює бінарні опозиції, які ні-бито пом'якшують фундаментальні онтологічні суперечності, самеж знання при цьому не передбачає розуміння [1, 385, 386].

Культура сьогодні трансформується у горизонт видовищ, де дляпересічної людини щораз менш реальною стає участь у певних по-діях. В таких умовах до свідомості індивіда різними каналами про-никає максимальна кількість саме сумарної препарованої мейнстрі-мової інформації, а це призводить до сприймання лише поверхне-вих шарів «знаків культури» і навіть до втрати референтного зв'язкуміж знаками і дійсністю (про що також згадував і Ж. Бодріяр). Зни-жується смислова чутливість через надлишок інформації. Індивідпостійно вагається, він не здатен сформувати, а часто й висловитивласну думку. Під впливом одержаного обсягу фрагментарної ін-формації індивід некритично переглядає власні принципи, мірку-

Т.С. Пітякова*

*викладач кафедри філософії Київського національного економічного університету імені ВадимаГетьмана

вання, а інколи й відмовляється від них. Споглядання горизонту ви-довища здійснюється практично бездумно.

У таких умовах особистість постійно прагне на щось опертися уцьому віртуальному світі вагань, світі образів, які є «симулякрамисамих себе» (Ж. Бодріяр). Потрібна точка опори, якою може бутитрадиція.

Сьогодні часто спостерігається тенденція формування новоїсистеми цінностей, складовими якої є культурні моделі інших куль-тур (російської для наших реалій), країн західної цивілізації тощо,що призводить до внутрішнього конфлікту, руйнує процеси само-відтворення етнічної культури, одночасно й формування модерної(української) нації. Руйнування духовної культури етносу не сприяєконсолідації нації та державотворчим тенденціям.

Цікавим щодо цього є приклад Японії. Так, якщо на Заході новаступінь розвитку досягалася на основі заперечення попередньої, тов Японії якісний стрибок відбувся на основі оновлення традицій, ане їх заперечення.

Причини такого підходу до власного історичного спадку слід шу-кати в практиці культурної взаємодії з центрами цивілізації щодояких та чи інша країна займає периферійне становище. В ситуаціяхполітичної залежності перед країнами постає проблема збережен-ня самобутності в умовах масованих культурних запозичень і спону-кає до вироблення синтетичного поєднання зовнішніх за своїм по-ходженням нововведень і старих (місцевих, національних тощо)традицій, що визначає характер взаємодії традиції та новацій вкультурі загалом.

Українській культурній еліті варто взяти на озброєння притаман-не японцям не просто слідування національним традиціям, а швид-ше їх активне формування з урахуванням національної психології таконкретних обставин, що, за висловом дослідника японської куль-тури А.Е. Жукова, «перетворює японські традиції на ефективний ін-струмент розвитку та соціальної адаптації» [5, 19].

Варто зазначити, що саме західний індивідуалізм створює якнай-кращі передумови для розкриття творчого потенціалу окремої осо-бистості, тоді, як стабільність, що досягається шляхом звернення донаціональних традицій, не дає в повністю розкритися тим талантам,які б змогли окреслити нові напрямки розвитку людської діяльності.

Проте досвід ставлення східних країн до своїх національних тра-дицій дозволяє стверджувати, що: 1) збереження історії, культури


237

та традицій сприяє успішному розвитку; 2) успішний економічнийрозвиток і формування постіндустріального суспільства не обов'яз-ково призводить до втрати національної самобутності і може здійс-нюватися в межах різних культурних моделей.

Так, у статті Е.Л. Катасонової наголошується, що саме поєднан-ня традицій і новацій призвело до появи в Японії унікальної ситуації,коли її населення існує одночасно в двох різних культурах та одна-ково успішно та впевненно використовує предмети західної та схід-ної матеріальних культур, поєднує традиційні та набуті духовні цін-ності. І хоча побудова та оформлення житла, основи кулінарії, одяг івзуття, які є основними елементами матеріального побуту європей-ців та японців, належать до різних систем організації побуту, саме вЯпонії відбувся їх синтез за збереження відокремленого існуваннязапозичених і традиційних елементів [2].

Саме в пошуках своєї ідентичності, підкреслює Е. Тофлер, фор-мується загострене усвідомлення своєї індивідуальності – харак-терних особливостей, що роблять нас унікальними [4, 344].

Тільки нація, яка усвідомлює свою індивідуальність, сприймаєть-ся світом як самодостатня цілісність. А для існування будь якої куль-тури, наголошує американський соціолог А. Блум, і необхідно, щобїї носії вірили у цінності та вважали їх найпридатнішими для себе.

1. Искусство в ситуации смены циклов: Междисциплинар. аспекты исслед. худо-жеств. культуры в переход. процессах: Сборник / Отв. ред. Н.А. Хренов. М.: Наука,2002. – 467 с.

2. Катасонова Е.Л. Японская культура: вековые традиции в контексте динамичнойсовременности // Япония и мировое сообщество: Социал.-психол. аспекты интерна-ционализации / Архипова Е.Ю., Бунин В.Н., Верисоцкая Е.В. и др.; Отв. ред. Д.В. Пет-ров; Центр по изуч. современ. Японии, Яп. Фонд. – М.: МИКАП, 1994. – С. 211–229.

3. Липовецки Ж. Эра пустоты: Эссе о современном индивидуализме. – СПб.:Владимир Даль, 2001. – 330 с.

4. Тоффлер Е. Третя хвиля / Пер. з англ. А. Евси. – К.: Всесвіт, 2000. – 480 с.5. Япония_2000: консерватизм и традиционализм. – М.: Восточная литература,

РАН, 2000. – 303 с.


238


239

СВОБОДА І СПРАВЕДЛИВІСТЬ У ЛАНДШАФТАХУКРАЇНСЬКОЇ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ

Відповідь на запитання «Хто ми?» має багато складових, засад-ничою з яких є усвідомлення того, де ми перебуваємо і куди пряму-ємо, як облаштовуємо наш, власний, а не чужий світ: вільно тасправедливо чи безвідповідально та незграбно? Таким чином, донашого вітчизняного простру належить і обрій, який уможливлюєвільне розрізнення добра і зла, справедливого та несправедливого,розуміння того, що не лише свідомо, але й ненароком, несвідомоми можемо мати не лише безглузде буття, але й втратити надію наповернення до його людяної змістовності, яка має назву свободи тасправедливості. Адже останні як інституційними, так і персонально-екзистенційними засадами людського буття в його універсальних,загальнолюдських та особливих, національних вимірах.

Таким чином, розглядаючи співвідношення свободи та справед-ливості, ми мусимо (в контексті новітніх філософських досягнень)зважати на те, що за сучасних умов основні способи нашого націо-нального соціокультурного буття не лише втілені в таких поняттях,як «свобода», «рівність» та «справедливість». Вони принципово вко-рінені, як у субстанційному етосі, нашому життєвому світі, так і уформальних, процедурних моральних І правових нормах. І націо-нальна самоідентичність (як різновид ідентичності групової) конс-титуюється передусім універсальними та справедливими нормамиморалі і права у відповідального та вільного учасника історичногопроцесу: лише в межах певного національного простору можливарозбудова демократії.

Зауважимо, що саме необхідність розуміння особливостей, ал-горитмів і основних принципів становлення національної самоіден-тичності є додатковим аргументом на користь філософського осяг-нення взаємин свободи та справедливості і віднайдення відповідіна запитання: чи й насправді однобічна, індивідуалістично спотво-рена свобода надовго (а то й назавжди) залишиться замінником так

Л.А. Ситніченко*

*к. філос. н., старший науковий співробітник Інституту філософії імені Г. Сковороди НАН України

бажаного більшістю українців по-справжьому справедливого, віль-ного, незалежного та гідного людини буття? Поза сумнівом, наші ін-туїтивні уявлення про свободу та справедливість, наше (вкорінене внашому життєвому світі) прагнення справедливості потребують ра-ціонального обгрунтування та корегування. Але варто взяти до ува-ги зворотний процес – саме людське прагнення свободи та спра-ведливості корегує та актуалізує новітні філософські концепти, а та-кож дозволяє вийти за межі перетвореної форми не лише свободи,але й рівності та справедливості. Адже, як зазначено у «ЗагальнійДекларації прав людини» 1948 р., найістотнішим, найвищим праг-ненням людей мусить бути створення такого справедливого світу, вякому людина матиме не лише свободу слова та переконань, але йвивільниться від страху та нестатків, а кожний індивід і суспільна ін-ституція сприятимуть дотриманню цих прав і свобод.

Поступове розширення, розбудова вітчизняного соціокультурно-го простору свободи як індивідуальної та національної незалежностіта глибоке персональне і теоретичне усвідомлення її як сутністноговиміру людського існування своєрідно актуалізує новітні філософсь-кі дискурси свободи. Тож ми повинні реконструювати та вирішувати(вже в межах свого теоретичного та онтологічного контексту) спів-відношення її загальних та особливих вимірів, що є як соціально-фі-лософським, так і метафізичним втіленням складного взаємозв'язкутаких фундаментальних вимірів людського буття, як його інтерсу-б'єктивність (здатність до справедливого чи несправедливого буттяу спільноті з іншими), відкритість, а через неї – здатність до само-визначення або ж до свободи, та трансцендентність.

Тільки в цьому контексті варто говорити про ціну свободи, на-слідки вільного прийняття нами рішень на засадах розрізнення доб-ра і зла, справедливості та несправедливості. Адже новому, модер-ному, властивому нам досьогодні розумінню свободи було прита-манне прагнення вільно, по-новому творити добро: тобто творитийого не за примусом (згідно з наказом чи традицією), а добровіль-но. Якщо ціною свободи, разом із втратою попередніх усталенихсоціальних стуктур, є ризик, то чим ми ризикуємо? Втратою себе,своєї ідентичності, автентичності чи справедливого, пов'язаного зморально-правовим визнанням гідності іншої людини, ставленнядо людей? І на що має бути спрямована наша відданість принципамсвободи, яка є і її ціною, як не на здатність вільної людини самостій-но прийнятим рішенням, тобто відповідати за них?


240

Важливою особливістю новітніх філософських суперечок пропервинність чи взаємини свободи та справедливості є те, що ці щемалодосліджені в нас дебати спричинили глибинний розвитоквласне філософії свободи та справедливості. То ж через оприяв-нення в її межах нової постметафізичної парадигми та прициповоплюральної соціокультурної реальності традиційні моделі «негатив-ної» та «позитивної» свободи поступово втрачають свій домінуючийвплив. Замість традиційно-метафізичних дискурсів свободи, деосягається можливість опору людини звичайному примусу, владі таспроби захистити (вже в межах останньої) власне право людини насамовизначення. Саме в цьому контексті актуалізується проблемаправ людини, а також розуміння сутності справедливості як мо-рального обов’язку, примусова сила якого має особливу не лишеінституційну, але й екзистенційну природу.

А головним мотивом постметафізичних дискурсів свободи деда-лі більше стає теза про те, що завдяки повазі та визнанню Іншого вдіалозі та соціальних взаєминах ми власне й стаємо вільними тасправедливими. Тобто йдеться про створення нового універсаль-ного середовища, яке опосередковує справедливий взаємозв`язоклокальних, партикулярних і віддалених подій людського співбуття,формуючи новий, інтерсуб`єктивний вимір останнього.

Отже, критичної реконструкції потребує не лише відверто індиві-дуалістичне, яке часто спрощено та помилково приписується лібе-ралізмові, але й патерналістське підозріло-зверхнє тлумаченнясвободи не як «фундаментальної модальності людського буття»(Ж.-П.Сартр), а як джерела постійної нестабільності. А для справж-нього звільнення та закорінення в етос та універсум свободи по-трібна індивідуальна сміливість для правдивої думки та висловлю-вань про панівну навіть у нашому власному суспільстві владу, наяв-ність механізмів справедливого захисту прав індивіда на реальнусвободу. У такий спосіб йдеться не лише про умови персональноїідентичності, цілісності особистісного буття, але й про перетворен-ня фрагментарного та розірваного, внутрішньосуперечливого сус-пільного буття в нормальний цілісний, тобто вільний і по-справж-ньому власний громадський простір, в якому люди стають не під-леглими, а громадянами, можуть вільно не лише співпрацювати,але й конфліктувати, сперечатися і навпаки.

Саме в означеному вимірі свобода та справедливість постаютьне лише у своєму інституційному вимірі, але й як пошук власного


241


242

буття та його екзистенційно наповненій сумірності власній культур-ній ідентичності. Свобода породжується справедливою можливіс-тю, часто навіть сильнішим за смерть правом бути незалежним,тобто бути самим собою. І це право на особливість стосується нелише окремої особистості, але й окремої нації, цілого народу. Самеці принципи новітньої філософії можуть стати засадою відповіді і насучасні питання взаємин універсальної та культурно-історичноїсправедливості, індивідуальної свободи та приналежності до пев-ного, в даному випадку українського соціокультурного простору.

ІНФОРМОВАНІСТЬ І ДУХОВНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ

Суттєвою умовою демократизації суспільства є високий рівеньінформованості людини щодо різноманітних проявів життя. Цесприяє самоідентифікації особистості, зростанню взаємної довірита запобігає конфліктним ситуаціям.

Події, які відбуваються в Україні в останні роки, свідчать про змі-ни особистісного характеру. Особливо це помітно в житті молодогопокоління громадян. Всі ми родом з минулого (як далекого, так іблизького) і тому в поглядах на життя мають вплив ті стереотипи ви-ховання, які закладені ще з дитинства та проявляються в міжосо-бистісних відносинах людей. У світогляді, цілях і діях сучасної люди-ни пріоритетними є науково-матеріалістичні орієнтири.

В останні роки в систему навчання на всіх рівнях активно входитькомп'ютерна техніка. Володіння комп'ютером є знаковим феноме-ном і свідчить про відкритість і доступність для людини будь-якої ін-формації. Можливість користування Інтернетом неявно припускаєздатність правильного використання інформації. Але що значитьслово «правильність»? Можна розуміти правильність як відповід-ність того, що оцінюється певним правилам, тобто формальним ха-рактеристикам. Формальні структури мови описуються граматич-ними та семантичними визначеннями, тобто враховують передусім

Л. Ярош*

*к. філос. н., доцент кафедри філософії та методології Одеського національного політехнічногоуніверситету

«технічне» її вживання, яке нічого не говорить про відношення міжмовними виразами та позамовною реальністю. Слово як формаль-на структура не покриває зміст.

Якщо враховувати різницю між інформованістю конкретної осо-бистості і кількістю інформації, закодованої в Інтернеті, то відкри-тість інформації свідчить про доступність користувача до деякої вір-туальної реальності, яка може бути прочитана та осмислена залеж-но від суб'єкта сприйняття. І якщо поняття «суб'єкт» – це певна гно-сеологічна ідеалізація пізнавального апарату людини, то повнотиреального розуміння подій практично досягає конкретна особис-тість з її устремліннями, волею, життєвою позицією та діями.

Спілкування з людьми, менталітет яких формувався на основі па-радигм технічного мислення, свідчить про певні відмінності їхніхцінностей і світобачення від людей з гуманітарною освітою. Комп'ю-теризація освіти в цілому дещо стирає ці відмінності на користь тех-нологічного детермінізму. Це помітно на прикладі постмодернихтенденцій в сучасному мистецтві, де важливе місце займають по-шуки нових технік і спецефектів для впливу на людське сприйняття.При цьому використовуються комп'ютерні засоби впливу на свідо-мість і підсвідомість. Океан інформації, який навалюється на сучас-ну людину, призводить не тільки до розширення картини світу, алей до негативних наслідків. Притупляється сприйняття інформаціїпро надзвичайні події, що також має медичні засади. Людська сві-домість звикає до різних катастроф, які відбуваються з іншимилюдьми. Потік подій стирає інформацію про недавнє минуле. Вини-кає звичка все сприймати як варіант віртуальної реальності. Люди-на потрапляє в ситуацію розгубленості перед багатоманітністю но-вих фактів, які пов'язуються тільки потоком часу, які важко втриматиу свідомості, якщо ця інформація не має особистісного сенсу.

Життя інших людей і навіть власне життя набуває вигляду сукуп-ності геометричних точок, співвідношення яких постійно видозмі-нюється. Людина рухається, мов пір'їнка у потоці води. Інформаціящодо подій матеріального світу спрямовує людей в один потік. Го-ловне завдання – вбудуватись у гурт подібних собі, тобто досягтипевної ідентифікації в певній соціальній страті. Внаслідок таких про-цесів стираються особистісні риси людини, бо її унікальність зава-жає соціалізації. В професійній діяльності поведінка людини маєвідповідати стандартам ділового етикету, інформація про якийвключається в програму вузів. Домінуючі сфери впливу на людину


243

набувають науково визначеного характеру. І навіть тлумачення по-нять, які тисячоліттями розроблялись для опису устрою людини, на-бувають техногенного сенсу. Одне з таких понять – духовність, якев нерелігійній спільноті ототожнюється з мисленням чи інформова-ністю. В наш час поняття «духовність» наповнюється знаннями тех-ногенного походження, передусім, через комп'ютери, де організа-ція інформації виводить користувача за межі живого особистісногопереживання спілкування у всій повноті не тільки інтелектуальноговзаємообміну інформацією з позиції стороннього спостерігача, алей зустрічі з пристрастями, смаками, діями, вольовими виявами ін-шої людини в конкретній ситуації. Живе спілкування потребує взає-моповаги, терпіння, смирення і любові, іноді до самозречення. Від-сутність такого досвіду призводить до конфліктів, стресів у буден-ному житті. Логічно прозора раціональність егоїстичної самотностіможе бути безуспішною при зіткненні з волею іншої людини. І в біль-шості випадків люди схильні вбачати причину невдач в інших. Бо са-мих себе ми, як правило, ідентифікуємо з ідеальними зразками, ви-бачаючи «невеличкі» помилки.

У світлі християнської моралі можна помітити, що соціально-психологічну основу цивілізаційних процесів складає лінія ідентифі-кації людини з тими особистісними якостями, які спонукають люди-ну до амбіційних проявів. Розуміння духовності тільки як інформова-ності викривляє істинне розуміння людини як істоти, сучасний станякої далекий від задуманої Богом норми. Християнство говоритьпро духовність особи як здатність мати зв'язок з Богом, який є Ду-хом Святим. Ця здатність була втрачена в результаті гріхопадінняперших людей і успадковується поколіннями, про що свідчить всяісторія. Духовність особистості як зв'язок з Богом має здобуватисячерез подолання власних вад і недоліків, причина яких у пристрас-тях. Людину ніхто не може змінити без її власної волі. Свобода осо-бистості недоторканна навіть для Бога. Каяття як усвідомлення не-обхідності змінитись подібне усвідомленню необхідності лікуватисядля хворої людини. Здобуття істинної духовності – це здобуття здо-рового стану як богоподібності людини, яка досягається через ви-конання заповідей Христових. І саме в цьому сенсі виправдані зу-силля особистості в пошуках її самоідентифікації.


244


245

АРЕТОЛОГІЯ АРИСТОТЕЛЯ ТА ЕТИКА БІЗНЕСУ

У сучасному світі актуалізується проблема – поєднання етичнихцінностей і комерційних цілей підприємств. Глобалізаційні процесивимагають від економічних суб'єктів наявності певних чеснот: роз-судливості, почуття справедливості, відповідальності, здатностіпрацювати в команді тощо. Мораль діє тоді, коли не спрацьовуютьні правові регулятори, ні економічні стимули. Саме з етикою бізнесупов'язані сподівання щодо подолання економічних криз. Тому в ба-гатьох західних школах існує дисципліна – етика бізнесу, а на під-приємствах – кодекси етичної поведінки та навчальні програми зетики бізнесу. Це сучасна спроба вирішення багатовікової пробле-ми, пов'язаної зі співвідношенням та взаємодією матеріальних по-треб і моральних принципів.

«Карлик бачить далі, ніж велетень, якщо підніметься йому наплечі» – цей вислів С.Т. Колріджа підтверджує, що у вирішенні су-часних проблем слід спиратися на досвід попередників.

Етика Аристотеля може бути методологічним підґрунтям дляетики бізнесу. Аристотель розрізняв два види економіки: перший –oikonomokos, або мистецтво ведення народного господарства, якевін вважав необхідним для функціонування та розвитку кожногосуспільства; другий – chrematisike, або мистецтво заробляння гро-шей. Останнє Аристотель вважав егоїстичною та позбавленою доб-рочесності діяльністю. Таке ставлення зберігалося фактично доXVII сторіччя. Особливо в епоху Середньовіччя, яскравим представ-ником якого був Фома Аквінський, негативною була оцінка лих-варства, оскільки вважалося, що лихварі отримували відсотки, про-даючи лише час, на який вони надавали позику. В той час це вважа-лося неприйнятним. Сьогодні ж час для підприємців відіграє над-звичайно важливу роль. Аристотель також засуджував даремне ви-трачання часу. А. Сміт у своїй праці «Багатство народів» висунувтеорію економічної людини, основою якої є егоїзм, тобто бажання

М.В. Маковська*

*студентка Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана

покращити своє матеріальне становище. Проте цей егоїзм реалізу-ється через взаємозалежність інтересів. Тобто, переслідуючи влас-ні інтереси, економічна людина А. Сміта водночас приносить ко-ристь суспільству.

Існує дві основні концепції моралі: індивідуалізм та колективіст-ська концепція моралі. Індивідуалізм передбачає діяльність, спря-мовану на задоволення власних інтересів, тобто людина робить те,що йде їй на користь. Колективістська концепція моралі полягає внеобхідності координації діяльності людей. Проте можливе поєд-нання обох підходів.

Термін «аретологічна етика» походить від грецького «arete», щоозначає активність речей та істот відповідно до їхнього призначен-ня, стосовно людини «arete» постає як її чесноти. Ще одне етимоло-гічне значення цього слова – «досконалість». Відповідне латинськеслово «virtu» спочатку означало «доблесть», «мужність». Французь-ке слово «virtu» та англійське «virtue», маючи латинське походження,означають доброчесність і вказують на досконалість певних якос-тей людини. Під доброчесністю розуміють особисту досконалість,рішучість діяти згідно з моральними принципами. Аристотель про-понує ще одне тлумачення чеснот як золотої середини, тобто ба-лансування між двома крайнощами. Наприклад, щедрість – це чес-нота, а марнотратство чи скупість – вади. Тобто не повинно бути нідомінування етики над бізнесом (тоді підприємство зазнає збит-ків), ні навпаки (тоді комерційні інтереси переважають над суспіль-ними). Крім золотого правила моральності («Чини щодо інших так,як ти хотів би, щоб вони чинили щодо тебе»), потрібно також дотри-муватись золотої середини.

Моральні норми мають імперативний характер, тобто відобра-жають бажані норми поведінки. Це призводить до того, що деякіпідприємці вважають, що дозволено все, що не заборонено зако-ном. (Наприклад, нобелівський лауреат Мільтон Фрідман вважав:«Соціальна відповідальність полягає у збільшенні прибутку»). Впро-довж багатьох років підприємства турбувалися лише про те, як мак-симізувати прибуток, а для цього завдавали шкоди навколишньомусередовищу. Дехто вважає бізнес несумісним з моральними нор-мами. Цьому сприяє також реклама, де гіперболізування перевагтовару межує з обманом. Проте світ бізнесу ґрунтується передусімна співробітництві. Тому загальне дотримання правил моральностідіє і в підприємництві. Бізнес може сприяти розв'язанню суспільних


246

проблем, розвитку демократії та загальному розвитку суспільства.Існує й обернений зв'язок: моральні чинники можуть збільшуватиабо зменшувати витрати підприємства. Соціальний капітал призво-дить до зниження трансакційних витрат (теорія Коулза), тобто ви-трат на отримання інформації.

Суспільство з розвиненою культурою має можливість морально-го управління економічною поведінкою.

Девід Пакард, засновник корпорації «Hewlett-Packard», у промовіперед своїми співробітниками сказав: «...група людей збираєтьсяразом і стає тим, що ми називаємо компанією, щоб отримати мож-ливість колективно здійснювати те, що не до снаги одинакам, – зро-бити внесок у життя суспільства» [6, 57]. Отже, підприємства нама-гаються поєднувати власні інтереси з інтересами суспільства такимчином, щоб це приносило користь їм обом. Це єдина правильна по-зиція, яка забезпечує водночас процвітання підприємства і добро-бут та розвиток суспільства в цілому.

Кажуть, що перш ніж зрозуміють класиків, проходять віки. Тожвчення Аристотеля набуло нового обрамлення, проте збереглосвою суть – таку актуальну сьогодні.

1. Галич О., Назарець В., Васильєв Е. Теорія літератури: Підручник для студ. фі-лолог. спец. – К.: Либідь, 2001.

2. Кисиль В.Я., Рибери В.В. Галерея античних философов: В 2-х томах. – Т. 1. –М.: ФИАР-ПРЕС, 2002.

3. Клепко С. Роль бізнес-етики у формуванні соціальної відповідальності бізнесу:імперативи економічної етики // Синергія.– 2004.– №2. – С. 49–55.

4. Мос Д. Пропущена ланка між теорією доброчесності та етикою бізнесу / Пер.О. Сердюк // Філософська думка: Український науково-теоретичний часопис. – №5.– К., 2005. – С. 61–78.

5. Сердюк О. Етика бізнесу та коло її проблем // Філософська думка: Українськийнауково-теоретичний часопис. – №4. – К., 2005. – С. 93–102.

6. Сердюк О.О. Перспективи аретологічної етики як однієї з концепцій етики біз-несу // Філософська думка: Український науково-теоретичний часопис. – №5. – К.,2005. – С. 49–60.


247


248

ЕТИКА ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ В КОНТЕКСТІГЛОБАЛЬНИХ ВИКЛИКІВ СУЧАСНОСТІ

Чому в ситуації глобалізованого світу, у контексті переходу до ін-формаційного суспільства зростає культурно-цивілізаційне значен-ня етичної раціональності у всіх сферах життєдіяльності, а відпові-дальність покладається на центр етичної теорії? Зрозуміло, щоякась одна, однозначна відповідь на таке, не зовсім просте запи-тання, буде лише однією з можливих інтерпретацій. Разом із тим,загальновизнаним є і те, що відповідальність є функцією влади ізнання, а стосунки між ними, зокрема, в контексті глобалізованогосвіту, аж ніяк не можна назвати простими.

На цьому суперечливому грунті й виникає принципово нова ети-ка – етика відповідальності, у розбудову якої найбільший внесокзробили М. Вебер, Г. Йонас, Е. Левінас, К.О. Апель та інші.

«Остаточно розкутий Прометей, якому наука дала небачені сили,а економіка – постійний стимул, закликає до етики, яка добровільностримає його владу» – саме такою глибокою метафорою розпочи-нається книга сучасного німецького філософа Г. Йонаса «Принципвідповідальності. Етика для технологічної цивілізації».

Варто зупинитися на окремих аспектах етичної концепції Г. Йона-са, який аргументовано доводить, що в минулому етичні конструкціїне мали справи з умовами людського життя у глобальному масшта-бі. Така нова ситуація в контексті глобальних викликів сучасностіставить нові завдання перед етикою, зокрема подолання розривуміж прогностичністю та могутністю дій людини, встановлення надій-ного контролю за цією непомірною могутністю. Зростаюча техноло-гічна міцність, на думку Г. Йонаса, вводить нові чинники в моральнеуправління: розширюється сфера колективних дій, відбувається ку-мулятивне накопичення результатів технологічно зміненого світу,збільшується масштабність і незворотність впливів. Все це потребуєперегляду традиційних етичних категорій, бо «жодна попередня ети-ка не навчить нас нормам добра і зла, які б вміщували нові модаль-

М.М. Клімчук*

*студентка Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана

ності влади і її можливих витворів». Г. Йонас, досліджуючи поперед-ню етичну традицію, приходить до висновку, що класична етика вявній чи неявній формі виходить із декількох нерозривно пов'язанихустановок, які потребують перегляду у зв'язку з парадигмальнимизмінами в життєдіяльності людства як глобального суб'єкта.

Зміст принципу відповідальності можна з'ясувати в нерозривно-му зв'язку із розумінням самої людини та її особливого статусу вприродному бутті. Людина, як і будь-яка жива істота, є метою длясамої себе. Цим вона нічим не відрізняється від іншого біологічногосвіту – «самоствердження буття» є, за Йонасом, «специфічним зу-силлям сущого». Але тільки людина відповідає за цих живих істот,дбає про збереження закладеної в них мети. Відтак відповідаль-ність є специфічною людською характеристикою: вона є тим, щовходить в основу як її людської (антропологічна риса), так і людя-ності (етична риса). Ми не тільки повинні відповідати за щось, ко-гось, але піклуватися про історичну безперервність відповідальнос-ті. А це можна забезпечити лише безперервним існуванням людст-ва. Відповідальність має відновлюватися в новому поколінні. Томулюдство не повинно бути знищеним. Отже, ми маємо піклуватисяпро відповідальність інших. Забезпечення можливості відповідаль-ності, причому відповідальності універсальної, означає турботу проіснування людства. Це «обов'язок до існування». Об'єктом відпові-дальності разом з існуванням людства стає існування всього живо-го. «…Предметом відповідальності, – пише Г. Йонас, – є минуще якминуле. Проте, незважаючи на цю спільність між мною і цим, як ін-шим предметом, «інше» стосовно мене постає як щось на зразоктрансцендентних предметів класичної етики: інше – не як безумов-но ліпше, а як тільки воно – саме у своєму одвічному праві, – без то-го цю іншість долати уподібненнями мене з ним або його зі мною.Саме іншістю переймається моя відповідальність, і жодне оволодін-ня тут недоречне».

Предметом відповідальності може бути будь-яка річ цього світу.Залежно від предмету різниться і сама відповідальність. Але її під-ґрунтям є відповідальність людини за людину. Здатність мати від-повідальність означає водночас, що людина мусить мати відпові-дальність за інших людей, як потенційних відповідальних суб'єктів.

Можна виокремити два різновиди відповідальності в етиці Г. Йо-наса, зокрема відповідальність як відповідальність за наслідки своєїдіяльності та відповідальність за те, що належить робити.


249

Етика відповідальності Г. Йонаса включає в себе два зобов'язан-ня щодо майбутнього, своєрідний імператив відповідальності: а)необхідність вироблення уявлення про можливі наслідки колектив-ної практики; б) «мужність перед страхом» – відмова від дій, які мо-жуть загрожувати майбутньому існуванню людства. Щоб досягтицього необхідні не бажання і надії, а страх і піклування. Сьогоденняце не повинно бути засобом для майбутнього, воно має власну цін-ність. Це означає, що ми відповідальні за те, щоб майбутні поколін-ня взагалі могли жити, і лише так ми можемо будувати справді гарніпроекти для майбутнього «гарного життя». Г. Йонас закликає: «Дійтак, щоб наслідки твоїх дій не були руйнівними для майбутньої мож-ливості життя як такого».

Тому етика відповідальності Г. Йонаса ґрунтується на евристицістраху, «остаточно розкутий Прометей закликає нас до етики відпо-відальності»!

1. Дерев'янко Т.М. Етика відповідальності в контексті інформаційного суспільст-ва // Духовні цінності в сучасному інформаційному суспільстві. – К.: Національна ака-демія управління, 2007. – С. 113–116.

2. Йонас Г. Принцип відповідальності у пошуках етики для технологічної цивіліза-ції. – К.: Лібра, 2001. – 400с.


250

251

ÊÍÈÆÊÎÂÈÉ ÑÂ²Ò

СУЧАСНА ЕКОНОМІЧНА ТА ЮРИДИЧНА ОСВІТАПРЕСТИЖНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯУкраїна, 01011, м. Київ, вул. Панаса Мирного, 26

E-mail: [email protected]тел./факс 288-94-98, 280-80-56

Маркетинг для магістрів: Навч. посібник / За заг. ред. д.е.н.,проф. М.М. Єрмошенка, д.е.н., доц. С.А. Єрохіна: В 2-х т. –Т. 1. – К.: Національна академія управління, 2007. – 604 с.;Т. 2. – К.: Національна академія управління, 2007. – 544 с.Ціна без доставки за 1 том – 45 грн.; за 2 тома – 90 грн.

У навчальному посібнику в концентрованому виглядівикладено зміст усіх нормативнх дисциплін по спеціаль-ності «Маркетинг». По кожній з дисциплін базового курсупропонуються контрольні питання, тести, глосарій і літе-ратура.

Для викладачів, майбутніх бакалаврів і магістрів, аспі-рантів, маркетологів-практиків, наукових працівників, атакож для всіх, хто цікавиться сучасними технологіямимаркетингу.

Том 1Розділ 1. Маркетинговий менеджментРозділ 2. Маркетингові дослідженняРозділ 3. ТоварознавствоРозділ 4. Стандартизація і сертифікаціяпродукції та послугРозділ 5. Поведінка споживачаРозділ 6. ЛогістикаРозділ 7. Маркетингова товарна політикаРозділ 8. Товарна інноваційна політикаРозділ 9. Маркетингова політика розподілуРозділ 10. Інфраструктура товарного ринкуРозділ 11. Промисловий маркетинг

Том 2Розділ 12. Інформаційний маркетингРозділ 13. Маркетинг у банкуРозділ 14. Маркетинг послугРозділ 15. Інформаційні технології в маркетингуРозділ 16. Міжнародний маркетингРозділ 17. Кон'юнктура світових товарних ринківРозділ 18. Маркетингова цінова політикаРозділ 19. Маркетингова політика комунікаційРозділ 20. Рекламний менеджментРозділ 21. Стратегічний маркетингРозділ 22. Комерційна діяльністьпосередницьких організаційРозділ 23. Маркетинг персоналу

Валютно-курсове регулювання: проблеми теорії і практики:Монографія. – К.: Национальная академия управления, 2007.– 372 с. Ціна без доставки – 27 грн.

Автор: Я.В. Белінська

У монографії досліджено теоретичні, методологічні тапрактичні аспекти формування системи валютно-курсовогорегулювання. Розкрито проблеми формування і реалізаціївалютно-курсової політики на сучасному етапі в Україні. Наоснові проведеного дослідження обґрунтовані практичні ре-комендації стосовно удосконалення інструменту валютно-курсового регулювання в період переходу до монетарногорежиму інфляційного таргетування.

ПРОБЛЕМИ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ СУЧАСНОГОУКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА: ПОЛІТИЧНІ,

ЕКОНОМІЧНІ, СОЦІАЛЬНІ ТА КУЛЬТУРНІ АСПЕКТИМАТЕРІАЛИ НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ

Упорядник Л.І. БурякВерстка О.О. Кривонос

Літературний редактор Н.М. Железняк

Оригінал-макет підготовлено в Національній академії управління

Підп. до друку 02.03.2009. Формат 60х80 1/16.Папір офсет. №1. Офс. друк. Гарн. «PragmaticaC».

Ум.друк.арк. 15,2. Обл.-вид. арк. 15,6. Наклад 200 прим. Замовлення № 17.

Національна академія управління,01011, м. Київ, вул П. Мирного, 26.

тел. 254-31-96, тел./факс 280-80-56.www.nam.kiev.ua, [email protected]

Віддруковано в типографії АТЗТ «Атопол»м. Київ, бул. І. Лепсе, 4

[email protected]

Documents

nam.kiev.uaŸроблеми... · УДК 082 ББК 60 П – 78 Проблеми самоідентифікації сучасного українського сус-пільства